Листопад 2023 року
Одного дня ти запитаєш мене про моє минуле. Чомусь уявляю, що це станеться біля каміна чи багаття. Ми будемо дивитися на вогонь, ти обіймеш мене ззаду, притулившись щокою до щоки. Я відчуватиму твоє дихання біля вуха і тихо почну свою розповідь.
Ймовірно, однієї миті мій голос затремтить, та у відблисках полум’я на щоках заблищать вологі доріжки. Просто не зважай. Так іде минуле, зникає біль.
Втім, тебе ще немає. Немає каміна, багаття, дихання біля вуха. А сльози… — це розкіш і святотатство — оплакувати свою самотність у той час, коли твоя земля залита кров’ю найкращих своїх дітей. Коли біль тисяч матерів у сотні разів сильніший і страшніший за твій власний. Біль, який не мине. Ніколи.
Однак я маю бути чесним: усвідомлення цієї жахливої правди нічого не змінює. Моє особисте пекло від того не стає поблажливішим до мене. А отже, якось треба не збожеволіти. Зберегти себе сьогодні, аби мати надію на щасливе завтра.
Тому зараз я сиджу на березі власного Ріо-П’єдра і відпускаю на волю слова.
Для себе я намагаюся зрозуміти, де все ж таки відправна точка у цієї історії.
Знаю тільки, що шлях цей сплетений з імен: чоловічих, жіночих, реальних та напівпримарних. Саме вони привели мене до «тут і зараз», руйнуючи і роблячи сильнішим одночасно.
Ці імена так тісно переплелися між собою і вросли у мене, що жодне з них не можна виділити окремо.
Проте саме цієї миті я намагаюся згадати марку сигарет...
Цигарки, які палив він. Здається, червоний LM та іноді Bond…
Частина перша
Романтика — це не лобстери, Мальдіви чи діаманти. Вона не потребує захмарних витрат — лише бажання потішити кохану людину, стати причиною її усмішки.
***
Травень 2007 року
Павло…
Він пах мною... Точніше — у нього був мій запах. Чи, скоріше, наші запахи були схожі. Єдина відмінність — до його аромату домішувався аромат цигарок. Я одразу звернув на це увагу, коли він уперше мене обійняв. А ще в його обіймах було затишно. Він з якоюсь особливою обережністю пригорнув мене до себе і тихо сказав:
— Котеня...
Я навіть на мить забув, що ми стоїмо посеред дороги, у полі зору трьох дворів, де кожен собака знав мене з дитинства. Потрапити на очі комусь із знайомих під час подібної інтимності було просто як два пальці...
Випробовувати рівень толерантності маленького містечка ми не стали.
Неподалік був затишний сквер. Там і розмістилися. На лавці під деревами. Розлогі крони, вкриті буйним зеленим листям, забезпечували нам певну приватність.
Ми говорили ні про що. Про всю ту нісенітницю, якою обмінюються люди під час першої зустрічі, аби уникнути незручних пауз.
Він мені показував свою «Моторолу» з камерою VGA. З такою у 2007 році легко було стати першим хлопцем на селі. Але тієї миті я думав не про «диво техніки», а про руки, які обережно обійняли мене, і подумки дякував за вже досить густі вечірні сутінки, що ховали нас від сторонніх очей.
А потім це просто трапилося. Одним блискавичним рішенням, одним перетином поглядів. Наш перший поцілунок. Неквапливий, ніжний, але впевнений. Той, що наповнює тебе повністю, проникає у серце і лишається там назавжди.
Я відчував, як злегка тремтить його тіло — чи то від жаги, чи від нервового збудження. Це розпалювало ще більше. Адреналін розливався у моєму тілі шаленою пульсацією. Від цього навіть простір, здавалося, став ефемерним і перестав існувати.
Не знаю, скільки б це тривало, якби мої милиці не вирішили повалилися з гуркотом на землю.
— Це знак, — чи то прошепотів, чи то просипів я, відриваючись від Павла.
— Тоді ходімо, — погодився він, подаючи мені мої «ноги».
І ми рушили у бік двору, в якому я жив.
— Тато вдома? — спитав він.
— Так, — кивнув я.
— А що ти йому сказав?
— Що до мене приїде друг на три дні.
Павло глянув на мене з недовірою.
— І все?
— Йому цього достатньо, — посміхнувся я.
— А мама?
— Мама теж знає про твій приїзд, але ви не перетнетеся. У неї зміна на «точці» дві доби, а звідти вона попрямує до Харкова за товаром. Тобто ти поїдеш — вона приїде.
— Це добре, — сказав він.
Я засміявся.
— Вибач, я не мав на увазі нічого такого.
— Все нормально. Я теж поки що не готовий зустрічатися з твоєю мамою.
Ми піднялися на поверх, і Пашка машинально перехрестився перед дверима, пробурмотівши щось на кшталт: «Господи, допоможи...»
— Заходь, не бійся, — посміхнувся я.
Хоча чудово розумів, що на його місці просто б провалився крізь землю. Мені б це далося набагато легше, аніж переступати поріг чужого дому, абсолютно не уявляючи, як поводитися і що робити.
І ось тепер, через багато років, намагаюся собі згадати, чи нагодував я його вечерею після дороги? Щось мені підказує — не було цього.
Наскільки я пам’ятаю, Павлова блондиниста голова позначила кивком своє вітання татові у вітальні і зникла в моїй кімнаті.
— А хіба замка немає? — запитав Пашка, причиняючи двері за собою.
Втім, я швидко його заспокоїв, переконавши, що тато зараз перебуває у власному світі, центром якого є диван і телевізор. Йому точно не буде до нас діла.
Мені повірили та знову дбайливо пригорнули до себе. Ми продовжили звідти, де зупинилися пів години тому.
Я відчував, що Павло стримується і поводиться як джентльмен, не дозволяючи собі зайти далі, ніж хотілося б.
Піти далі дозволив собі я.
У той момент мене справді мало що хвилювало, окрім того, аби на мить стати центром його всесвіту, встромитися в його свідомість і залишитися там надовго, навіть якщо завтра він зникне у невідомому напрямку.
І це сталося. Я став для нього всім: причиною, наслідком, невід’ємною частиною...
З кожним його поштовхом у мені я сам проникав у нього все глибше. Був його пришвидшеним пульсом і шумним диханням. Підкорював ті сфери, які відкривають лише обраним, і залишав там свій слід назавжди.
Він став цілком і беззастережно моїм, коли захрипів, намагаючись стримати свій стогін. Існував для мене тоді, як уп’явся пальцями у волосся, притискаючи мою голову ближче до себе. Належав лише мені, щойно розлився у горлі пряним смаком. Я проріс у ньому, коли через секунду він дивився на мене затуманеним поглядом, а потім поривчасто цілував мої губи, впізнаючи в них себе.
Моя підсвідомість егоїстично насолоджувалася реваншем за кожне «ні», почуте раніше.
Не те щоб саме у той момент я займався психоаналізом, але переконаний — несвідоме «я» в мені відривалося на повну, згадуючи всі безглузді побачення, розчаровані погляди, очі, які ховали від мене.
Багато чого було до моменту, коли ми, вологі від поту, лежали з Пашкою на простирадлах, щільно притиснувшись один до одного. Так багато, що його слова любові для мене нічого не значили.
Я пропускав їх повз вуха і просто дарував ще один поцілунок. Так було легше.
Із самого початку у моєму сприйнятті він був просто черговим «транзитом». Я ні на мить не сприймав усе це серйозно. Його перша смска мені звучала так:
«Привіт, я дуже хочу з тобою познайомитися, але зараз не можу говорити. Можна набрати тебе пізніше, якщо ти не проти?»
«Ще один одружений експериментатор», — подумав я і без жодного ентузіазму відповів:
«Ок».
За рік спілкування з персонажами із телетексту подібна ситуація була цілком типовою. Мені траплялися або одружені, або перелякані, або казкарі.
І якщо з першими я не зустрічався однозначно, то других і третіх треба було ще розпізнати. Однак у віці трохи за двадцять я ще вмів вірити і любити безумовно. Хоча, окрім болю, це нічого мені не приносило.
Довгого ниючого болю після разових зустрічей, під час яких правила гри тобі не пояснили, а запитати не було в кого.
Тому навіть коли Пашка зателефонував (і я дізнався, що він неодружений), коли він за три дні у тому ж телефонному режимі заявив:
«Я люблю тебе і хочу бути з тобою», — все, що я міг відповісти: «Хочеш — значить будеш».
Життя потроху вчило не вірити словам. Але Павло виявився першим, хто підкріпив свої слова дією.
Вже другу ніч поспіль ми засинали разом, відчуваючи тепло тіл одне одного. І крізь дрімоту я чув ніжні слова та зізнання.
Мені хотілося у них вірити, але сам я не був готовий відповісти взаємністю. Вірніше, я відповідав: цілунками, обіймами, поглядом, але не словами. Здавалося, що поки не сказав, не озвучив свої почуття, то їх і не існує. А отже, не буде боляче, якщо все скінчиться.
Залишалася остання доба перед Павловим від’їздом. І ніхто не знав, що буде після того, як двері за ним зачиняться. Я вважав за краще підготуватися до «нічого».
***
Свій останній день ми провели лише удвох. Батько теж поїхав на «точку» з ночівлею, і квартира була цілковито наша.
Ми могли кохатися де хотіли, як хотіли і скільки хотіли. Втім, проводити час у чотирьох стінах на початку теплого і вже практично літнього травня було безглуздо, тому вирушили на річку.
У моєму дитинстві було два улюблені місця — гірка на задньому дворі школи та річка. Один із приток Самари.
Я обожнював дикий порослий травою пляж. Любив вмоститись на одному зі схилів його невеличких пагорбів і подумати про щось своє.
Ця річка пам’ятала мене хлопчиком, який тікав до неї потай від батьків, аби походити босоніж берегом та обов’язково вмочити ноги.
Вона бачила мене випускником, що обклався книгами напередодні вступних іспитів.
Посміхалася мені, коли я перевіряв знання з гістології у коханої дівчини, котра готувалася до іспиту у меді.
Кохання, звичайно, не було взаємним, але саме у той день для повного щастя мені вистачало присутності цієї людини та аромату її довгого каштанового волосся.
Навіть пізніше, коли я повністю усвідомив свою бісексуальність, саме ця дівчина ще довго була центром мого всесвіту.
І ось тепер я прийшов сюди молодим чоловіком, у компанії іншого чоловіка.
Павло допоміг мені влаштуватися на березі. Сів поруч, злегка притримуючи мене. Подав пляшку світлого пива і, цокнувшись зі мною, тихо сказав:
— За нас…
— За нас, — повторив я.
Якийсь час ми сиділи мовчки, пили хмільний напій і дивилися на воду. Сонце вже готувалося до свого заходу та наостанок подарувало небу золотаво-багряні фарби.
Неподалік бігали діти. Дорослі відзначали останні дні травневих свят. З відчинених дверей автівок лунала різноманітна музика, створюючи какофонію з шансону, попси і року. Ми розташувалися подалі від натовпу, але життя навколо нас кипіло. Втім, як і мало бути навесні.
Я посміхався, дивлячись на малюків, котрі верещали від задоволення, спостерігав, як люди насолоджувались простими радощами. Вони вміли бути тут і зараз. Я не вмів.
— Котеня… — почув я вже знайоме звертання.
— Ммм?
— Про що ти думаєш?
Сірі Павлові очі уважно мене вивчали.
Я думав про те, що більше його не побачу. Але збрехав.
— Ні про що.
Однак, ніби прочитавши мої думки, він міцно притис мене до себе і тихо, але впевнено сказав:
— Я повернусь. — А потім додав: — І це станеться раніше, ніж ти думаєш.
У мене зрадницьки залоскотало у носі, до горла підступив важкий ком, однак я нічим не видав себе.
— І ще я дуже хочу поцілувати тебе прямо тут, — прошепотів він на вухо.
— Тут діти, — усміхнувся я.
Втім, ми обоє зрозуміли, що настав час вертатися додому.
Там, удома, він знову віддавав мені усю свою ніжність. Так, ніби мав намір вселити віру у себе, у мене, у нас... Накривав собою, намагаючись відігріти моє серце і душу, покривав моє обличчя поцілунками і шепотів на вухо:
— Я твій... твій... твій...
Пальці його рук перепліталися з моїми, а поцілунки ставали дедалі палкішими. Він, здавалося, був скрізь. Заповнив собою все, не змінюючи при цьому пози та ритму. Обіймав так міцно, ніби прагнув зростися зі мною шкірою. А вростав поглядом, ні на мить не відводячи очей.
Якоїсь миті Павло притис мене до себе з такою силою, аж стало трохи боляче, далі здригнувся від хвилі насолоди, що пройняла його тіло, і разом зі стогоном видихнув:
«Кохаю…»
— Твоє «кохання» пролилося мені на живіт, — зазначив я, сміючись, та подарував йому ще один цілунок.
— Це клей, — відповів Пашка. — Я полежу на тобі, ми склеїмося, і ти нікуди від мене не втечеш.
Лунало це більше ніж дивно.
— Чого я маю втекти від тебе?
— Не знаю. Просто відчуваю, що я не той, хто тобі потрібен.
— Можна я сам прийматиму рішення?
З жодним хлопцем, з жодною дівчиною мені не було так добре, як зараз із ним. Хоча мій сексуальний досвід не був ще настільки багатий і не виходив за межі орального сексу і петингу, я мав із чим порівнювати. За ці два дні і три ночі ми разом прожили ціле життя.
Безумовно, завтра могло все скінчитися або перерости у щось ще прекрасніше. Проте одного мого бажання було недостатньо.
— Послухай, — сказав я, — якщо це намагання красиво попрощатися, то можна зробити це простіше. Ранком потиснемо один одному руки і залишимо собі приємні спогади без претензій.
Проте мене обірвали на півслові.
— Дурненький… Я вже не зможу без тебе.
Немов на доказ своїх слів, Пашка знову поривчасто притулив мене до себе.
— От тільки… Раптом у мене не вийде зробити тебе щасливим?
— Поки що у тебе непогано виходило. Ми з цим розберемося. Але для початку… — тут я взяв паузу і пильно подивився на нього. Павло накручував моє волосся собі на пальці.
«Що?» — запитав він самим лише поглядом.
— ...повернись до мене.
— Повернусь, — впевнено сказав Павло і поцілував мене у маківку.
Вранці він поїхав.
Якби за моїм життям умовний Netflix вирішив зняти фільм, то у наступній сцені головний герой, скоріше за все, не знаходив би собі місця. Час для нього тягнувся б нестерпно повільно. Від хвилювання все валилося б із рук. А мобільний телефон став би зосередженням усього найважливішого у житті. Принаймні на певний проміжок часу.
Ймовірно, перед очима пропливали б спогади останніх трьох днів. Оператор знімав би крупні плани, щоб передати всю промовистість очей головного героя. Вловлював би найдрібніші відтінки міміки і жестів, намагаючись передати весь неспокійний внутрішній стан молодої людини.
І, безумовно, фоном грала б красива романтична мелодія.
Але на той момент «Нетфліксу» ще не було, або ж я не знав про його існування. Як і він про моє не знає досі.
Тому я просто ліг спати. Спав міцно. До вечора.
Прокинувшись, на екрані мобільного побачив повідомлення про п’ять пропущених викликів від Павла. А також мав від нього три смски:
«Сів у автобус», «Вже вдома», «Котеня, я скучив за тобою. Люблю тебе».
Раптово мій погляд впав на стілець, де недбало лежали забуті Павлові шорти.
Я посміхнувся і набрав номер, який уже знав напам’ять.
***
Наступні три тижні ми спілкувалися у телефонному режимі. Мінімум тричі на день. Щодня. Годинами.
Де ми брали теми для розмов — для мене досі загадка. Ані моє життя, ані Павлове не відрізнялося насиченістю.
Місто Знам’янка на Кіровоградщині явно не претендувало на звання мегаполіса, власне, як і мій Новомосковськ. Єдине місце, де там можна було заробити притомні гроші — залізниця. Аби влаштуватися провідником, ремонтником чи навіть касиром на вокзалі, люди давали хабарі. Без жодних гарантій. Брали, звичайно, не всіх. Часто траплялося, що після одного-двох місяців роботи людину звільняли. Якщо до цього часу вона встигала «вийти в нуль» — вже було непогано. А якщо при цьому ще й примудрялася заробити, то це вважалося казковим везінням.
Коли із залізницею не виходило, подавалися на ринок. Конкуренція там теж була шаленою, і значна частина прибутків також ішла на «підмащення» кому треба. Те саме було і на будівництвах, і взагалі скрізь. Хіба що за те, аби скопати город сусідові, грошей не брали.
Молодь прагнула виїхати до Кіровограда, залишаючи позад себе старих та «місцеву еліту».
Так мені розповідав Павло.
Він теж прагнув змін. Нас обох вабили перспективи великого міста, і ми дуже швидко вирішили, що житимемо у Дніпрі. Але перед тим домовились провести літо у нього.
— І коли ти вже приїдеш? — питав я його під час чергової вечірньої розмови.
— Як тільки дороблю ремонт у ванній — так одразу заберу, — обіцяв він.
Еротичне спілкування телефоном було непоганим рішенням, враховуючи відстань між нами, але ніщо не могло замінити рідних дотиків, теплих обіймів і ніжного погляду на тебе зранку.
— Заплічко, зроби той ремонт раніше, ніж я посивію.
Павло засміявся.
— Не гарантую, але намагатимусь, — сказав він. І ми попрощалися до ранку.
***
— Котеня, прокидайся, — почув я у трубці.
«Знов забув вимкнути звук», — чортихнувся подумки я, а вголос сказав:
— Сьома ранку. Ти з дуба рухнув?
Загалом я намагаюся у житті сповідувати ввічливість, розуміння і прийняття, однак є два мої стани, за яких ці намагання йдуть під три чорти, — коли я невиспаний або голодний. Що з того небезпечніше, сам не знаю.
— Не сьома, а за двадцять восьма, — уточнив Павло. — І не ричи на мене, а визирни у вікно.
— Яке вікно?
Мій сонний мозок відмовлявся швидко обробляти інформацію.
— Твоє вікно, дурнику.
Пашка відверто сміявся з того, як я туплю.
Він дійсно стояв під вікном моєї спальні. Високий, стрункий, усміхнений у променях ранкового, майже літнього сонця, енергійно махав мені рукою.
«Батьки…» — промайнула перша думка. «Як їм то все пояснити?» Другою була: «Де він узяв цю жахливу коричневу кофтину і чому на ньому затаскані спортивні штани?»
Але водночас я був у захваті.
До реальності мене повернула мама.
— Це хто? — спитала вона, зайшовши до кімнати і киваючи у бік вікна.
— Це Пашка, — відповів я не без хвилювання.
— Той самий?
— Так.
У наступну мить вона зміряла мене тим магічним поглядом усіх матерів, що є красномовнішим за будь-які слова світу.
— То хай заходить. Бо ви зараз усіх сусідів перебудите.
Чесно, я вже не згадаю деталей того, що відбувалося далі. Пам’ятаю лише, як нашвидкуруч кинув найнеобхідніші речі у рюкзак і поставив батьків перед фактом, що на пару тижнів їду до Павла у Знам’янку.
Які ми тоді знаходили аргументи для цієї поїздки, теж уже не згадаю. Здається, Павло щось розповідав про ліс і свіже повітря, а я обіцяв розходитися за літо, аби хода стала правильнішою, а м’язи ніг сильнішими.
З тим мене перехрестили, Пашка взяв мій рюкзак, і ми рушили у Дніпро, аби звідтіль автобусним рейсом дістатися Кіровоградщини.
На автовокзалі касирка нам повідомила, що пільгових квитків уже немає. До того ж лишилися місця тільки на останній рейс. А це означало, що до Знам’янки ми прибудемо вже після опівночі. Нас обох це не дуже надихало. Я ще примудрився натерти великий палець на нозі, тож зараз хотілося одного — скоріше зняти взуття та перепочити.
— Слухай, поїдьмо ранковим автобусом, а зараз заночуємо у готелі, — запропонував я.
Так і зробили.
Готель знаходився на другому поверсі автовокзалу. Номери тут були абсолютно совковими. Та й ремонт у них робили востаннє ще за часів радянщини. Принаймні так здавалося.
Однак ми й не розраховували на джакузі та шампанське у номерах, які використовували здебільшого замість зали очікування або для раптових швидких зустрічей.
Два односпальні дерев’яні ліжка, стіл, телевізор, душ. Базовий набір для пролетаріїв з вісімдесятих. А більшого нам і не треба було.
— Не розумію, чому одразу не пропонувати кімнати з двоспальним ліжком? — зауважив Пашка, роблячи з двох спальних місць одне.
— Думаю, тут є різні номери, — відповів я. — Але ти бачив той «кандибобер» на голові у жіночки, яка нас заселяла?
Він кивнув.
— Тож не чекай від неї забагато. А ще — кому дуже припече, той усе швидко зробить сам. Як ти зараз.
Пашка кинув погляд на результат своїх дій і наблизився до мене.
У його очах з’явилися глузливі бісенята.
— Ти правий, мені таки пече!
Наступної миті він підхопив мене, кинув на ліжко та почав лоскотати, одночасно цілуючи там, де траплялося. Від лоскоту я сміявся та вертівся, наче вуж на пательні.
— Ні-і-і! Досить! — благав я крізь судоми і напад сміху.
Зрештою він таки зглянувся. Цьомнув мене у чоло та пішов в аптеку за пластиром для моєї ноги. Травмований палець був червоний, пульсував і страшенно пік. Наступати на нього ставало дедалі болючіше.
Поки Павла не було, я перевірив наявність гарячої води у номері, погрався у «Змійку» на телефоні та намагався знайти щось цікаве бодай на одному з телеканалів.
«Інтер» показував «Жді мєня» — посібник для сценаристів російського «мила», на каналі «Україна» східна красуня з шикарною підводкою для очей страждала за інфантильним бразильцем і вперто не бачила, якого шикарного чоловіка для неї обрав дядько. А на «М1» Юлія Рай запевняла мене, що я її полюблю.
Можливо, я був би не проти, але дівчина сама не знала, в яку халепу збирається вскочити. На її щастя, мене виховали порядною людиною, тож я перемкнув канал.
Нарешті за дверима почулися знайомі кроки. Павло повернувся з двома великими пакетами у руках.
— Як ти тут? Зголоднів? — запитав він, дістаючи продукти назовні.
— Шинка, хліб, тістечка, вино… І ще купа всього.
Я дивився на всю цю гастрономічну «вітрину», яка зростала просто тут, на столі, а потім поставив одне-єдине питання:
— Заплічко, а де пластир?
Павлові очі миттєво округлилися:
— Йой! Забув!
У мене завжди була виразна міміка. І в той момент моє обличчя можна було читати, наче книгу.
— Канапку будеш? — невпевнено запропонував Пашка. А потім таки не витримав і розсміявся. — Є пластир. І мазь є бактерицидна. Лягай — зараз все зробимо.
«З нього був би чудовий тато», — раптово промайнуло у моїй голові, поки я дивився, як він вправляється з моєю ногою. Мене охопила хвиля якоїсь нестримної ніжності та вдячності.
— Готово! — констатував Павло. — Тепер ходімо їсти, бо щодо тебе не знаю, а я б слона з’їв.
Згадуючи ці події через стільки років, я вкотре переконуюся, що той день, вечір і ніч дійсно були особливими. Не те щоб ми більше не мали подібних митей, але саме той час, проведений у найдешевшому готельному номері, назавжди лишився в моєму серці особливим спогадом, який досі зігріває мене у найскладніші миті.
Тоді я відчув спокій і затишок. Навіть ясніше, ніж у перший його візит. Вже не було місця сумнівам. Ми обрали один одного. Це підтверджували не слова, а вчинки, дотики, погляди, тембр голосу тощо.
У мене посеред вулиці часто розв’язувалася шнурівка на взутті. Раніше я мав знаходити якесь місце, часто сходи крамниць, аби сісти і виправити це. Тепер Пашка ставав переді мною на коліна і брав все у свої руки. У такі моменти я відчував себе маленькою дитиною, було трохи ніяково та смішно водночас.
Взагалі приймати чужу допомогу мені складно і досі. Змалечку батьки робили все для того, аби я був максимально незалежним і не обтяжував людей. Однак з Павлом все це виглядало настільки природно. Він просто називав мене Попелюшкою, далі роззирався на всі боки, чи ніхто не бачить, та дарував мені швидкий поцілунок, пригортаючи до себе.
Моя сіроока суміш з Патріка Свейзі та Бенедикта Камбербетча…
Щоправда, про існування останнього я тоді ще не знав.
— Розкажи мені про своє перше кохання, — попросив Павло, підливаючи мені біле вино з тетрапака.
Ми неспішно вечеряли у номері готелю, говорили про життя. Взнавали один одного ближче.
— Тебе цікавить моє перше кохання до чоловіка чи до жінки? — запитав я.
Павло здивовано глянув на мене, не очікуючи такого повороту подій, і відповів:
— Давай у хронологічному порядку.
— Ок.
Я зробив ковток вина, на якусь мить поринув у спогади та, несподівано для нього, почав декламувати...
Ти раз подумаєш про мене,
А я десятки, сотні, тисячі разів
Благатиму за тебе небо,
Я відцураюся від снів,
Щоб тільки думати про тебе,
Тримати рідний образ твій
В уяві хоч на мить, а довше
Не розлучатись. Я — нічий...
Нічий і весь тобі належу...
Я спинився… Перед моїми очима з глибин пам’яті постало усміхнене дівоче обличчя. Усмішка, яка перевернула мій світ догори дриґом чи, навпаки, принесла у життя тих фарб, котрих мені бракувало, аби воно було повноцінним. Адже нема нічого природнішого за перше кохання, коли тобі чотирнадцять. І хай собі психологи дискутують скільки хочуть, але одної миті, одного перетину поглядів цілком достатньо для того, щоб у твоїй душі проросла інша людина. Надто коли маєш відкрите серце.
Моє ж народжувало для неї найкращі рядки. Про це я йому і розповів.
— Ти так сильно її кохав? — запитав Павло.
Відповідь він побачив у моїх очах.
— А вона?
— Їй подобався інший. Звичайна історія, яких чимало.
— Це не так! В цьому нема нічого звичайного, бо ти дивовижний!
У Павлові явно почало говорити вино.
— Для тебе, але не для юної дівчини. Не в моєму стані.
— Ти про милиці?
— Про все. Я знаю свої можливості, тож реально дивлюся на речі. Яким би чудовим я не був, надійною опорою для жінки мені не стати. Вміння складати слова докупи недостатньо, навіть якщо у ці слова ти вкладаєш усю свою душу.
— Тобто ти зараз мені хочеш сказати, що твій потяг до чоловіків обумовлений твоїм фізичним станом і тим, що у тебе не складається з жінками?
Я засміявся.
— Так. Я там, де дають! Але все трохи складніше. Сексуальна орієнтація закладається ще в утробі матері. На етапі формування мозку та ЦНС в цілому. Взагалі від свого початку ми всі бісексуальні, а далі вже питання полярності.
— Ти мені з теми не з’їжджай! — запротестував Павло. — Що ти вумний, як вутка, я в курсі. Скажи прямо: кинеш мене, якщо знайдеться якась краля?..
Але я обірвав його.
— Знову ти говориш, що я тебе кину. Чого ти боїшся?
— Зламати тобі життя…
— Є лише три моменти, які для мене неприйнятні у стосунках: алкоголізм та інша наркотична залежність партнера, ледарство і зрада.
Якусь мить він ніби щось зважував, а потім сказав:
— З алкоголем проблем не маю, роботи ніколи не боявся і поки ти поряд, мені ніхто не потрібен.
— Тоді не бери дурного до голови та просто люби мене, — відповів я.
І він любив, розчиняючись в мені повністю. Був втіленням неймовірної ніжності, від якої ком ставав у горлі. А я відповідав на кожен його дотик взаємністю…
***
Червень 2007 року
— Ти впевнений?
Павлові очі всміхалися. Він відверто глузував з мене, прекрасно читаючи відповідь на моєму обличчі. Втім, я вирішив максимально прикинутись шлангом і постарався надати своєму голосу якомога спокійнішого тону.
— Так. Борщ — явно не та страва, якою ти заманиш мене до своїх батьків.
— Тоді що б це мало бути?
— Свиняча відбивна у клярі на тарілці виглядає значно спокусливіше, як на мене.
— Ага. Ще пропозиції у пана будуть?
— Пан також не відмовився б від курячого стегенця, запеченого з часником. Якщо нема такої можливості, то пан не вибагливий і залюбки скуштував би домашніх котлеток із картопляним пюре на молоці.
Пашка розсміявся на мої слова.
— Що ж, тоді пан зараз сяде тутво на лавку і буде на мене чекати. Голодний! — він навмисне зробив наголос на останньому слові, але я був непорушний та міцний, як та скеля, що її Франко заповідав лупати.
Він зник у під’їзді, пообіцявши швидко повернутись. Однак я попросив його не квапитись і спокійно пообідати з батьками. Сам лишився надворі та став споглядати за проявами життя довкола.
Неподалік на майданчику гралися діти різного віку — від малят до школярів. Біля сусіднього під’їзду зібралися погомоніти жіночки. Трохи далі молодий кремезний хлопець з мелірованим волоссям та пірсингом у вусі залицявся до рудоволосої дівчини у зеленому топі. Якась бабця кликала онука додому їсти. Той відмовлявся.
Прекрасно розумів малого. По-перше, судячи з усього, він не голодував, бо скидався на пупса-переростка, а по-друге — я сам ніколи не любив перші страви. У дитинстві, коли мати, часом заклопотана хатніми справами, забувала мене нагодувати до четвертої години по обіді, то далі це вже була вечеря. А хто ж їсть суп на вечерю?
Мої роздуми перервала жвава жіночка, що випурхнула з під’їзду і за мить виросла переді мною.
— Ти Денис? — якусь коротку мить я намагався згадати своє ім’я, бо останні два тижні був виключно Котеням. Зрештою ствердно кивнув. — Дуже приємно. А я тьотя Зіна, Павлова мама.
«В нього її посмішка та очі», — промайнуло у моїй голові.
— Ходімо, — сказала вона мені, знов вриваючись у мою свідомість.
Я почав було ввічливо відмовлятись та щось пояснювати, але кожна мама у світі, здається, володіє магією безапеляційного переконання. Тож за кілька хвилин я вже сидів на кухні поряд з Павлом, готовий побити його милицями прямо тут. Він же ледве стримувався від сміху, спостерігаючи за мною і прекрасно розуміючи весь той невербальний монолог до нього у моєму погляді.
— Зачекайте трохи, хлопці, зараз засмажку вкину — і скоро будете їсти, — тьотя Зіна чаклувала біля плити.
— Навіщо засмажка? — спитав я.
Павлова мама з цікавістю глянула на мене.
— А з чого я тобі зроблю смачний бульйон без засмажки?
— З м’яса, — просто відповів я.
Наступної миті вони з Павлом зайшлися щирим сміхом.
— Шикарно ти живеш, — помішуючи цибулю з морквою на пательні, зазначила тьотя Зіна.
— Буде тобі м’ясо, не переймайся, — додав Павло.
Зізнаюсь, що на звання шеф-кухаря я ніколи не претендував. Та й взагалі готувати почав вчитись доволі пізно — а саме перед вступом до університету. Оскільки заочна форма навчання мною навіть не розглядалася, то я мав бути готовим до самостійного життя в гуртожитку ще до того, як складу вступні іспити.
Першою стравою, яку навчила мене готувати мама, була гречана каша. Далі — оладки та смажене м’ясо. Зазвичай, коли ти повністю володієш своїм тілом, то в цьому нема нічого складного і з цим може впоратись навіть дитина. Однак у моєму випадку навіть зняти каструлю з плити було ще тим завданням. Проте я надто хотів втекти з Новомосковська у Дніпро, аби зупинятися через дрібниці.
Водночас, оскільки моторика рук у мене порушена, то всі страви, де потрібно було чистити овочі, лишалися поза моєю увагою. Я й досі картоплю чищу лише вареною. Тож цілком природно, що я поняття не мав, для чого потрібна та засмажка. Пізніше, коли я розповів цю історію мамі, вона теж щиро сміялася з цього. А потім відкрила мені таємницю:
— Синочку, я ніколи не готую борщ без засмажки.
***
Борщ дивовижним чином своїм смаком нагадував мамин. У моїй тарілці таким собі острівцем серед золотисто-червоної юшки височів добрячий шматок м’яса.
До нас приєднався дядя Толя — тато Павла. Він мені нагадував чи то Карлсона у літах, чи то бога Хотея — добродушного череваня, якому всі гладять животик, аби він здійснив їхні бажання.
— Толю, ну ти хоч би штани вдягнув! — сплеснула руками тьотя Зіна та засміялася. — У нас гість усе-таки!
Втім, мене абсолютно не хвилювали сімейні труси дяді Толі, як і розхристана сорочка, яка навіть і не думала ховати благородне, виплекане роками черевце. Навпаки — мені подобалися ці люди своєю добротою та природністю.
— Тож як ви познайомились? — поцікавився дядя Толя.
Я глянув на Павла. Мені самому стало цікаво, що він відповість.
— Через оголошення в газеті. Ти ж знаєш, що я збираюсь переїхати у Дніпро. Денис теж. А вдвох це зробити простіше і дешевше.
«От брехло!» — подумав я. «Заливає й оком не веде». Втім, мені нічого не залишалося, як зосередитись на своїй тарілці.
Ми говорили багато про що. За пів години я вже знав практично повну біографію Павла. За фахом він був учителем молодших класів, але замість учителювання поїхав на заробітки до Росії. У голодні дев’яності так робило чимало українців. Здебільшого наймалися на будівництва чи виконували ремонтні роботи у квартирах нуворишів. За якийсь час він побрався з подругою дитинства, однак через його постійну відсутність сімейне життя не склалося. А ще він отримав важку травму руки, коли виштовхнув молодшого брата Михайла з-під коліс мотоцикла. П’яний водій мчав просто на хлопця, проскочивши на червоне світло. Павло встиг швидко зреагувати й відкинути брата убік, але сам не уникнув зіткнення. Чи то від удару мотоцикла, чи від падіння — зламав руку в кількох місцях, а надто постраждав ліктьовий суглоб. Рука так і не відновилася, частково втративши свою функціональність. Пізніше через це Павло отримав третю групу інвалідності.
Звичайно, я бачив, що у нього не розгинається в лікті ліва рука, але ніколи його не розпитував про те, що сталося. Також я дізнався, що дядя Толя тридцять років пропрацював машиністом поїзда, а тьотя Зіна свого часу була харчовим технологом.
Раптом вона запитала:
— Павлику, а коли виписують Сергія?
— Він казав, ніби на тому тижні.
Павло прибрав зі столу пусті тарілки й зробив усім чай. Я подивився на нього з німим питанням в очах, але він лише підморгнув.
— Ти поїдеш його забирати?
— А хіба Сергій дитина мала? Сам добереться. У нього є ключі.
Мені ставало все цікавіше, однак я не наважувався запитати, про що мова. Вірніше, про кого.
Тим часом тьотя Зіна вела далі:
— Хлопці, а де ви всі розміститесь?
Я зосереджено колотив цукор у своїй чашці. Хоча мені дуже кортіло спитати те саме, аби трохи познущатись з Павла.
— Як де? В хаті, мамо, в хаті, — відповідь для нього була очевидною. — Сергій буде у себе, а Денис зі мною.
— Може, розкладачку візьмеш?
Я щойно зробив великий ковток чаю і мало не виплюнув усе назад від такої пропозиції. Це вже дійсно забавляло — дивитись, як Пашка проходить квест «Зроби писок шлангом».
— Та нащо? Ми спокійно помістимось на ліжку.
«Вже два тижні, як поміщаємося. І ваш син цілком задоволений», — промайнуло в моїй голові, але я старанно намагався удавати, ніби понад усе мене зараз цікавить мій напій у чашці.
— Ну, як знаєте, — підсумувала тьотя Зіна та заходилася спаковувати нам продукти із собою.
Дорогою назад Павло пояснив мені ситуацію з Сергієм:
— Розумієш, — говорив він, — нема куди йому йти. Ще підлітками вони з сестрою осиротіли. Мати померла, а про батька ніхто й не чув нічого.
Я мовчав, уважно слухаючи його розповідь.
— Тетяні на той час було дев’ятнадцять, тож їй дозволили взяти опіку над братом, аби не відправляти його до притулку. Та й возитися з тринадцятирічним хлопцем службі опіки не дуже й хотілося.
Тож вона влаштувалася реалізатором на ринок, «підмазала» кому треба, та й справу залагодили.
— І де вони жили, якщо хати нема? — спитав я.
— Була хата від початку, — і Павло вів далі. — Таня працювала тяжко з ранку до вечора. А молода. По суті, сама дитина ще. Навантаження велике, додому приходила та падала без сил. Тому довго не витримала, почала прикладатися до чарки. Спочатку — аби розслабитись, стрес зняти, а потім уже міцно підсіла на спиртне.
— А Сергій?
— Він теж пустився берега. Перехідний вік, у крові суцільний коктейль з гормонів. Енергії купа, дурі в голові повно. Орієнтирів і контролю в житті з боку дорослих — нуль. Тож зв’язався він із не найкращою компанією. Слава Богу, вистачило розуму не вживати наркотики.
— Горілка — той самий наркотик, тільки вбиває повільніше, — зазначив я.
На це Павло нічого не відповів, лише продовжив свою оповідь.
— Тетяні пощастило. Одного дня вона зустріла чоловіка, який закохався у неї по вуха. Забрав її з ринку, виплатив усі борги, навіть оплатив кодування від алкогольної залежності.
Треба сказати, що вони із Сергієм вдалися справні. Мати в них була дуже гарна. Висока, струнка, чорнокоса, з великими синіми очима. Не сірими, не блакитними, а саме синіми. Скільки чоловіків за нею впадало! Пів Знам’янки так точно. Однак вона вся була у своїх дітях. Залицяльниками не цікавилась. Красу діти перейняли від неї.
На якусь мить Пашка припинив говорити, немов щось згадував.
— Так от. Дуже скоро Тетяна побралася зі своїм кавалером, і вони переїхали до Олександрії, а Сергій лишився сам господарювати. На той час йому вже було двадцять. Роботи він не боявся. Вчитися далі після школи не пішов. Та й грошей на це не мав, тож шабашив на будівництвах або займався ремонтами чи допомагав по господарству, якщо кому треба було. Так і жив.
А потім у його житті трапилася Натаха. Місцева наркоманка, яка віддавалася кожному, хто не гребував. Чи то за пляшку, чи за дозу, або за двадцятку. Сама вона в тому проблеми не бачила. Говорила, мовляв, просто знаходиться у пошуку кращого з усіх варіантів, а отже, перевіряє претендентів у чоловіки на сумісність, у тому числі анатомічну.
Так, шляхом численних перевірок, кращим варіантом виявився Сергій.
Я намагався його застерегти від цієї помилки, але марно. Вони почали жити разом. Невдовзі в них народилася донечка — Марійка. На диво сильне, здорове дитя. Проте материнство ніяк не вплинуло на життєві погляди Натахи. А от Сергій став працювати більше та, відповідно, сильніше стомлюватись. Марійка швидко зростала. Попри заробітки, цих грошей їм не вистачало, тому Натасі спала на думку геніальна ідея — продати Сергієву хату й жити з її батьками.
Спершу Сергій пручався і не хотів цього робити, але раптом об’явилася Тетяна з такою самою пропозицією. Її чоловік важко захворів, а лікування вимагало чималих коштів.
Таким чином все і вирішилося.
— Дай вгадаю, що було далі, — сказав я, коли Павло зупинився, аби підкурити цигарку, — гроші пропили, а хлопця вигнали?
— Саме так, — кивнув Павло. — І тепер у нього ані житла, ані сім’ї.
— А сестра?
— Сестра поїхала на заробітки до Італії. Доглядає якогось старого діда. Проте, чує моє серце, вона там і лишиться.
— Зрозуміло, — кивнув я, — тож ти дав йому прихисток?
Пашка струсив попіл з цигарки на землю.
— Щось на кшталт цього. Я його ще малим знав. Можна сказати, він зростав у мене на очах, тож полишити його напризволяще, маючи у хаті вільну кімнату, просто не зміг.
Ми вже підходили до нашого будинку, аж тут я запитав у Павла:
— А на що він хворів?
— На туберкульоз, — буденно відповів Павло. — Однак тобі нема чого боятись, обіцяю.
— Сподіваюсь на це, — хмикнув я. Відтак ми зайшли до хати.
Насправді мене мало хвилювала присутність третьої людини поряд. Не те що я був у захваті — це безперечно мало вплинути на наш побут, втім, десь у глибині душі я навіть тішився з того, що Пашка здатний на подібні вчинки. Разом з тим трохи бентежило те, як мене не попередили про доволі важливі нюанси.
— Котеня, я справді став забувати про все на світі, відколи ти поряд, — вдаючи абсолютну серйозність, говорив Павло.
— Забути можна гаманець вдома, однак не те, що з тобою в хаті живе людина, — відповідав я.
— Ну, пробач, — Павло цьомнув мене у чоло, — правда, з голови вилетіло.
Я нічого не сказав на це, але вперше за весь час у моїй голові постало питання: чого я ще не знаю?
Чесно кажучи, ми практично нічого не знали один про одного. Все відбувалося надто швидко. Він освідчився мені на третій день знайомства, а ще за пару тижнів я почав вірити у його почуття.
Однак чи було це коханням, а не банальною втечею від самотності для нас обох? Мені побудувати стосунки заважав фізичний стан, але що перешкоджало Павлу знайти партнера? Де підступ? І чому він так часто говорить, що я перший його кину?
Він добрий, ніжний, люблячий, у нас все чудово. То звідки такі думки? Разом з тим під час обіду з його батьками я дізнався про його життя більше, ніж за всі ці дні. І то від його мами, а не від нього самого.
Втім, до більш глибоких рефлексій ми стаємо схильні з роками, а коли тобі трохи за двадцять — все значно простіше. Для того, щоб повірити, часто достатньо почути:
— Минуле я залишив у минулому.
І я вірив. Проте… З’явилося «проте». Десь глибоко. У підсвідомості.
