Листопад 2023 року
Одного дня ти запитаєш мене про моє минуле. Чомусь уявляю, що це станеться біля каміна чи багаття. Ми будемо дивитися на вогонь, ти обіймеш мене ззаду, притулившись щокою до щоки. Я відчуватиму твоє дихання біля вуха і тихо почну свою розповідь.
Ймовірно, однієї миті мій голос затремтить, та у відблисках полум’я на щоках заблищать вологі доріжки. Просто не зважай. Так іде минуле, зникає біль.
Втім, тебе ще немає. Немає каміна, багаття, дихання біля вуха. А сльози… — це розкіш і святотатство — оплакувати свою самотність у той час, коли твоя земля залита кров’ю найкращих своїх дітей. Коли біль тисяч матерів у сотні разів сильніший і страшніший за твій власний. Біль, який не мине. Ніколи.
Однак я маю бути чесним: усвідомлення цієї жахливої правди нічого не змінює. Моє особисте пекло від того не стає поблажливішим до мене. А отже, якось треба не збожеволіти. Зберегти себе сьогодні, аби мати надію на щасливе завтра.
Тому зараз я сиджу на березі власного Ріо-П’єдра і відпускаю на волю слова.
Для себе я намагаюся зрозуміти, де все ж таки відправна точка у цієї історії.
Знаю тільки, що шлях цей сплетений з імен: чоловічих, жіночих, реальних та напівпримарних. Саме вони привели мене до «тут і зараз», руйнуючи і роблячи сильнішим одночасно.
Ці імена так тісно переплелися між собою і вросли у мене, що жодне з них не можна виділити окремо.
Проте саме цієї миті я намагаюся згадати марку сигарет...
Цигарки, які палив він. Здається, червоний LM та іноді Bond…
***
Травень 2007 року
Павло…
Він пах мною... Точніше — у нього був мій запах. Чи, скоріше, наші запахи були схожі. Єдина відмінність — до його аромату домішувався аромат цигарок. Я одразу звернув на це увагу, коли він уперше мене обійняв. А ще в його обіймах було затишно. Він з якоюсь особливою обережністю пригорнув мене до себе і тихо сказав:
— Котеня...
Я навіть на мить забув, що ми стоїмо посеред дороги, у полі зору трьох дворів, де кожен собака знав мене з дитинства. Потрапити на очі комусь із знайомих під час подібної інтимності було просто як два пальці...
Випробовувати рівень толерантності маленького містечка ми не стали.
Неподалік був затишний сквер. Там і розмістилися. На лавці під деревами. Розлогі крони, вкриті буйним зеленим листям, забезпечували нам певну приватність.
Ми говорили ні про що. Про всю ту нісенітницю, якою обмінюються люди під час першої зустрічі, аби уникнути незручних пауз.
Він мені показував свою «Моторолу» з камерою VGA. З такою у 2007 році легко було стати першим хлопцем на селі. Але тієї миті я думав не про «диво техніки», а про руки, які обережно обійняли мене, і подумки дякував за вже досить густі вечірні сутінки, що ховали нас від сторонніх очей.
А потім це просто трапилося. Одним блискавичним рішенням, одним перетином поглядів. Наш перший поцілунок. Неквапливий, ніжний, але впевнений. Той, що наповнює тебе повністю, проникає у серце і лишається там назавжди.
Я відчував, як злегка тремтить його тіло — чи то від жаги, чи від нервового збудження. Це розпалювало ще більше. Адреналін розливався у моєму тілі шаленою пульсацією. Від цього навіть простір, здавалося, став ефемерним і перестав існувати.
Не знаю, скільки б це тривало, якби мої милиці не вирішили повалилися з гуркотом на землю.
— Це знак, — чи то прошепотів, чи то просипів я, відриваючись від Павла.
— Тоді ходімо, — погодився він, подаючи мені мої «ноги».
І ми рушили у бік двору, в якому я жив.
— Тато вдома? — спитав він.
— Так, — кивнув я.
— А що ти йому сказав?
— Що до мене приїде друг на три дні.
Павло глянув на мене з недовірою.
— І все?
— Йому цього достатньо, — посміхнувся я.
— А мама?
— Мама теж знає про твій приїзд, але ви не перетнетеся. У неї зміна на «точці» дві доби, а звідти вона попрямує до Харкова за товаром. Тобто ти поїдеш — вона приїде.
— Це добре, — сказав він.
Я засміявся.
— Вибач, я не мав на увазі нічого такого.
— Все нормально. Я теж поки що не готовий зустрічатися з твоєю мамою.
Ми піднялися на поверх, і Пашка машинально перехрестився перед дверима, пробурмотівши щось на кшталт: «Господи, допоможи...»
— Заходь, не бійся, — посміхнувся я.
Хоча чудово розумів, що на його місці просто б провалився крізь землю. Мені б це далося набагато легше, аніж переступати поріг чужого дому, абсолютно не уявляючи, як поводитися і що робити.
І ось тепер, через багато років, намагаюся собі згадати, чи нагодував я його вечерею після дороги? Щось мені підказує — не було цього.
Наскільки я пам’ятаю, Павлова блондиниста голова позначила кивком своє вітання татові у вітальні і зникла в моїй кімнаті.
— А хіба замка немає? — запитав Пашка, причиняючи двері за собою.
Втім, я швидко його заспокоїв, переконавши, що тато зараз перебуває у власному світі, центром якого є диван і телевізор. Йому точно не буде до нас діла.
Мені повірили та знову дбайливо пригорнули до себе. Ми продовжили звідти, де зупинилися пів години тому.
Я відчував, що Павло стримується і поводиться як джентльмен, не дозволяючи собі зайти далі, ніж хотілося б.
Піти далі дозволив собі я.
У той момент мене справді мало що хвилювало, окрім того, аби на мить стати центром його всесвіту, встромитися в його свідомість і залишитися там надовго, навіть якщо завтра він зникне у невідомому напрямку.
І це сталося. Я став для нього всім: причиною, наслідком, невід’ємною частиною...
З кожним його поштовхом у мені я сам проникав у нього все глибше. Був його пришвидшеним пульсом і шумним диханням. Підкорював ті сфери, які відкривають лише обраним, і залишав там свій слід назавжди.
Він став цілком і беззастережно моїм, коли захрипів, намагаючись стримати свій стогін. Існував для мене тоді, як уп’явся пальцями у волосся, притискаючи мою голову ближче до себе. Належав лише мені, щойно розлився у горлі пряним смаком. Я проріс у ньому, коли через секунду він дивився на мене затуманеним поглядом, а потім поривчасто цілував мої губи, впізнаючи в них себе.
Моя підсвідомість егоїстично насолоджувалася реваншем за кожне «ні», почуте раніше.
Не те щоб саме у той момент я займався психоаналізом, але переконаний — несвідоме «я» в мені відривалося на повну, згадуючи всі безглузді побачення, розчаровані погляди, очі, які ховали від мене.
Багато чого було до моменту, коли ми, вологі від поту, лежали з Пашкою на простирадлах, щільно притиснувшись один до одного. Так багато, що його слова любові для мене нічого не значили.
Я пропускав їх повз вуха і просто дарував ще один поцілунок. Так було легше.
Із самого початку у моєму сприйнятті він був просто черговим «транзитом». Я ні на мить не сприймав усе це серйозно. Його перша смска мені звучала так:
«Привіт, я дуже хочу з тобою познайомитися, але зараз не можу говорити. Можна набрати тебе пізніше, якщо ти не проти?»
«Ще один одружений експериментатор», — подумав я і без жодного ентузіазму відповів:
«Ок».
За рік спілкування з персонажами із телетексту подібна ситуація була цілком типовою. Мені траплялися або одружені, або перелякані, або казкарі.
І якщо з першими я не зустрічався однозначно, то других і третіх треба було ще розпізнати. Однак у віці трохи за двадцять я ще вмів вірити і любити безумовно. Хоча, окрім болю, це нічого мені не приносило.
Довгого ниючого болю після разових зустрічей, під час яких правила гри тобі не пояснили, а запитати не було в кого.
Тому навіть коли Пашка зателефонував (і я дізнався, що він неодружений), коли він за три дні у тому ж телефонному режимі заявив:
«Я люблю тебе і хочу бути з тобою», — все, що я міг відповісти: «Хочеш — значить будеш».
Життя потроху вчило не вірити словам. Але Павло виявився першим, хто підкріпив свої слова дією.
Вже другу ніч поспіль ми засинали разом, відчуваючи тепло тіл одне одного. І крізь дрімоту я чув ніжні слова та зізнання.
Мені хотілося у них вірити, але сам я не був готовий відповісти взаємністю. Вірніше, я відповідав: цілунками, обіймами, поглядом, але не словами. Здавалося, що поки не сказав, не озвучив свої почуття, то їх і не існує. А отже, не буде боляче, якщо все скінчиться.
Залишалася остання доба перед Павловим від’їздом. І ніхто не знав, що буде після того, як двері за ним зачиняться. Я вважав за краще підготуватися до «нічого».
***
Свій останній день ми провели лише удвох. Батько теж поїхав на «точку» з ночівлею, і квартира була цілковито наша.
Ми могли кохатися де хотіли, як хотіли і скільки хотіли. Втім, проводити час у чотирьох стінах на початку теплого і вже практично літнього травня було безглуздо, тому вирушили на річку.
У моєму дитинстві було два улюблені місця — гірка на задньому дворі школи та річка. Один із приток Самари.
Я обожнював дикий порослий травою пляж. Любив вмоститись на одному зі схилів його невеличких пагорбів і подумати про щось своє.
Ця річка пам’ятала мене хлопчиком, який тікав до неї потай від батьків, аби походити босоніж берегом та обов’язково вмочити ноги.
Вона бачила мене випускником, що обклався книгами напередодні вступних іспитів.
Посміхалася мені, коли я перевіряв знання з гістології у коханої дівчини, котра готувалася до іспиту у меді.
Кохання, звичайно, не було взаємним, але саме у той день для повного щастя мені вистачало присутності цієї людини та аромату її довгого каштанового волосся.
Навіть пізніше, коли я повністю усвідомив свою бісексуальність, саме ця дівчина ще довго була центром мого всесвіту.
І ось тепер я прийшов сюди молодим чоловіком, у компанії іншого чоловіка.
Павло допоміг мені влаштуватися на березі. Сів поруч, злегка притримуючи мене. Подав пляшку світлого пива і, цокнувшись зі мною, тихо сказав:
— За нас…
— За нас, — повторив я.
Якийсь час ми сиділи мовчки, пили хмільний напій і дивилися на воду. Сонце вже готувалося до свого заходу та наостанок подарувало небу золотаво-багряні фарби.
Неподалік бігали діти. Дорослі відзначали останні дні травневих свят. З відчинених дверей автівок лунала різноманітна музика, створюючи какофонію з шансону, попси і року. Ми розташувалися подалі від натовпу, але життя навколо нас кипіло. Втім, як і мало бути навесні.
Я посміхався, дивлячись на малюків, котрі верещали від задоволення, спостерігав, як люди насолоджувались простими радощами. Вони вміли бути тут і зараз. Я не вмів.
— Котеня… — почув я вже знайоме звертання.
— Ммм?
— Про що ти думаєш?
Сірі Павлові очі уважно мене вивчали.
Я думав про те, що більше його не побачу. Але збрехав.
— Ні про що.
Однак, ніби прочитавши мої думки, він міцно притис мене до себе і тихо, але впевнено сказав:
— Я повернусь. — А потім додав: — І це станеться раніше, ніж ти думаєш.
У мене зрадницьки залоскотало у носі, до горла підступив важкий ком, однак я нічим не видав себе.
— І ще я дуже хочу поцілувати тебе прямо тут, — прошепотів він на вухо.
— Тут діти, — усміхнувся я.
Втім, ми обоє зрозуміли, що настав час вертатися додому.
Там, удома, він знову віддавав мені усю свою ніжність. Так, ніби мав намір вселити віру у себе, у мене, у нас... Накривав собою, намагаючись відігріти моє серце і душу, покривав моє обличчя поцілунками і шепотів на вухо:
— Я твій... твій... твій...
Пальці його рук перепліталися з моїми, а поцілунки ставали дедалі палкішими. Він, здавалося, був скрізь. Заповнив собою все, не змінюючи при цьому пози та ритму. Обіймав так міцно, ніби прагнув зростися зі мною шкірою. А вростав поглядом, ні на мить не відводячи очей.
Якоїсь миті Павло притис мене до себе з такою силою, аж стало трохи боляче, далі здригнувся від хвилі насолоди, що пройняла його тіло, і разом зі стогоном видихнув:
«Кохаю…»
— Твоє «кохання» пролилося мені на живіт, — зазначив я, сміючись, та подарував йому ще один цілунок.
— Це клей, — відповів Пашка. — Я полежу на тобі, ми склеїмося, і ти нікуди від мене не втечеш.
Лунало це більше ніж дивно.
— Чого я маю втекти від тебе?
— Не знаю. Просто відчуваю, що я не той, хто тобі потрібен.
— Можна я сам прийматиму рішення?
З жодним хлопцем, з жодною дівчиною мені не було так добре, як зараз із ним. Хоча мій сексуальний досвід не був ще настільки багатий і не виходив за межі орального сексу і петингу, я мав із чим порівнювати. За ці два дні і три ночі ми разом прожили ціле життя.
Безумовно, завтра могло все скінчитися або перерости у щось ще прекрасніше. Проте одного мого бажання було недостатньо.
— Послухай, — сказав я, — якщо це намагання красиво попрощатися, то можна зробити це простіше. Ранком потиснемо один одному руки і залишимо собі приємні спогади без претензій.
Проте мене обірвали на півслові.
— Дурненький… Я вже не зможу без тебе.
Немов на доказ своїх слів, Пашка знову поривчасто притулив мене до себе.
— От тільки… Раптом у мене не вийде зробити тебе щасливим?
— Поки що у тебе непогано виходило. Ми з цим розберемося. Але для початку… — тут я взяв паузу і пильно подивився на нього. Павло накручував моє волосся собі на пальці.
«Що?» — запитав він самим лише поглядом.
— ...повернись до мене.
— Повернусь, — впевнено сказав Павло і поцілував мене у маківку.
Вранці він поїхав.
Якби за моїм життям умовний Netflix вирішив зняти фільм, то у наступній сцені головний герой, скоріше за все, не знаходив би собі місця. Час для нього тягнувся б нестерпно повільно. Від хвилювання все валилося б із рук. А мобільний телефон став би зосередженням усього найважливішого у житті. Принаймні на певний проміжок часу.
Ймовірно, перед очима пропливали б спогади останніх трьох днів. Оператор знімав би крупні плани, щоб передати всю промовистість очей головного героя. Вловлював би найдрібніші відтінки міміки і жестів, намагаючись передати весь неспокійний внутрішній стан молодої людини.
І, безумовно, фоном грала б красива романтична мелодія.
Але на той момент «Нетфліксу» ще не було, або ж я не знав про його існування. Як і він про моє не знає досі.
Тому я просто ліг спати. Спав міцно. До вечора.
Прокинувшись, на екрані мобільного я побачив повідомлення про п’ять пропущених викликів від Павла. А також мав від нього три смски:
«Сів у автобус», «Вже вдома», «Котеня, я скучив за тобою. Люблю тебе».
Раптово мій погляд впав на стілець, де недбало лежали забуті Павлові шорти.
Я посміхнувся і набрав номер, який уже знав напам’ять.
***
Травень 2007 року
Павло…
Він пах мною... Точніше — у нього був мій запах. Чи, скоріше, наші запахи були схожі. Єдина відмінність — до його аромату домішувався аромат цигарок. Я одразу звернув на це увагу, коли він уперше мене обійняв. А ще в його обіймах було затишно. Він з якоюсь особливою обережністю пригорнув мене до себе і тихо сказав:
— Котеня...
Я навіть на мить забув, що ми стоїмо посеред дороги, у полі зору трьох дворів, де кожен собака знав мене з дитинства. Потрапити на очі комусь із знайомих під час подібної інтимності було просто як два пальці...
Випробовувати рівень толерантності маленького містечка ми не стали.
Неподалік був затишний сквер. Там і розмістилися. На лавці під деревами. Розлогі крони, вкриті буйним зеленим листям, забезпечували нам певну приватність.
Ми говорили ні про що. Про всю ту нісенітницю, якою обмінюються люди під час першої зустрічі, аби уникнути незручних пауз.
Він мені показував свою «Моторолу» з камерою VGA. З такою у 2007 році легко було стати першим хлопцем на селі. Але тієї миті я думав не про «диво техніки», а про руки, які обережно обійняли мене, і подумки дякував за вже досить густі вечірні сутінки, що ховали нас від сторонніх очей.
А потім це просто трапилося. Одним блискавичним рішенням, одним перетином поглядів. Наш перший поцілунок. Неквапливий, ніжний, але впевнений. Той, що наповнює тебе повністю, проникає у серце і лишається там назавжди.
Я відчував, як злегка тремтить його тіло — чи то від жаги, чи від нервового збудження. Це розпалювало ще більше. Адреналін розливався у моєму тілі шаленою пульсацією. Від цього навіть простір, здавалося, став ефемерним і перестав існувати.
Не знаю, скільки б це тривало, якби мої милиці не вирішили повалилися з гуркотом на землю.
— Це знак, — чи то прошепотів, чи то просипів я, відриваючись від Павла.
— Тоді ходімо, — погодився він, подаючи мені мої «ноги».
І ми рушили у бік двору, в якому я жив.
— Тато вдома? — спитав він.
— Так, — кивнув я.
— А що ти йому сказав?
— Що до мене приїде друг на три дні.
Павло глянув на мене з недовірою.
— І все?
— Йому цього достатньо, — посміхнувся я.
— А мама?
— Мама теж знає про твій приїзд, але ви не перетнетеся. У неї зміна на «точці» дві доби, а звідти вона попрямує до Харкова за товаром. Тобто ти поїдеш — вона приїде.
— Це добре, — сказав він.
Я засміявся.
— Вибач, я не мав на увазі нічого такого.
— Все нормально. Я теж поки що не готовий зустрічатися з твоєю мамою.
Ми піднялися на поверх, і Пашка машинально перехрестився перед дверима, пробурмотівши щось на кшталт: «Господи, допоможи...»
— Заходь, не бійся, — посміхнувся я.
Хоча чудово розумів, що на його місці просто б провалився крізь землю. Мені б це далося набагато легше, аніж переступати поріг чужого дому, абсолютно не уявляючи, як поводитися і що робити.
І ось тепер, через багато років, намагаюся собі згадати, чи нагодував я його вечерею після дороги? Щось мені підказує — не було цього.
Наскільки я пам’ятаю, Павлова блондиниста голова позначила кивком своє вітання татові у вітальні і зникла в моїй кімнаті.
— А хіба замка немає? — запитав Пашка, причиняючи двері за собою.
Втім, я швидко його заспокоїв, переконавши, що тато зараз перебуває у власному світі, центром якого є диван і телевізор. Йому точно не буде до нас діла.
Мені повірили та знову дбайливо пригорнули до себе. Ми продовжили звідти, де зупинилися пів години тому.
Я відчував, що Павло стримується і поводиться як джентльмен, не дозволяючи собі зайти далі, ніж хотілося б.
Піти далі дозволив собі я.
У той момент мене справді мало що хвилювало, окрім того, аби на мить стати центром його всесвіту, встромитися в його свідомість і залишитися там надовго, навіть якщо завтра він зникне у невідомому напрямку.
І це сталося. Я став для нього всім: причиною, наслідком, невід’ємною частиною...
З кожним його поштовхом у мені я сам проникав у нього все глибше. Був його пришвидшеним пульсом і шумним диханням. Підкорював ті сфери, які відкривають лише обраним, і залишав там свій слід назавжди.
Він став цілком і беззастережно моїм, коли захрипів, намагаючись стримати свій стогін. Існував для мене тоді, як уп’явся пальцями у волосся, притискаючи мою голову ближче до себе. Належав лише мені, щойно розлився у горлі пряним смаком. Я проріс у ньому, коли через секунду він дивився на мене затуманеним поглядом, а потім поривчасто цілував мої губи, впізнаючи в них себе.
Моя підсвідомість егоїстично насолоджувалася реваншем за кожне «ні», почуте раніше.
Не те щоб саме у той момент я займався психоаналізом, але переконаний — несвідоме «я» в мені відривалося на повну, згадуючи всі безглузді побачення, розчаровані погляди, очі, які ховали від мене.
Багато чого було до моменту, коли ми, вологі від поту, лежали з Пашкою на простирадлах, щільно притиснувшись один до одного. Так багато, що його слова любові для мене нічого не значили.
Я пропускав їх повз вуха і просто дарував ще один поцілунок. Так було легше.
Із самого початку у моєму сприйнятті він був просто черговим «транзитом». Я ні на мить не сприймав усе це серйозно. Його перша смска мені звучала так:
«Привіт, я дуже хочу з тобою познайомитися, але зараз не можу говорити. Можна набрати тебе пізніше, якщо ти не проти?»
«Ще один одружений експериментатор», — подумав я і без жодного ентузіазму відповів:
«Ок».
За рік спілкування з персонажами із телетексту подібна ситуація була цілком типовою. Мені траплялися або одружені, або перелякані, або казкарі.
І якщо з першими я не зустрічався однозначно, то других і третіх треба було ще розпізнати. Однак у віці трохи за двадцять я ще вмів вірити і любити безумовно. Хоча, окрім болю, це нічого мені не приносило.
Довгого ниючого болю після разових зустрічей, під час яких правила гри тобі не пояснили, а запитати не було в кого.
Тому навіть коли Пашка зателефонував (і я дізнався, що він неодружений), коли він за три дні у тому ж телефонному режимі заявив:
«Я люблю тебе і хочу бути з тобою», — все, що я міг відповісти: «Хочеш — значить будеш».
Життя потроху вчило не вірити словам. Але Павло виявився першим, хто підкріпив свої слова дією.
Вже другу ніч поспіль ми засинали разом, відчуваючи тепло тіл одне одного. І крізь дрімоту я чув ніжні слова та зізнання.
Мені хотілося у них вірити, але сам я не був готовий відповісти взаємністю. Вірніше, я відповідав: цілунками, обіймами, поглядом, але не словами. Здавалося, що поки не сказав, не озвучив свої почуття, то їх і не існує. А отже, не буде боляче, якщо все скінчиться.
Залишалася остання доба перед Павловим від’їздом. І ніхто не знав, що буде після того, як двері за ним зачиняться. Я вважав за краще підготуватися до «нічого».
***
Свій останній день ми провели лише удвох. Батько теж поїхав на «точку» з ночівлею, і квартира була цілковито наша.
Ми могли кохатися де хотіли, як хотіли і скільки хотіли. Втім, проводити час у чотирьох стінах на початку теплого і вже практично літнього травня було безглуздо, тому вирушили на річку.
У моєму дитинстві було два улюблені місця — гірка на задньому дворі школи та річка. Один із приток Самари.
Я обожнював дикий порослий травою пляж. Любив вмоститись на одному зі схилів його невеличких пагорбів і подумати про щось своє.
Ця річка пам’ятала мене хлопчиком, який тікав до неї потай від батьків, аби походити босоніж берегом та обов’язково вмочити ноги.
Вона бачила мене випускником, що обклався книгами напередодні вступних іспитів.
Посміхалася мені, коли я перевіряв знання з гістології у коханої дівчини, котра готувалася до іспиту у меді.
Кохання, звичайно, не було взаємним, але саме у той день для повного щастя мені вистачало присутності цієї людини та аромату її довгого каштанового волосся.
Навіть пізніше, коли я повністю усвідомив свою бісексуальність, саме ця дівчина ще довго була центром мого всесвіту.
І ось тепер я прийшов сюди молодим чоловіком, у компанії іншого чоловіка.
Павло допоміг мені влаштуватися на березі. Сів поруч, злегка притримуючи мене. Подав пляшку світлого пива і, цокнувшись зі мною, тихо сказав:
— За нас…
— За нас, — повторив я.
Якийсь час ми сиділи мовчки, пили хмільний напій і дивилися на воду. Сонце вже готувалося до свого заходу та наостанок подарувало небу золотаво-багряні фарби.
Неподалік бігали діти. Дорослі відзначали останні дні травневих свят. З відчинених дверей автівок лунала різноманітна музика, створюючи какофонію з шансону, попси і року. Ми розташувалися подалі від натовпу, але життя навколо нас кипіло. Втім, як і мало бути навесні.
Я посміхався, дивлячись на малюків, котрі верещали від задоволення, спостерігав, як люди насолоджувались простими радощами. Вони вміли бути тут і зараз. Я не вмів.
— Котеня… — почув я вже знайоме звертання.
— Ммм?
— Про що ти думаєш?
Сірі Павлові очі уважно мене вивчали.
Я думав про те, що більше його не побачу. Але збрехав.
— Ні про що.
Однак, ніби прочитавши мої думки, він міцно притис мене до себе і тихо, але впевнено сказав:
— Я повернусь. — А потім додав: — І це станеться раніше, ніж ти думаєш.
У мене зрадницьки залоскотало у носі, до горла підступив важкий ком, однак я нічим не видав себе.
— І ще я дуже хочу поцілувати тебе прямо тут, — прошепотів він на вухо.
— Тут діти, — усміхнувся я.
Втім, ми обоє зрозуміли, що настав час вертатися додому.
Там, удома, він знову віддавав мені усю свою ніжність. Так, ніби мав намір вселити віру у себе, у мене, у нас... Накривав собою, намагаючись відігріти моє серце і душу, покривав моє обличчя поцілунками і шепотів на вухо:
— Я твій... твій... твій...
Пальці його рук перепліталися з моїми, а поцілунки ставали дедалі палкішими. Він, здавалося, був скрізь. Заповнив собою все, не змінюючи при цьому пози та ритму. Обіймав так міцно, ніби прагнув зростися зі мною шкірою. А вростав поглядом, ні на мить не відводячи очей.
Якоїсь миті Павло притис мене до себе з такою силою, аж стало трохи боляче, далі здригнувся від хвилі насолоди, що пройняла його тіло, і разом зі стогоном видихнув:
«Кохаю…»
— Твоє «кохання» пролилося мені на живіт, — зазначив я, сміючись, та подарував йому ще один цілунок.
— Це клей, — відповів Пашка. — Я полежу на тобі, ми склеїмося, і ти нікуди від мене не втечеш.
Лунало це більше ніж дивно.
— Чого я маю втекти від тебе?
— Не знаю. Просто відчуваю, що я не той, хто тобі потрібен.
— Можна я сам прийматиму рішення?
З жодним хлопцем, з жодною дівчиною мені не було так добре, як зараз із ним. Хоча мій сексуальний досвід не був ще настільки багатий і не виходив за межі орального сексу і петингу, я мав із чим порівнювати. За ці два дні і три ночі ми разом прожили ціле життя.
Безумовно, завтра могло все скінчитися або перерости у щось ще прекрасніше. Проте одного мого бажання було недостатньо.
— Послухай, — сказав я, — якщо це намагання красиво попрощатися, то можна зробити це простіше. Ранком потиснемо один одному руки і залишимо собі приємні спогади без претензій.
Проте мене обірвали на півслові.
— Дурненький… Я вже не зможу без тебе.
Немов на доказ своїх слів, Пашка знову поривчасто притулив мене до себе.
— От тільки… Раптом у мене не вийде зробити тебе щасливим?
— Поки що у тебе непогано виходило. Ми з цим розберемося. Але для початку… — тут я взяв паузу і пильно подивився на нього. Павло накручував моє волосся собі на пальці.
«Що?» — запитав він самим лише поглядом.
— ...повернись до мене.
— Повернусь, — впевнено сказав Павло і поцілував мене у маківку.
Вранці він поїхав.
Якби за моїм життям умовний Netflix вирішив зняти фільм, то у наступній сцені головний герой, скоріше за все, не знаходив би собі місця. Час для нього тягнувся б нестерпно повільно. Від хвилювання все валилося б із рук. А мобільний телефон став би зосередженням усього найважливішого у житті. Принаймні на певний проміжок часу.
Ймовірно, перед очима пропливали б спогади останніх трьох днів. Оператор знімав би крупні плани, щоб передати всю промовистість очей головного героя. Вловлював би найдрібніші відтінки міміки і жестів, намагаючись передати весь неспокійний внутрішній стан молодої людини.
І, безумовно, фоном грала б красива романтична мелодія.
Але на той момент «Нетфліксу» ще не було, або ж я не знав про його існування. Як і він про моє не знає досі.
Тому я просто ліг спати. Спав міцно. До вечора.
Прокинувшись, на екрані мобільного я побачив повідомлення про п’ять пропущених викликів від Павла. А також мав від нього три смски:
«Сів у автобус», «Вже вдома», «Котеня, я скучив за тобою. Люблю тебе».
Раптово мій погляд впав на стілець, де недбало лежали забуті Павлові шорти.
Я посміхнувся і набрав номер, який уже знав напам’ять.
