“ Надія “

Мені було лише сімнадцять, коли я відчув, що таке любов. І ні, це не про фізичне — це щось глибше, окультне і вічне, як старий улюблений фільм.

Зміна зачіски трохи підкреслила жіночність моїх рис — напевно, щоб привернути чиюсь увагу. Поцілунки... вони створюють близькість, при якій з коханою людиною ти стаєш ріднішим. Так думається, коли дивишся на підлітків, які починають відкривати для себе щось нове, «рано» чи пізно, якщо не рахувати приклади з телешоу.

У мене звичайна родина: тато й мама, як у всіх. З батьком зв'язок обірвався десь у шістнадцять, а з мамою — ще триває. Школа скінчилася рік тому, і я, взявшись за ручку дверей, пішов у життя. Я все ще дитина — можливо, так і є, — і це водночас і радість, і смуток. Минуле бавило мене довго, доки не почало вкриватися пилом, хоча, може, це мені тільки здалося.

Перші танці, випивка — життя зустріло мене прямо на вулиці, як того собаку, що кличуть «Рексом». Він був милий, мов книга з секретом, виглядом шовковий, але внутрішньо простий. І він, певно, навіть не підозрював, звідки взявся.

За пару тисяч кілометрів від мене жила вона, мов вогонь у бурю, чутлива до змін. Мама з батьком відпустили мене, і я рушив у шлях, повний виборів і сумнівів. А чи знає вона, що вона — людина? Це залишається загадкою. Ми живемо у світі перешкод і ейфорії, нам великі штани, але ми все одно їх носимо, щоб не спантеличувати оточення.

Сигаретний дим пронизав мені губи, мов палений вуглик. Гіркуватий присмак, зуби скрегочуть, наче від нальоту, який залишила їжа з сусіднього району. І от, коли ми зустрілися на вулиці, я не втримався й підійшов до неї. На ній були лабутени сіро-блакитного відтінку, зелена футболка, поверх якої накинута куртка з яскравим синім візерунком. Я щось говорив, і ми обійнялися — я відчув, що спітнів, а може, це було тільки відчуття. На прощання вона легко поцілувала мене в край ока й зайшла в автобус. Пишучи зараз, я вже не згадаю всіх деталей, як і того відтінку, що, здається, мені бачився.

Зайшовши в чужу кімнату, я запитав себе: невже це все? Щось незнайоме, відчужене било в вуха, коли вона починала говорити. Наступного дня я зустрівся з нею знову — тепер у мене залишився присмак її слів, немов цукор на дні чашки.

Час ішов, і я продовжував рухатися, не знижуючи темпу. Одного дня я відчув, що не вистачає тих потягів, які ідуть в Одесу. Хоча й Львів мені подобався, все ж там було відчуття тривоги. Третій келих на розлив відкрив мене для ніжностей і гри. Перша ніч минула під шовковою ковдрою десь близько другої ночі. Я заснув і прокинувся в новому ліжку, зі спокоєм і легким передчуттям прийдешнього.