Чому? Та тому, що весна. Бо захотілося. І взагалі, хіба для того, аби поговорити про прекрасне потрібен привід? Або щоб сказати теплі слова рідній людині? Просто мовчки обійняти – для цього потрібен особливий урочистий момент? А якщо він так і не настане? Якщо банально не встигнеш, закопавшись у роботу, домашню рутину чи щось ще "дуже термінове та важливе", що тоді?
Ось зараз, перестаньте читати цей пост. Відірвіться від монітора. Обійміть кохану людину, домашнього улюбленця, зателефонуйте батькам або друзям, і просто скажіть: "Я тебе люблю".
Звіти, замовлення, дедлайни та шеф можуть почекати. А життя не може. Те, що тут і зараз. Справжнісіньке. Ваше.
У мене до вас одне запитання. Тільки дайте відповідь чесно. Як давно ви дивились на небо?
Сьогодні я побачив чудові хмари. Величезні, важкі, величні – вони, здавалося, нависли над деревами і сяяли білизною на блакитному тлі небесної поверхні. Дуже заворожуюче.
Однак ще більше мене вразило те, що я побачив їх випадково. Лише на мить відірвавши погляд від монітора. Мої думки були зайняті створенням чергової статті для клієнта, і раптом цей чудовий вигляд, який я міг і не помітити. Прямо за вікном.
Щось тьохнуло всередині. Накотило. Захотілося послати до дідька всю цю рекламну "нетлінку" і почути мамин голос.
Набрав номер і сказав:
- Мамо, я тебе люблю.
Прості хмари в небі раптово дали усвідомлення чогось важливого.
Набрав ще кілька номерів. Щиро вибачився за те, що я, сволота така, мало приділяю часу своїм друзям.
Щоправда, це був той випадок, коли нічого не треба пояснювати. Хоча знаєш, що на тому боці трубки комусь з біса приємно, і ось прямо зараз знайоме тобі обличчя розпливається в задоволеній посмішці.
Я лише подивився на небо...
А скільки ще прекрасного ми упускаємо, навіть не усвідомлюючи цього. Метушимося, поспішаємо, хочемо все встигнути... Чи встигаємо?
P.S. Два роки тому я і подумати не міг, що питання швидкоплинності життя постане ще гостріше. А прожити бодай один день – вже стане перемогою для більшості з нас.
