POLLAROID — MAMA DRAMA HATE (LP, 2025). Рецензія

POLLAROID — сильний дебют, який варто слухати й чекати на більше

Коли вперше мені написала Оля Чистота, я був надто заклопотаний дитячими іграми зі своїм маленьким племінничком, якого тоді бачив уперше в житті. Через ці приємні клопоти я навіть не помітив виходу модного синглу, що дав назву цілому альбому. То літо було щасливим у моєму житті. Не часто такі миті трапляються, а від того ще цінніші. Мабуть, найщасливіший перманентний відрізок життя: вперше з моменту вторгнення вся моя родина возз’єдналася. Ще й припала ця радість на серпень — особливо спекотний і задушливий, — а мій графік дозволяв більше часу приділяти родині, яку не бачив уже два роки. Це дало змогу більше провисати разом. І було не до музики — вона, звісно, нікуди не зникала остаточно, просто посунулась на другий план.

Символічно, що трек гурту The Artistic Rats «Літо назавжди», так само пронизаний меланхолією за дитинством і безтурботними спогадами, зрештою став для мене саундтреком, витканим із реальних літніх спогадів короткої хвилі безтурботної радості в часи страти й знецінення людського життя.

Одночасно Оля Чистота продовжувала настирливо стукатися в інстаграмі з метою отримати огляд на сингл Mama Drama Hate. Скажу так: інколи заявок надходить так багато, що ми не в стані всі прийняти й відслухати. Я не одразу побіг слухати надісланий трек, ба більше, я не виявляв ніякого інтересу то слухати, але наполегливість Олі прискорила те, що я мав би зробити від початку.

Не скажу, що був в абсолютному захваті від прослуханого. Перечитавши першу рецензію, залишаюсь при тих самих думках. До того ж альтернативний метал я давним-давно переріс і тепер уникаю цього найбільш шаблонного жанру. Власне, з музичного погляду гурт не мав карт, щоб мене зацікавити. Однак сам факт, що на вокалі жінка, принаймні додає інтересу до проєкту і витягує приховану картку POLLAROID. 

Метал-гуртів на українській сцені з жіночим вокалом можна перерахувати на пальцях однієї руки. Найвідомішим міжнародним ім’ям з українок є Хель Богданова. Так-то, звісно, ще є локальні знаменитості — Стася Ардамян (Velja), Юлія Лихотвор (Sidus Atrum), Ліліта Арндт (Ieschure), Lena Elfi (0%Mercury), Олександра Бабій (Azathoth Circle) — мабуть, і все. Тому POLLAROID своїм сміливим, екстравагантним, сексуальним образом таки привернули мою увагу.

Цьому альбому передували кілька синглів, які прогрівали інтерес до гурту. Один із таких — Lifelong Tattoo, про болючі спогади втрати домашньої тваринки. Сам альбом, як би це банально не звучало, дуже особистий — як для Олі, так і для музикантів. Більшою мірою він про життєвий досвід, але без надмірної духоти в текстах, без повчань і моралізаторства. Хоча, можливо, POLLAROID і закладали цю ідею — я ж не знаю.

У моєму розумінні це альбом про життя в умовах війни, що стало сильною психологічною травмою для учасників проєкту, яких це торкнулося фізично. Але це не єдина тема платівки: тут і про кохання, гумор, навіть мотивацію й підтримку.

Відкриває альбом 40-секундне інтро Tap the Flash, присвячене українцям, що постраждали від війни. Зазвичай на концертах подібні інтро в POLLAROID існують для того, щоб вшанувати пам’ять загиблих військових. Який сенс має інтро на цьому альбомі — я не дуже розумію, але ок.

Далі нас зустрічає вельми приємна I’ll Be Fine, яка до того виходила синглом. Мені подобається, що тут гурт торкається теми токсичних відносин і пасивної агресії у стосунках. Крім цього, в рядках є момент, де мова йде про токсичні відносини на роботі між колегами чи керівництвом. Хотів би, щоб цю тему в українській музиці зачіпали частіше.

Проте, я б радив гурту менше загравати з вокальними ефектами. Бо в гонитві за сучасним модним звуком усе перетворюється на паразитування жанром, і в цих вокальних партіях стільки жанрових кліше, що попри чистоту саунду я не можу позбутися відчуття, що це вже було, що я чув подібні рішення разів триста. І все, що є чудове у цій пісні — піднята актуальна тематика й класна басова лінія, яка служить прикольним гачком. 

Але, ну, мабуть, не варто в майбутньому робити саунд настільки попсовим. Звучати супер модно можна і без цього гламуру. Приберіть цей вилощений блиск і поставте собі питання: що ви зрештою отримуєте?

MAMA DRAMA HATE — це трек, з якого почалося моє знайомство. Він дав назву альбому, і на нього вийшов доволі екстравагантний кліп. Це найбільш розкутий та сміливий трек з альбому. Крім того, що розповідає про співзалежні стосунки та контроль над партнерами, у ньому найбільше сексу та вогню. А ще — доволі яскравий вокал на приспіві.

Тоді я не покритикував одну деталь, яка мене дратує у цій пісні й досі: це куплети в першій половині. Вони настільки нечіткі, з розмитою дикцією, що я постійно вслухаюся, що саме там Оля виспівує. В цілому, це єдина претензія, яка чомусь на альбомі залишилася незмінною.

З цієї пісні POLLAROID мені починають нагадувати шотландський гурт VUKOVI, зокрема коли фронтвумен Оля співає з нью-метальним надривом у другій половині пісні. Мені справді це подобається, і водночас — не подобається тьмяна ритміка в куплетах MAMA DRAMA HATE, наче гурт виступає десь у барі й просто філонить на відбій.

Парадоксально, що Bad Roses спершу нагадала мені WTF Calva Louise, хоча музично обидві роботи дуже різні. Основним рупором пісні є кислотно спотворений вокал Олі, який поступово наростає і досягає імпульсу перед гротескним хіп-хоповим стьобом.

Загалом цей тейк із тролінгом хіп-хопу дуже добре відповідає тематиці пісні, оскільки трек висміює стереотипи про жінок. Другу половину треку увагу тримає качовий грув, а потім знову гротескне висміювання через форму хіп-хопу.

Словом, це для мене найцікавіший трек з альбому, і ставлю йому впевнену ⅘.

VI-LAIO несподівано демонструє хист музикантів до екстрим-вокалу і важчого звучання. З цього моменту починаються дивні дива, тобто експерименти. Я був здивований (у хорошому сенсі), дізнавшись, що екстремальні партії належать фронтвумен. Круто, що Оля може вивільнити власних демонів назовні.

Якщо попередні треки звучали у навколо модерн альтернативному звучанні, то цей — повністю металкорний. Наступна частина альбому продовжує металкорний напрямок, а треки, зокрема HELP, підтримують цей стиль, додаючи різноманіття завдяки екстремальним партіям.

HELP нагадує відлуння Muse, і це виглядає дуже круто. Тут класна партія чистого вокалу у поєднанні з екстримом. Це звучить як щось красиве й агресивне водночас, наче в людині борються і темний, і світлий янголи. Хоча це далеко не нова формула, і хотілося б, щоб вона була краще реалізована, попри це друга половина альбому найбільше мені заходить. У ній є експресивний нерв, який можна продавати на концертах.

Тексти загалом прості й не потребують складного аналізу. У Bad Roses текст межує з сюрреалізмом. Поєднується еротика, агресія, іронія та шизоїдний абсурд. "Bad Roses" — символ краси з прихованим болем.

А в B-Side ліричний герой розривається між бажанням бути поруч і необхідністю відпустити. Така собі контрастна історія янголів і демонів. Проте найбільш щемкою є Lifelong Tattoo — про пам’ять, яку неможливо забути. Ну а Lullaby — лірична балада про втрату дитини (або близької людини) внаслідок війни.

Ці тексти — суміш альтернативного року, емо, індастріалу, навіть постпанку, з ухилом у темну поезію.  Часто трапляється ламана англійська, що надає автентичності й сирості. У кількох піснях немає чіткої побудови куплет-приспів — текст виглядає як потік слів. Деякі образи суперечливі або просто «модні», але не працюють на ідею, тому мені в них повірити важко. Мені здається, POLLAROID могли б досягти значно більшого успіху, якби їхня лірика з часом перейшла у темну поезію з готичними відтінками, доповнену екстравагантним, сексуальним і чуттєвим образом. Тоді в них справді з’явилася б власна фішка — впізнаваний стиль, а їхній альтернативний рок/метал зазвучав би з притаманною готичній естетиці глибиною. У самобутності POLLAROID тоді навряд чи хтось сумнівався б.

Звісно, такий напрям віддалив би гурт від мейнстрімного звучання, до якого вони, здається, прагнуть. Але водночас це могло б розкрити їх як більш концептуальних артистів, головна перевага яких — яскравий і продуманий образ.

Зрештою, треба враховувати, що це професійний дебют і ніколи не вдається зробити щось ідеальне з першого разу. Я сподіваюся, що у майбутньому структура пісень буде більш злагодженою, не страждатиме від набору жанрових кліше, а гурт не прагнутиме охопити все, коли можна вчепитися за певні ідеї й допрацювати їх.

Тому бажаю POLLAROID успіхів на ниві альтернативного металу.