Польський режим
Впродовж 1918-1921 років, польські війська окупували та анексували західні українські етнічні землі, а саме Східну Галичину, Волинь, Холмщину, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини. У результаті чого, у 1923 році, західноукраїнські землі(ЗУЗ) стали частиною Другої Речі Посполитої. Процес захоплення Галичини та Волині поляками свідомо упущений. Основна ідея показати саме цивільні аспекти польського панування. Також у статті пропущені історії про Андрія Шептицького і його спроби порозумітися з польською владою.
*Список використаних джерел наведено в кінці статті.
3 грудня 1919 року був оприлюднений закон щодо поділу королівства Галичини та Володимирії на Краківське, Львівське, Станіславське і Тернопільське воєводства. Якщо подивитися на розподіл повітів по воєводствах, то можна зробити висновок, що польська влада проводила кордони таким чином, щоб максимально зменшити відсоток українського населення у воєводствах. Зауважимо, що на той час Польща мала лише мандат на управління даною територією, який отримала від Ліги націй терміном 25 років. Згідно з ним польська влада мала надати краю автономію та його представництво у загальному Сеймі, як вже зрозуміло – поляки зробили точнісінько навпаки. 17 січня 1921 року розпорядженням Ради міністрів про утворення другого рівня адміністрації, згідно з яким представником центральної влади призначався воєвода. 20 січня того ж року був законодавчо ліквідований крайовий сейм та виділ. 17 березня 1921 року була прийнята нова конституція, яка остаточно закріпила українські землі, як звичайні польські провінції [2]. Витівка вдалася.
Тепер розглянемо ситуацію на Волині. Кампанія по захопленню Волині починається одночасно з польським наступом в Галичині. На відміну від Галичини, Волинь підпала під управління Цивільного управління східних земель (ЦУСЗ), під управління якого підпадали також Берестейщина, Білорусь та Литва. Згодом 7 червня 1919 року, в межах ЦУЗС, було утворено Управління повітів Волині, 9 вересня, по мірі просування польської армії, створюється Волинський округ з центром у м. Ковель. 17 січня з ЦУЗС було виділено Цивільне управління Волинських земель і Подільського фронту, але це не вже не так важливо. Важливим моментом є те, що польська влада набирала на керівні посади виключно поляків, що у свою чергу спричинило дефіцит кадрів [3]. На відміну від тієї ж Галичини, де польська влада залишала на місцях минулих бюрократів, часів австрійського панування [2].
Стовпом польського режиму у той слугувала польова жандармерія. Окрім підтримки правопорядку, однією з функцій поліції було придушення опору українського населення полонізації. Як і у випадку з Галичиною, остаточне закріплення польської влади відбулося у 1921 році, коли було створено Волинське воєводство.
Підходячи до 1923 року, слід зазначити наступні важливі події, які відбулися на окупованих польською армією територіях. 16 серпня 1919 р. була впроваджена заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, яка не прийняла польського громадянства та не відбула службу у польській армії. Вочевидь польська влада розглядала українців, як мобілізаційний ресурс. З метою реалізації цього “ресурсу”, порушивши всі міжнародні норми, у 1920 році польська влада провела перепис населення. Армія повинна була стати одним з етапів перетворення українців на поляків. У цьому ж контексті, 3 березня було заборонено вживання назви Західна Україна, а замість неї запроваджувався термін “Малопольська Всходня”. Така ж історія відбулася з етнонімом “українець”, який замінили на “Русін”, “рускі” та “Русинські” [1]. Польські війти й старости, випереджаючи час, заборонили влітку 1919 діяльність всіх українських клубів і товариств, а українську мову було усунуто з усіх державних установ. І якщо Волинь вважалася потенційною колонією для поляків, то Галичина в їх очах була невіддільна (частина/ознака) частина Речі Посполитої [2].
Окремої уваги заслуговує процес переконання польською владою країн Антанти у доцільності перебування окупованих територій за лінією Керзона у складі Польщі. Дипломатичним полем бою за українські етнічні землі стала Паризька мирна конференція, на якій польська делегація наполягала на неспроможності українського народу до самоорганізації та державотворення, і що лише Польща може забезпечити мир та спокій на цій землі. Автором цих ідей був польський політичний діяч Роман Дмовський [4]. Таким чином відверто заперечувалося існування української нації, яка у перспективі повинна була зазнати повної асиміляції поляками.
Відходячи від перемовин слід згадати про дипломатичні місії країн Антанти до окупованих регіонів. Польська влада влаштовувала показове шоу – збирала з усіх околиць поляків, що повинно було створити ілюзію суцільно польського характеру місцевості, а потім до членів комісії допускали українців москвофілів, які стверджували, що українці не є жодним народом, а лише політичною партією, і що вони цілковито бажають залишитися у складі Польщі [2].
Невизначеність Східної Галичини та Волині змушували польську владу імітувати ліберальну діяльність. Тут можна згадати про проект українського університету і закон про місцеве самоврядування. Все це звісно виявилося пусканням пилу в очі і коли 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти в Парижі надала Польщі всі юридичні права на володіння Східною Галичиною та Волинню, польська влада розгорнула широку кампанію з полонізації українських земель.
Східні Креси. Полонізація Західноукраїнських земель
Отже у 1923 році ЗУЗ опинилися у складі Другої Речі Посполитої. Постійним джерелом конфліктів в Україні була земля і Галичина з Волинню не стали виключенням. Ще у 1919 р. розпочалась аграрна реформа. Її основним каталізатором став закон про аграрну реформу, прийнятий 28 грудня 1925 р. Згідно з цим законом обмежувалася максимальна норма землеволодіння (в східних воєводствах ця норма становила 300 га); земельні володіння понад норму, церковні, державні землі, нерентабельні господарства підлягали парцеляції; від парцеляції звільнялися високопродуктивні господарства, що мали певну спеціалізацію [5].
Таким чином зросла кількість наділів, але призначалися ці наділи не українським селянам, які доречі працювали найманцями на бувшій поміщицьких землі, а польським колоністам – осадникам. До прикладу можна взяти Холмщину, де до 1934 р. з 19 683 парцелів поляки отримали 17 921, тобто 91%, українці 1693 – 8,6% [6]. У грудні 1920 р. польський сейм прийняв закон про військову колонізацію східних кресів, за яким інваліди і солдати польської армії безкоштовно отримували землю. Основним регіоном поселення військових осадників було Волинське воєводство. Найцікавіше, що для всі витрати на розбудову господарства брала на себе держава [5]. Саме ця соціальна нерівність стала поштовхом до широких акцій протесту, адже ЗУЗ у міжвоєнний період залишалися аграрним регіоном.
Промисловість краю знаходилася у стані стагнації. Польський уряд звернув увагу на цю проблему лише у 1939 році, коли був взятий курс на створення “сильного і згуртованого польського міщанства”. У ході цієї політики держава підтримувала саме польських підприємців, а українські зазнавали дискримінації. Уряд вимагав від місцевих органів влади та самоврядування робити свої замовлення лише у польських підприємств [5]. Таким чином можна сказати, що у перспективі польська влада збиралася повністю вичавити українців з міст до сел, де вони повинні були розчинитися серед колоністів.
Відходячи від економіки до питань освіти, можна відмітити заборону та обмеження діяльності українських громадсько-політичних, культурно-освітніх та спортивних організацій і товариств: “Пласт” заборонили в 1928 р. на Волині, а в 1930 – в Галичині, товариство “Січ” – у 1924 р. , діяльність “Сокола” обмежили лише територією Галичини [1]. В цьому контексті буде доречно згадати про так званий “Сокальський кордон” – старий кордон між бувшими Російською імперією та Австро-Угорщиною. Метою його існування було розділення Волині та Галичини, як у культурному, так і політичному плані. Таким чином українські товариства, кооперативи та партії, що діяли в Галичині, не могли розповсюджувати свою діяльність на Волинь та Холмщину.
Однак незважаючи на всі дискримінаційні процеси, які по більшому рахунку стосувалися лише українську інтелігенцію, повальна більшість українців продовжувала спокійно жити під польською владою, терплячи весь той тягар. Каталізатором до початку терористичних актів стала так звана “Велика депресія”. Масова економічна криза вдарила в першу чергу по українським селянам, чиє становище наближалося до критичного. Слід зазначити, що акти саботажу мали місце в Галичині протягом усього часу польського панування, але саме у 1930 році почалася масштабна саботажна акція. Ініціаторами стали українські юнаки з ОУН/УВО [7]. Справа в тому, що українські гімназії та школи все ще, більш-менш, продовжували функціонувати, а молодим українцям не було місця у польській державі.
У відповідь польська влада розвернула операцію, відому під назвою “пацифікація”. Рішення про розгортання масштабної репресивної операції приймав особисто керівник польської держави Юзеф Пілсудський на нараді з міністром внутрішніх справ Славоєм Складковський [6]. Пілсудський розпорядився уникати проливу крові, а натомість, у разі добровільної чи недобровільної підтримки саботажників з боку місцевої людности, застосовувати поліційні репресії, а де не поможе – постій війська з усіма тяготами, що з ним пов’язані. Керівництво акцією було покладено на коменданта поліції Львівського воєводства Чеслава Ґрабовського. Методика каральних експедицій остаточно була ухвалена 23 вересня [7].
До процесу пацифікації було залучено 17 рот поліції по 60 рядових кожна. “Умиротворення” сіл виглядало, згідно з офіційними роз'ясненнями, так:
“Прибувши до вказаної місцевості, відділ поліції оточував село патрулями, викликав війта і волосну раду, пояснював їм ціль приїзду, вимагав видати зброю, вибухові та займисті пускали. Всі жителі мали перебувати в своїх садибах. Далі починалися труси, що були дуже ретельні. Обшукувано жилі будинки, комори, стайні, стодоли, пивниці, навіть скирти сіна й соломи; перетрушувано складене у складах. При ревізіях у громадських закладах і в особливо підозрілих осіб зривали навіть підлогу й розшивали дах. У кількох випадках, коли власники не хотіли видати ключі або ховалися, щоб утруднити ревізію, – доводилося висаджувати двері й ламати замки. В деяких випадках частково розбирали навіть печі, бо ж і там знаходжено шукані предмети” [7].
На практиці поліцаї й військові діяли максимально дошкульно – руйнували забудови, нищили майно, нещадно били мешканців. До прикладу візьмемо ревізію у хаті Стефана Микитивого:
“До хати Стефана Микитивого, сина Павла, прийшло 5 поліцаїв, Дома була лиш жінка, Зофія Микитів і діти… “Хто господиня?” – “Я”, – каже Зоська Микитів, – “Іди до хати, курво, відкривай, курво, скрині!” Перешукали скрині, побили вікна, портрети Шевченка і Франка побили і подерли. “Чого, курво, не говориш польською? Вже десять років Польщі, мала час навчитися!” Кричали до переляканої жінки, окладаючи її кольбами по плечах і по руках, так що аж руки пообтікали, також копали її чобітьми в живі… Казали перекопати долівку в обох кімнатах хати. Викопали глубоко, як стрілецькі рови. Усьо білля і одіння порозкидали і ходили по нім…” [6].
Окрім власне ревізій, неблагонадійних громадян також часто збирали докупи для допиту та екзекуції. Заарештованих валили на землю й били аж до втрати свідомості, потім відливали зимною водою і били далі. Казали, наприклад, їсти жменю землі і питали, чия то земля [7].
Результатом таких дій стало лише зростання ненависті до польського населення з боку українців, адже саме польська громада була першочерговим ініціатором цих історій.
Ревізії також проводилися у всіх українських установах. Наприклад, у Підгайцях перетрушено будинки “Просвіти”, кооперативу, кооперативного союзу, “Рідної школи”, “Сільського господаря”, товариства “Родина” та канцелярії УНДО. З 26 вересня до акції долучилися військові: 6-й, 9-й, 14-й та 22-й полки уланів і 6-й полк кінних стрільців [7].
Каральна операція “стимулювала” не лише зростанню національного самоусвідомлення багатьох українців, а й зростанню антагонізму між українцями й поляками, адже окрім поліцейських та військових, участь в операції також активно приймало місцеве польське населення. У такій ситуації лише Організація Українських Націоналістів могла врятувати українську націю та народ.
З початку 30-х польська влада починає активну боротьбу проти ОУН. Над спійманими націоналістами проводили так звані “Наглі суди”, які проіснували до 1934 року. Вирок виносився впродовж 12 годин, нерідно вирок був смертельним. Саме такий суд у 1932 році засудив до страти укпаїнських націоналістів Василя Білача та Дмитра Данилишина.
Для ізоляції та перевиховання “небезпечних українців” з ОУН в 1934 р. було побудовано концтабір для політв’язнів у містечку Береза-Картузька. Згодом до табору почали потрапляти всі політичні противники режиму. Для найбезпечніших елементів існувала тюрма-монастир Святий Хрест [1].
З 1935 по 1938 роки відбувався процес так званої “нормалізації” – спроба Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО) порозумітися з польським урядом, яка закінчилась по суті нічим, хоча дала певне послаблення тиску на українців з боку польської влади.
Останній подих білого орла
8 жовтня 1938 року було утворено уряд Підкарпатської Русі, а 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційних закон про автономію Карпатської України. Для польського режиму це стало знаком, що настав час остаточного закриття українського питання. Окрім вже відомих наступів на український рух спротиву, польський уряд вирішив провести релігійну чистку.
З середини травня до 16 липня 1938 року польська влада провела спеціальну кампанію, що отримала назву “ревіндикація” (з польської – “повернення майна”). Її метою була ліквідація православних храмів і громад на Холмщині та Підляшші.
Таким чином було знищено 91 церкву, 10 каплиць, 26 молитовних будинків. 3 церкви були передані Католицькій церкві, 4 храми використовувалися в якості моргів. Треба зазначити, що це була вже третя хвиля наступу на православні храми, перша припала на 1918 рік, друга на кінець 20-х рр., колии планувалося знищити 97 храмів, але протести людей не дозволили провести руйнування повною мірою, у результаті тоді було зруйновано лише 23 храми. Представники польської адміністрації констатували: “Усі православні – це русифіковані поляки, які через утиски загарбників відійшли від польськості” [6].
Крім цього у 1938 році ОУН починає взаємодіяти з Карпатською Україною. На початку вересня оунівці починають масово переходити чехословацький кордон. У той же час Польща заявила про свою підтримку Угорщини в домаганнях приєднати Закарпаття. З листопада 1938 до серпня 1939 р. на Волині тривала поліційна операція “Велика ліквідація ОУН”, у результаті якої було затримано 754 члени та симпатики мережі. Нові репресивні заходи особливо не вплинули на ситуацію, ОУН продовжувала розбудовуватися, а неприязнь до поляків зростати. Арешти, розстріли відтепер не працюють [6][8].
У 1939 році польська думка по вичавленню українців досягає свого апогею. У січні 1939 р. на засіданні Ради міністрів вирішили, щоб кожен міністр підготував до 15 лютого власні пропозиції щодо ліквідації “української проблеми” в межах його компетенції. Зведені разом ці пропозиції лягли в основу масштабного документа під назвою “Проект ухвали Ради міністрів у справі акції, спрямованої на зміцнення польського елементу у Східній Малопольщі”. Від самого документу збереглося лише 58 сторінок.
Проект мав на меті реалізувати повне єднання Східної Малопольщі, як культурне, так і політичне. В контексті запланованих дій передбачалося:
1. У галузі безпеки – збільшення кількості поліційних відділів та їхнє ґкількісне і технічне підсилення, воєнізація служби лісництв і звільнення з посад лісників-українців.
2. У відання Міністерства комунікації – звільнення українців з посад на пошті та телеграфі, а також зі служб функціонування яких пов’язане з розкладом руху поїздів, діяльністю важливих залізничних вузлів тощо.
3. У містах – фінансова підтримка різного роду польських громадсько-політичних організацій, суворий контроль при підборі кандидатур на посаду у адміністрації, критеріями якого були не лише професіоналізм, але й яскраво виражена пропольська позиція.
4. У галузі освіти – на територіях на захід від Сяну українські, а також двомовні школи переводились виключно на польську мову викладання.
Акція отримала назву “Зміцнення польського елемента”. З 31 серпня на 1 вересня 1939 року польська влада інтернувала тисяч українців, що користувалися повагою та авторитетом в своїх колах. І лише початок Другої світової війни завадив реалізації намірів Польщі [9].
Список джерел
Польська окупація Західної України в 1918-1939 рока. Як це було
Встановлення польської адміністрації в Галичині на початку 20-х років XX століття В. С. Виздрик
Діяльність тимчасових органів польської влади на Волині (1919-1921 рр.) Юрій Крамар
Як 100 років тому поляки прийняли рішення анексувати Галичину та Волинь
Економічне становище західноукраїнських земель у складі Польщі напередодні Другої світової війни
Володимир В'ятрович. За лаштунками “Волині-43”. Невідома польсько-українська війна
Роман Скакун. “Пацифікація” польські репресії 1930 року в Галичині
Воєнно-політична діяльність ОУН у 1929-1939 роках. Микола Посівнич
Іван Шишкін. Політика польських урядів щодо українців напередодні Другої Світової війни
