Ден зібрався швидко.
Без зайвих речей. Без зайвих слів.
Так, як завжди.
Декілька хвилин — і він уже був не там, де ще вчора намагався будувати щось особисте.
Тепер знову залишалося лише те, що він умів найкраще.
Завдання.
Перед виходом він подивився на кімнату.
Недовго.
І вийшов.
Тихо закривши за собою двері.
Ден лише залишив шматок паперу в дверях свого будинку в надії, що адресат знайде його.
Він хотів було подзвонити Лані... але боявся. Боявся, що вона не візьме слухавку. Або що скаже те, чого він не готовий був почути перед від'їздом.
Тому лишив записку.
З надією на завтра.
І з впертою вірою, що, коли повернеться, обов'язково почує її відповідь.
Він не знав, що відповість Лана.Але наполегливо забороняв собі думати про погане. У нього вже була причина повернутися.
І цього поки вистачало.
І зараз Ден потребував її не менше, ніж бронежилета чи зброї. Бо іноді людині потрібна причина повернутися.
__________
Ранок знову настав. Як і в попередні дні.
Сьогодні він був більш дружнім. Адже тепер не відлунював напругою і тягучою тишею.
Жінки пройшли своє чистилище. Після цього кожна зробила свій маленький вибір:
Марго — перестала жити минулим статусом.
Віра — дозволила комусь розділити її біль.
Соля — дозволила собі щастя.
Лана — дозволила собі майбутнє.
Вона весь час дивилася на майбутнє так, ніби найбільша трагедія вже чекала за наступним поворотом.
Але насправді вона ще жодного разу не дивилася цій трагедії в очі.
Вона не просто боролася — вона повільно програвала цю битву.
І найдивніше було те, що десь у глибині душі, де закінчувалися страхи й починалася правда, Лана хотіла цього програшу.
Можливо, навіть більше, ніж перемоги. «Можливо, завтра справді варте ризику», — усвідомила Лана.
Це вже буде не крок назустріч Дену. Це буде крок назустріч самій собі.
«Я весь час шукала причини сказати "ні". Але жодна з них не була про Дена. Усі вони були про мене».
Так думала жінка, йдучи до будинку хлопця.
Суміш страху, щастя, тривоги та трепету відчувала вона, відкриваючи хвіртку до двору Дена.
Чомусь навіть змокріли долоні.
«Як дівчисько», — подумала жінка й усміхнулася.
Вона підійшла до будинку.
Постукала.
Тиша.
Ще раз.
Теж нічого.
Поворушила ручку дверей — не піддавалися.
І лише шматок паперу випав на поріг.
Лана підійшла до нього.
Розгорнула.
Там було лише декілька слів, які завдавали як болю, так і дарували надію.
«Пообіцяй мені завтра».
Наче гострим клинком пронизали серце жінки ці три слова.
У Лани підкосилися ноги.
Від усвідомлення того, що вона прийшла сказати найважливіше у своєму житті й не застала адресата.
Жінка одразу почала картати себе за довгі роздуми.
За сумніви.
За страхи.
Сльози болю наповнили її очі.
Вона присіла, обпершись об стіну будинку Дена. І вперше пошкодувала не про зроблене. А про втрачений час.
Якими ж правдивими були слова Марії Гнатівни.
Ніби схаменувшись, жінка згадала про телефон.
І панічними рухами почала шукати номер Дена та натискати кнопку виклику.
Гудки.
Хух...
Є гудки.
Як же довго вони тягнуться.
— Так, Лано, — сказав упевнений чоловічий голос по той бік слухавки. — Привіт.
— Ден, я… — тільки вимовила жінка, і сльози потекли самі по собі. — Вибач мені… що я так довго йшла до тебе…
— Мала, не треба, не плач. Мені це розриває душу. Не сліз твоїх я прагну, — ніжно сказав хлопець. — Вибач, але в мене мало часу на розмови. Дійсно мало.
— Ден… — у розпачі сказала жінка. — Я обіцяю тобі завтра… наше спільне завтра… — уже ридаючи говорила вона.
— Тоді воно обов’язково буде.
— Люблю тебе, — сказав Ден.
І зв’язок обірвався.
І тут жінку охопив жах, якого вона раніше не переживала — жах втратити назавжди.
Саме тому вона могла дозволити собі ховатися від почуттів.
А тепер уже не може.
Бо тепер у неї з’явилася людина, яку справді можна втратити.
Не теоретично.
По-справжньому.
І саме зараз вона усвідомила жахіття і досвід інших жінок.
Не через смерть.
Через любов.
І через страх за того, кого любиш.
Це її перша справжня зустріч із невизначеністю.
Не з вигаданою.
З реальною.
Те саме очікування, через яке проходять тисячі жінок під час війни.
І тепер Лана опинилася там, де раніше були інші.
У просторі між:
«він в мене ще є»
і
«я можу його втратити назавжди».
Думки стали майже фізично відчутними в тілі. Ніби ж нічого не змінилося.
Змінилася тільки Лана.
Тримаючи папірець в онімілих руках, Лана наче примара поволі йшла до свого дому.
У такому стані її зустріла Соля.
— Лано, що трапилося?! — з тривогою в голосі запитала жінка.
Лана глянула на неї очима, сповненими сліз.
— Я боялася постаріти поруч із ним.
Боялася одного дня стати для нього тягарем.
Боялася, що він пошкодує… — сказала крізь сльози Лана. — А тепер цього може взагалі не бути. Як же я спізнилася… — вже ридала жінка на плечі у подруги.
Але якщо бути чесною…
Найбільше я боялася іншого.
Що він не пошкодує.
Що залишиться.
Що любитиме мене попри все.
А я все одно не зможу в це повірити, — продовжила Лана, визнавши нарешті все, що насправді відчувала, але боялася озвучити навіть собі.
Соля обіймала та втішала жінку, даючи їй змогу виговоритися.
Соломія повела подругу в дім до інших жінок. Тепер допомоги потребувала вже власниця цього “жіночого чистилища”. Розділений біль стає меншим.
Несподіваний від’їзд Дена Лана відчула як покарання за власне зволікання.
Ніби свіжа рана, яку вона сама собі розкрила.
Чи буде в них завтра?
Відповіді на це не було ні в Лани,ні в жодної з жінок.
Була лише надія.
А іноді вона сильніша за будь-яку визначеність.
Не тому, що це жорстоко.
А тому, що так працює життя.
Не кожна рана кровоточить н
азовні. Деякі тихо вбивають із середини.
Іноді ми просто запізнюємося сказати найважливіше.
Та по при це життя все одно триває.
