Ядерна політика Росії вступила в нову, ще більш небезпечну фазу. Кремль більше не випробовує ядерні технології лише з метою стримування — він використовує їх як інструменти політичного тиску. Найяскравішим прикладом цього є «Посейдон», російський підводний дрон з ядерним двигуном, зброя, призначена як для залякування, так і для знищення.
«Посейдон», відомий членам НАТО як «Каньйон», — це абсолютно унікальна зброя: 20-метрова автономна торпеда вагою 100 тонн, що працює на мініатюрному ядерному реакторі та здатна нести боєголовку потужністю в кілька мегатонн. Вона може перетинати океани зі швидкістю майже 100 вузлів, вражати прибережні міста та створювати радіоактивні цунамі, що роблять порти непридатними для проживання. Президент Володимир Путін хвалився, що «нічого подібного в світі не існує», описуючи її як непереможну. З технічної точки зору, вона розширює межі військово-морської інженерії; з політичної точки зору, вона переосмислює саму систему стримування.
За цим видовищем ховається тривожне питання: чи може Росія виробляти таку складну систему під тиском західних санкцій? Аналіз російських ракет і дронів, зібраних в Україні, показує, що «вітчизняна» високоточна зброя Москви як і раніше насичена імпортною електронікою — від американських, японських і швейцарських мікрочіпів до китайських напівпровідників. Навіть попри те, що Кремль виступає за імпортозаміщення, він покладається на контрабандні іноземні компоненти. Посейдон, створений в тому ж технологічному середовищі, майже напевно має таку ж проблему.
Однак технічна складова — це лише частина історії. Справжнє значення Посейдона полягає в його стратегічному символізмі. Використовуючи автономну торпеду з ядерним двигуном, яку не може перехопити жодна існуюча американська система оборони, Москва демонструє, що може обійти американську систему стримування. Цей перехід від повітряної та ракетної сфери до глибоководної відкриває абсолютно новий простір небезпеки, де Вашингтон не має ані доктрини, ані засобів оборони. Це дестабілізує крихку рівновагу, яка панувала в ядерних відносинах з часів холодної війни, і підриває довіру до міжнародних режимів контролю над озброєннями.
Більш фундаментально, Росія підриває норми визначеності, які колись були основою глобальної безпеки. Кожне випробування «Посейдона» драматично демонструє готовність Кремля використовувати невизначеність як зброю. На відміну від традиційних ядерних систем, «Посейдон» діє поза рамками таких договорів, як Новий СНО. Він виходить за межі існуючих механізмів контролю і втілює навмисну спробу зруйнувати саму ідею обмеження розповсюдження зброї. Таким чином Москва сигналізує, що ядерна зброя більше не є засобом останньої інстанції — вона є розмінною монетою в грі страху.
Ця стратегія не є новою для Росії, але її реалізація стала сміливішою. З моменту вторгнення в Україну Кремль поєднав військові інновації з психологічною війною. Випробування «Посейдона» служать як для залякування західних урядів, так і для запевнення російської громадськості, що їхня країна залишається «великою державою», яка кидає виклик Заходу. По суті, це демонстрація сили — відлуння радянських часів — спрямована на маскування економічної нестабільності та дипломатичної ізоляції.
Сама зброя є грізною з технічної точки зору. Її компактний ядерний реактор, ймовірно, на основі охолодження рідким металом, розроблений на основі радянських досліджень підводних човнів, забезпечує їй майже необмежену дальність дії. Вона може занурюватися на глибину понад 1000 метрів, що набагато глибше, ніж звичайні підводні човни, і для управління температурою реактора потребує використання титанових сплавів та сучасних теплових систем. Її система наведення поєднує інерційну навігацію, сонар та обмежену акустичну комунікацію, що дозволяє виконувати тривалі місії в океанах без людського контролю. Але такий складний механізм робить виробництво повільним і дорогим — проблеми, які санкції тільки посилюють. Кожен компонент, від радіаційно-стійких мікросхем до прецизійних гіроскопів, є потенційним недоліком.
Проте навіть незавершений «Посейдон» є політичною зброєю. Сам факт його існування змушує США і НАТО переосмислити основи стримування. Використовуючи невизначеність — балансуючи між демонстративною агресією і оперативною спроможністю — Москва змушує Вашингтон спрямовувати ресурси на протидію. Ця «політика страху» відволікає стратегічну увагу і підриває згуртованість альянсу, особливо в умовах, коли європейські держави намагаються вирішити, як захистити вразливі узбережжя і підводну інфраструктуру.
Впровадження «Посейдона» також викриває недоліки західних санкцій. Незважаючи на експортний контроль, російська оборонна промисловість продовжує отримувати технології подвійного призначення через треті країни та таємні мережі. Ця стійкість підкреслює необхідність скоординованих трансатлантичних заходів — посилення фінансового, правового та технологічного тиску на ланцюги постачання, що підтримують переозброєння Москви.
Для Заходу виклик Посейдона є дуже складним. У військовому плані він вимагає створення нової техніки для спостереження під водою: датчиків на морському дні, безпілотних підводних апаратів та аналізу гідролокаторів на базі штучного інтелекту для виявлення глибоководних дронів. У стратегічному плані він вимагає чіткої ядерної доктрини, яка б чітко включала автономні системи. У дипломатичному плані він вимагає нових рамок контролю над озброєннями — можливо, «Нового СНО Плюс» — для контролю над дронами з ядерними двигунами та зброєю на базі штучного інтелекту.
Але перш за все це вимагає політичної реакції на використання Росією своєї стратегії застосування невизначеності як зброї. Стратегія Кремля ґрунтується на страху: страху ескалації, страху прорахунків, страху хаосу. Щоб протидіяти цьому, Захід повинен зміцнити стабільність — через єдність, прозорість і надійне стримування. Викриття залежності Росії від іноземних компонентів, оприлюднення екологічних небезпек підводних ядерних випробувань та координація інформації НАТО можуть позбавити «Посейдона» його міфічної аури.
Небезпека полягає не тільки в самій зброї, але й у світогляді, який вона представляє. Прагнення Росії до систем на зразок «Посейдона» сигналізує про повернення до світу, де страх замінює дипломатію, а примус — співпрацю. Це світ, в якому ядерна зброя стає політичним інструментом, а не засобом стримування. І це є справжньою загрозою для світового порядку.
Щоб протистояти цьому виклику, США та їхні союзники повинні зробити більше, ніж просто адаптуватися у військовому плані — вони повинні повернути собі моральну та стратегічну перевагу у вигляді стабільності. Відповіддю на російську політику страху є політика стійкості: відновлення прихильності до колективної оборони, прозорого стримування та міжнародної системи, заснованої на правилах, яку не зможе потопити жодна ядерна торпеда.
«Посейдон» — це не просто зброя. Це послання. Те, чи піддасться світ цьому посланню, чи знешкодить його силу завдяки єдності та рішучості, визначить наступну еру ядерної політики.
Джерело — RLI
