Коли українці називають неньку бідною країною, коли називають новим Гондурасом, вони не праві. Принаймні, тому що близько половини країн світу, в яких живе більшість населення світу, живуть так само чи ще гірше. Якщо ж врахувати нерівність, то ненька може конкурувати із деякими європейськими країнами, такими як Болгарія чи Румунія.
Однак сьогодні ми не про це. А про те, а чому більшість країн світу живуть в такому жебрацтві? Проблема в тому, що як правило, в країнах, що розвиваються, часто є і ресурси, і населення, яке часом має достатньо непоганий соціальний капітал, а в самих країнах іноді навіть трапляються вільні вибори.
Абсурд ситуації полягає в тому, що часто як раз країни із найбільшою кількістю ресурсів, передусім в Африці, є найменш розвиненими. Старим мемом серед економістів є Екваторіальна Гвінея, країна із подушним ВВП в 18 тисяч доларів: це більше ніж у Грузії, але Грузини в порівнянні із гвінейцями — справжні багатії. Просто країна добуває ресурси, еліти ділять доходи між собою, хорошо живуть, а народ шо... А народ най поплаче. Як співали русаки «как жи так в странє всьо єсть, а народу нєхєр єсть».
Реальною причиною жебрацтва більшості країн світу є погані публічні інститути, а що головне — небажання їх змінювати владними елітами. Виходить таке замкнене коло. Люди живуть в лайні, бо немає реформ. А немає реформ, тому що народ живе в лайні. Для більшості подібних країн характерна або диктатура, або політична нестабільність, де люди голосують за популістів, які не зацікавлені в довгостроковому плануванні, а від того, замість реформ пропонують популістичні подачки, які тільки погіршують ситуацію, благо і політична культура слабко розвинена, а політичний дискурс в зародковому стані. В розвинених країнах те, що приходить на виборі — це обійнять і плакать, а в таких все виходить набагато гірше, а слабкість закону дає їм активно експлуатувати закон. Дурні бо бідні, бідні бо дурні.
Насправді в бідних країнах політики і не зацікавлені в реформах. В диктатурах воно і не треба. Людям не до демократій, коли всі зайняті виживанням, а доходи еліти тягають певно не з податків. В демократіях також еліти не зацікавлені, бо гарантія приватної власності, це скушно, а от отнять і подєліть (((ж ов))) і іншу неоколоністську нечисть — це от інша справа. Що там, центробанк каже, що якщо надрукувати більше грошей, буде інфляція? Це тому що вони зрадники, і не хочуть щоб у вас було багато грошей!
Про те як змінити правила гри, думав американський економіст Пол Ромер, головний економіст Світового Банку з 2016 по 2018 роки, володар Нобелівської Премії по економіці. Думав, і придумав досить елегантне рішення проблеми.
В статті про міграцію я розповідав, про те, чому голосування ногами є насправді не дуже хорошим стимулом. По-перше, сама держава не те щоб бачить проблему до того моменту, поки доходи необхідного селекторату зростають — простіше кажучи, збільшується економіка, а з нею бюджет, а впливовий селекторат сам між розбудовою інститутів і експлуатацією інституцій інших юрисдикцій, обирає останнє, простіше кажучи: єбалась мені ця країна лол. Люди може й голосують, проте їх голос ні на що для держави не впливає. По-друге, досвід який можна почепити у сусідів часто навряд налазить на те, а як живуть громадяни тут. Навіть сусідні Польща чи Словаччина мали і мають інший контекст, що відображається і на соціальному договорі, і на дизайні реформ. Врешті-решт, емігрувати в сусідню країну несе за собою багато проблем, від іншої мови, до іншого побуту і інтеграції в суспільство.
І все це змінюється достатньо перенести місце міграції із закордону на територію країни, із якої мігрують. Ідея проста до болю. Збудувати в чистому полі місто, де будуть діяти окремі закони, списані із найкращих юрисдикцій. Наприклад ULEX — це так зване open-source законодавство, в нього навіть є git-репозиторій. Збірка законів, яка вже гарантовано буде працювати, яку можна адаптувати під потреби ком'юніті і яка дозволить цим юрисдикція приваблювати інвесторів і створювати конкуренцію з урядом за гарно працюючі інститути.
Класичним прикладом такого підходу є Гонконг. Саме його інститутами надихався Ден Сяопін, коли разом зі своїми міцними стариганями реформував комуністичний Китай. Китайці всіма правдами та неправдами тікали в Гонконг, в одне з найбагатших міст світу, що фактично свідчило про те, яка система краща.
Гонконг вже мав повертатися для Китаю, інкорпорувати його в систему материкового Китаю означало б зрубати грошове дерево, а лишити все як є означало б розписатися у тому, що сама держава рухається кудись не туди. Звісно, якби Гонконг був Британським вічно, для Китаю нічого б не коштувало б провернути свою Берлінську стіну, але це було не так. Єдиним виходом як раз і було позичити інститути, хоча б на декоративному рівні, в того ж Гонконга.
Виростити свій Гонконг на тілі країн, що розвиваються, фактично б означало б поступово змінити всю країну повністю. Фактично, коли б місто досягло б стадії сталого розвитку, а його б успіх став би для всіх очевидним, люди почали б ставити питання, а чому б нам просто не скопіювати закони цього міста, а не їхати за цим всім аж на Роатан, де і планується перше таке місто?
Після військового перевороту в 2010 році справи в Гондурасі пішли взагалі кепсько. Країна очолила світовий рейтинг за кількістю вбивств на душу населення, на вулицях царював хаос.
Уряд погодився на будівництво такого міста і ухвалив закон про ZEDE: зони зайнятості та економічного розвитку. Першим містом, за цією програмою, стане Проспера. В майбутньому це має стати місто, в якому діють свої закони, окрім кримінального кодексу. Саме його рендери в виконанні бюро Захі Хадід ви і бачили на обкладинці.
У майбутньому практика Проспери має поширитися на весь Гондурас. Проспера захищена міжнародними договорами, і скасувати її в разі чого досить складно.
Подібний підхід дійсно працює. Зараз в Проспері живе близько 300 та людей, більшість з них гондурасці. Схожим проєктом є індійський Гургаон, який є третім містом в Індії за подушним ВВП, і тут розмістилося багато іноземних компаній з Fortune-500.
Так сталося, що попри популярну практику, земля Гургаона знаходилася в одних руках, що дало можливість створити там аналогічну систему, що попри, най і нормальні для Індії, але проблеми із муніципальними службами, а точніше їх відсутність, є досить успішним прикладом вдалої інституційної середи в країні де із цим великі проблеми.
Після останніх виборів конституційний суд Гондурасу під тиском правлячої партії визнав ZEDE антиконституційними. Юристи Проспери про це вже давно думали, і встигли захистити своє місто, але це до пори до часу. Мало що насправді заважає Тегусігальпі ввести війська на острів і піти шляхом Венесуели.
Що ж думає про це населення, головний бенефіціар від подібних практик? Весело улюлюкають.
Читаючи цей текст, вже можна було здогадатися у чому проблема. Зміна політики і влади це питання віддаленої перспективи, можливо питання декількох десятиліть. Але сама політика тут і зараз. І як раз легкість, із якою можна порушувати і закони, і навіть міжнародні договори — це саме той бич, із яким мала боротися ідея Ромера, і саме те на вірі у що вона міцно тримається.
Перед тим, як це реалізувати, чиновник має погодитися на цю конкуренцію за юрисдикції. Погодитися із тим, щоб щось вкрай яскраво підкреслювало його некомпетентність. У того ж Китаю скоріше не було вибору: перемогти Гонконг, нажаль, Китаю стало вдаватися тільки останніми роками. А от у інших країн це не так.
Народні настрої взагалі рідко вирізняються прагматичністю та спираються на компетентності. І народу подібні розмову про боротьбу із нео-колоніалізмом заходять на ура.
З точки зору противників ZEDE, Проспера існує для того щоб поступово поглинути Гондурас і перетворити на рабів світового капіталу. Благо і привід так вважати є, бо перед тим як почати строїти місто на острові, влада встигла спробувати трошки повіджимати земельки. ZEDE має боротися із поганими інститутами, але стає його заручником, а недовіра до інститутів перекидається і на нього.
Подібні міста є стресом і для простих людей. Люди відчувають, що поруч формується окрема громада із окремою культурою. Так, можливо ця культура краща, але вони відчувають ірраціональний страх, який досить складно побороти. І люди, розуміючи всю привабливість, починають виступати проти, бо в чомусь, певно, має бути подвох.
Інститути досить складно пересадити, якщо громада цього не хоче, якими б якісними б вони не були. Поки що Проспера відбивається, але її майбутнє досить туманне, і туманне, в першу чергу, тому що попри всю користь, вона просто не встигла проломити те, для чого була покликана. І тільки якщо якимось дивом її права виявляться захищені, через десятиліття, можливо, там щось вийде.
Рівно так само, як нам, із боєм, треба захистити децентралізацію.
