Я сподівалася, що терапія допоможе мені стати людиною, яка чітко бачить своє майбутнє й знає, куди хоче рухатися в житті. Але так не вийшло. Натомість сталося дещо краще: я усвідомила, що все це не так важливо.
Не зрозумійте мене неправильно: якщо колись мені стане з цим простіше, буду невимовно рада.
Але річ от у чому…
У мене є моє теперішнє. Власне, це єдине, що в мене (і в нас усіх) є, якщо трохи подумати. Минуле вже минуло й існує тільки в наших спогадах, де постійно змінюється, бо з набуттям нового досвіду ми дивимось на нього щоразу інакше. Майбутнє ще не настало. Тож є тільки мить, в якій я зараз існую. Все моє життя складається з таких митей, бо я завжди існую тут і зараз. Тож чи хочу я витрачати своє тут і зараз — своє життя! — на хвилювання про те, що не бачу свого майбутнього? Таким чином у мене не стане навіть теперішнього, бо, хвилюючись за майбутнє, я житиму в ньому (хоч його ще навіть не існує), а не в теперішньому. Я навіть не певна, що в такому випадку в мене колись з’явиться бачення того майбутнього, бо страх, почуття провини й «зі мною щось не так» ніколи не були хорошими мотиваторами в довгостроковій перспективі.
А ще це усвідомлення дуже допомагає в обставинах, які впливають на майбутнє і зовсім від мене не залежать. Таких безліч, але війна спадає на думку найпершою. Через неї кожна наступна мить — невідомість. Якщо весь час про це думати, страх не те що не допомагає — він заважає робити те, що в моїх силах, він паралізує й каже «А який сенс?».
Тому я обираю зосереджуватись не на наступній миті, а на цій — де я сиджу в зручному кріслі, пишу цей текст, слухаю сміх людей навколо. Я хочу бути настільки присутньою тут, щоб не пропустити жодного відчуття в собі, жодної дрібниці. Бо так я можу сказати, що почуваюся щасливою — не залежно від того, що буде далі і чи буде хоч щось. Так я можу знайти сили щось робити.
Щоправда, тут теж є кілька нюансів.
Неможливо бути тут і зараз вибірково — десь бути, а десь ні. Якщо я почуваюсь погано, теж маю прожити це від початку до кінця. І це буває дуже боляче. Але зрештою це все одно краще, ніж тікати від своїх емоцій, а потім розгрібати те, що накопичувалось роками.
