Ще з часів навчання у школі всіляка "саєнс" та не дуже "фікшн", стала моїм улюбленим розділом літератури. І читав я, в основному, класиків світової Sci-Fi, або, прости господи, російських авторів. Українська література, даного характеру, видавалася мені чимось подібним до кексів з родзинками, типу я знав, що таке існує, хтось це споживає, але особисто я куштувати не мав жодного бажання.
Слава богам, з часом, я зумів то все відрефлексувати. І хоч читання "наукової фантастики" лишилося в зримому минулому, але нещодавно вирішив закрити гештальт і ознайомитися з кількома вітчизняними письменниками класичного періоду, а саме 60-70-их років минулого століття.
Першою мою увагу привернула книга під претензійною назвою " Пітьма вогнища не розпалює" авторства Олеся Бердника. Даний автор, постає одним з найяскравіших представників жанру, з багатим творчим доробком, але зараз зупиняюсь на одному романі ( хоча б через те, що інші поки не читав).
Центральною ідеєю твору являється концепт ноосфери і сприйняття людини, не як природної істоти, а як космічної. Власне, дану ідею пан Олесь проніс крізь всю свою творчість ( якщо вірити Вікіпедії, звісно). Заглиблюватися в філософські погляди автора не стану, а коротко пройдуся по своїх відчуттях після прочитання.
Одразу скажу, що не очікував подібного змісту від роману, що відносять до Sci-fi. Термін "психоаналітична феєрія", котрою сам автор охрестив твір, є більш доречною в контексті його наповнення. По суті книга являє автобіографічні спогади, філігранно переплетені з дитячими фантазіями та жорсткими реаліями життя при радянській владі. Голодомор, геноцид, репресії, війна і водночас подорожі в інші світи, сни на межі з реальністю, мрії про космічний розум, що здатен витягнути дитячу свідомість з тенет безпросвітного мороку. На даному контрасті ще більше усвідомлюєш рівень того зла, що нависало і досі нависає над нашою країною, але при цьому, наївно віриш, що десь на теренах Всесвіту існує світло, здатне остаточно побороти темряву. А погляд на історичні події крізь призму різних світових релігій та філософських течій – то взагалі щось новеньке. Під час читання виникали асоціації з любими, моєму серцю, "Непростими" Прохаська і "Наміром" Дереша. Мабуть через загальну фантасмагоричність текстового наповнення і референсів до ідей розщеплення свідомості, що також зустрічаються у Кастанеди, Борхеса і інших авторів, котрих так люблять бабусі-пенсіонерки.
Коротше, пора закруглятися, доки повністю не забрів у хащі "мегафілософських диспутів на межі з шизофазією". Кого цікавить нетривіальна фантастика, та й нетривіальна література загалом, раджу, особливо в світлі нинішніх реалій. А ще додаю фото з кішкою, для охоплення ширшої аудиторії.
