«Burada değilsin ama bir yerlerde varsın, iyi ki varsın!»
«Тебе тут немає, але ти десь є, і я радий, що ти є!»
Сабахаттін Алі,
«Мадонна в хутряному манто»
I
Був холодний жовтневий вечір. За вікном йшов дощ, важкий, немов простирадло, зіткане зі свинцевих крапель, які падали просто з безодні. Небо було темним, холодним і мертвим. Усе навколо було сірим і несправжнім. Дощ змивав останні фарби яскравого літа та спогади, котрі догорали в моїй душі, немов вугілля в охололому каміні.
Я, як завжди, сидів у кімнаті. Тьмяне світло було наповнене чимось важким: сумішшю сигаретного диму, затхлого повітря, кави й самотності. На столі біля вікна стояв ноутбук, пляшка дешевого червоного вина, келих та пачка сигарет. Це все, що мені необхідно для роботи. Хоча що це за робота... Писати дешеві бульварні романи для жінок.
Ох, я пишу їх багато. Щомісяця виходить мій новий «шедевр», а іноді й кілька: «Вона — пристрасна жінка, він — красень, майже як Джеймс Бонд. Вони закохуються один в одного і так далі». Це може бути курортний роман, любовний трикутник або випадкова зустріч, але пристрасті в них повинно бути багато! Чим більше — тим краще. Жінки це люблять. Саме пристрасті нам усім не вистачає в житті. Ось і шукають вони її в дешевих історіях, котрі написані як під копірку.
Хіба це робота? Але книжки продаються онлайн, іноді навіть друкуються, якийсь дохід вони мені приносять. Так, цього мало, але що вдієш. Як кажуть, таке життя, й іншого нам не дано.
Я за своєю натурою мрійник. Але ви не подумайте, що я вірю в те, ніби все може бути добре, що казкові герої всіх врятують і ми всі неодмінно будемо щасливі. Ні, ми всі помремо — це факт! Цей світ несправедливий, а мрії не відповідають дійсності. Нічого гарного не відбудеться, не буде щасливого кінця в наших історіях, а життя буде бити нас так, ніби ми зробили стільки зла, скільки не може осягнути людський розум.
Я з тих мрійників, котрі ховаються від реальності у своїх фантазіях. Там все йде своїм простим шляхом, а головне — доля не готує тобі пастку на кожному кроці. Ти навіть можеш ризикнути всім, і в тебе все може вийти. Тож я мрійник — мрійник, котрий, як останній боягуз, використовує свої мрії, щоб заховатись від дійсності й болючої реальності.
Я письменник! Ух, як це звучить. Ні, я жартую, я не письменник. Я продавець мрій для таких, як я, — для тих, хто намагається втекти від гнітючого тиску реального життя. Ви навіть не уявляєте, як багато жінок відчувають себе самотніми, незрозумілими, а іноді вони й самі не знають, чого хочуть. Точніше знають, але не наважуються це сказати. Ці жінки можуть мати білий будиночок із парканом, золотистого ретривера, купу дітлахів, але в їхніх душах такий смуток, котрий неможливо осягнути, — смуток, більший за всесвіт. Справжня чорна діра.
І ось тут з’являюсь я зі словами: «Тримайте трішки мрій! Тут красень забирає чарівну жінку на свій острів, і вони щасливі. А тут вона у відчаї зустрічає нарешті своє справжнє кохання. Подивіться, тут важкий вибір: чи цей, чи цей, але кого б вона не обрала — неодмінно буде щаслива». У цих світах їхні сірі душі наповнюються фарбами й відчуттями, яких їм не вистачає в реальному житті. Отже, я продавець мрій.
Звісно, я знаю, що нічого подібного не існує і це лише моя фантазія. Це те, що вони хочуть бачити, і я знаю, що такого трапитися в житті не може. Але як же я помилявся! Саме це і трапилось зі мною. Життя дійсно б’є нас щосекунди. Я не знаю, де і коли я наробив стільки біди, але ось я, після всього, що зі мною сталося, сиджу посеред кімнати з келихом дешевого вина. Я дивлюсь у вікно, де дощ змиває останні спогади, і намагаюсь залишити їхню тінь на папері. А навколо лише барабанний марш свинцевих крапель по склу та важкий подих самотності.
Насправді я не завжди був самотній. Я був одружений багато років. Але знаєте, іноді в житті двох людей настає момент, коли вони щось втрачають, якийсь зв’язок. Щось невидиме, те, що людей об’єднувало, те, що змушувало їхні серця битися частіше, очі — палати, а волосся на шкірі — ставати наелектризованим. Чув, деякі експерти називають це коханням. Я не знаю, що це, я не експерт, але це особливе відчуття, і ти його ні з чим не сплутаєш. Як не сплутаєш і те, коли воно зникає.
А найгірше в цій ситуації — коли воно зникає у когось одного. Так сталося і зі мною. Моя дружина втратила цей зв’язок. Її серце більше не прискорювалось, а думки стали повільнішими й холодними. І ніби все було гарно, але водночас здавалось якимось прісним, штучним і неживим. Ніби я жив у вакуумі. Я намагався щось змінити в нашому житті, я чекав, думаючи: може, це такий період? Потім намагався додати в наше життя трохи романтики, намагався бути теплим, бути поруч, але нічого не працювало. Її очі згасли, її поцілунки були холодними, а її обійми — важкими. Наше життя перетворилось на формальність: «Доброго ранку! Як пройшов день? Чи будеш вечеряти? На добраніч». Ми кожен жили своє власне життя.
Я тоді працював журналістом у великій газеті. Тож зранку я йшов на роботу, вона теж йшла; я повертався, вона теж. Далі ми сідали кожен у свій кут і займались справами. Потім вечеря — теж формальність. Так прийнято: коли люди живуть разом, вони й вечеряють разом. Потім прийняти душ і лягати в ліжко. Ліжко теж було формальністю. Бо як пояснити... Це місце, де люди традиційно сплять, а коли вони живуть разом, то й сплять на одному ліжку. Я читав книгу перед сном (це завжди мене трохи відволікало і допомагало заснути), а вона відверталась і засинала. А потім наставав новий день, і все починалось знову.
Ви коли-небудь отримували корпоративні листи від колег? Від них просто тхне формальністю:
«Вітаю, Джоне! Як ваші справи? Чи не могли б ви допомогти нам в одному питанні… бла-бла-бла. Бажаю вам гарного дня! З повагою, Мартін.»
Але якщо перекласти це людською мовою, то звучить воно так: «Джоне, нам треба, щоб ваш відділ зробив свою роботу». Ось про що думав Мартін. Йому чхати на ваш день, на те, як ви почуваєтесь чи щось інше. У нього є робота, і він повинен її виконати. А все інше — формальність. Так прийнято: писати ввічливо та бажати гарного дня. Ось так ми й жили з дружиною — з вимушеною ввічливістю.
Я не знаю, чому вона не йшла від мене. Може, звикла, може, її цілком влаштовували такі стосунки, а може, вона взагалі не бачила в цьому проблеми. Тож пішов я. Бо я бачив проблему, я бачив, що замість людини, котру я кохав усім серцем, поруч був Мартін із відділу фінансів, котрий просто виконує свою роботу і поважає корпоративну етику.
З того часу моє життя змінилося. Я мав невеликі збереження (будинок і машину я залишив дружині), тож зняв невелику квартиру. Працювати в газеті я більше не міг: мене вже нудило від холодних корпоративних відносин, нудило від новин, нудило від натовпу людей, котрі писали такі ж холодні тексти. Ось я і кинув роботу й став писати… Ох, вибачте, став продавати мрії.
Мої світи хоч і дешеві, але вони не позбавлені фарб. Вони, можливо, штучні й нереальні, але почуття в них яскраві. В них є те, чого нам не вистачає в нашій глухій, сліпій і німій реальності, в котрій ми змушені жити. Книжки грошей приносять небагато, але на інше я більше не здатний.
Особливість дешевих романів (ще їх називають кишеньковими) в тому, що вони читаються дуже швидко і коштують досить дешево. Особливо зараз, у цифрову епоху, коли всі носять телефон, і щоб придбати новий роман, треба всього лиш натиснути на одну кнопку. Три-чотири поїздки в метро — і роман прочитаний. Тож ми, продавці мрій, повинні писати їх у шаленому темпі й у товарній кількості. Це немов конвеєр.
В якийсь момент я зрозумів, що мені важко вигадувати все нових і нових героїв, доповнювати історії деталями та почуттями. Все починало ставати вторинним, і це не дивно. При такій кількості книжок доводиться просто брати те, що вже використовував, інакше неможливо. Вигадати сотні героїв, тисячі ситуацій і п'ятдесят відтінків почуттів (навіть сірих) майже нереально. Мені потрібне було натхнення.
І тут до мене прийшла геніальна ідея! Навіщо вигадувати, коли навколо ходять мільйони душ, подій та емоцій? Кожен із них може стати героєм, або з кожного можна взяти щось своє і зібрати це в єдиного персонажа, а потім просто комбінувати. Все навколо, потрібно лише це описати. Але не буду ж я підходити до кожного і питати: «Як вас звати? Розкажіть щось про ваше життя, а краще з подробицями». Треба було вигадати щось більш реальне і практичне!
І ось — бінго! Знаєте, є такі сайти, де ви залишаєте свою пошту, і вам може написати будь-яка людина з будь-якої точки земної кулі. Таке собі побачення наосліп, але в масштабах цілої планети. Це просто геніальна ідея: різні культури, мільйони людей, і кожен зі своїм унікальним життям. Залишалось лише вказати пошту. Ось до одного такого сайту я і звернувся. Але, як я казав на початку, схоже, в якомусь із минулих життів я наробив багато лиха, тож життя давало мені копняка щосили, а головне — щосекунди.
Ви навіть не уявляєте, як багато людей, для котрих потреба познайомитись з іншою людиною зводиться до простої необхідності, — їм просто потрібен психотерапевт! Самотні жінки, котрі втратили віру в себе; жінки в депресії; жінки з бідних країн, котрі намагаються познайомитись із вами заради грошей або сподіваючись, що ви вивезете їх до Європи. Там були всі, на будь-який смак.
А ще ви навіть не уявляєте, скільки штучних листів я отримав. Скільки вигадок, скільки поверхневого тексту, згенерованого ШІ. Після цього мої історії виглядають шедеврами на кшталт шекспірівських трагедій порівняно з ними. Додайте до цього ще людей, котрі не можуть спілкуватись, замкнутих і асоціальних, людей у депресії, людей, котрі невпевнені в собі й шукають підтримки, чи людей, котрим просто треба висловитись. Просто так сталося, що в їхньому житті немає гарної подруги, котра може їх вислухати. Тож я отримував десятки листів, і серед них була тільки темрява та попіл реальності. Ні, з таким матеріалом гарної історії з пристрастю не вийде. Де мені знайти почуття з яскравими героями? Це скоріш схоже на щоденник психотерапевта.
Так настав листопад. Це було рік тому. Погода дедалі ставала гіршою, небо було металевим і нависало над головою. Дерева скинули своє останнє листя і перетворились на скам’янілі пам’ятники життя серед темного бетону вулиць, а люди, немов тіні, плавали ними зранку до ночі, як загублені душі в пошуках самих себе.
Я майже впав у відчай. Мій геніальний план зазнав фіаско. Що робити? Піти в бар і починати знайомитись із жінками? (А саме жіночих образів мені й не вистачало. Образ чоловіка вигадати простіше: я знаю, чого хочуть самотні дами, їм потрібні прості речі, і їх нескладно описати. А ось створити образ жінки, щоб мої читачки впізнали в них себе, — ось це було справжнє завдання). Тож що робити? Вештатись по барах, знайомитись із жінками? А що далі? Казати: «Вибачте, я насправді хочу дізнатись про вас більше, бо мені потрібен свіжий образ для моїх нещасливих читачок»? Ні, це дурна ідея. Окрім образів, мені більше нічого від них не було потрібно.
Я, на відміну від своїх читачів, звик до реалізму життя. Я нічого від нього більше не очікую, я приймаю його таким, яким воно є. Так простіше: коли ти не сподіваєшся, ти не чекаєш, а отже, новий удар не ламає тобі хребет — ти просто встаєш і продовжуєш рухатись далі.
Я сів за написання нової історії. Хоч би як там було, але їсти хочеться, тож треба було писати далі. Це був ранок, я був уже сонний, випив тонну кави. Я працював усю ніч. Чомусь саме вночі я відчуваю спокій у душі. Це найкращий час для мене. Всі засинають, темрява, як важка ковдра, опускається на вулиці, вона закриває собою всю мерзотність цього світу, всю сірість і несправедливість. Вночі по-справжньому можна мріяти, я люблю творити вночі.
Отже, я закінчив писати главу і перед тим, як лягати спати, вирішив перевірити свою пошту. Окрім стандартних маркетингових розсилок, спаму та іншого сучасного сміття, я помітив лист із дивною адресою. Точніше, дивним було ім’я відправника листа: Тахіра Аль-Масрі. Це щось новеньке.
Я допив гидку холодну каву. Ви колись пробували пити каву, котра охолола кілька годин тому? Краще й не пробуйте, це мерзенний напій, котрий не підбадьорить вас, а лише вжене в депресію. Я допив холодну каву, взяв сигарету, щоб перебити її бридкий смак, і почав читати листа крізь клуби густого диму. Лист був написаний англійською.
«Marhaban, Мене звати Тахіра. Я живу в Єгипті, у портовому місті на узбережжі Середземного моря. У ясні та сонячні дні я люблю гуляти вздовж берега. Хоч зараз листопад, погода все ще дуже тепла; я дуже чекаю, коли нарешті піде дощ. З дитинства мене цікавили різні країни, мови та культури. Використовувати сучасні технології для цього — це велика радість і справжня удача для мене. Мені 30 років, і я працюю бухгалтером. Моя робота здебільшого технічна, але вона також пов’язана з повсякденним життям, тому я завжди дізнаюся щось нове. Я дуже ціную можливість ділитися маленькими деталями життя та дізнаватися про різні точки зору. Я хотіла б познайомитися з вами і дізнатися ваші думки.
Чекаю на ваш лист із нетерпінням!»
Я був здивований. Цей лист був надісланий через систему сайту, де я залишав свою пошту для знайомства. Але після десятків листів, схожих на сповідь психотерапевту чи щось інше — прісне, пласке й створене за допомогою ШІ, — цей лист був як ковток свіжого повітря. Нічого зайвого. Лист написаний людиною: короткий, але в ньому було щось живе, щось сором’язливе.
Повірте мені, я такі речі бачу відразу. Що-що, а досвід роботи з текстом я маю великий. Мені стало цікаво, хто вона така, чого хоче… Точніше, я знав, чого вона хоче, але було цікаво, як саме. Я вже не пам’ятаю, що саме я відповів — я був сонний, кава вже не бадьорила мене, — але, схоже, я написав більш-менш щось вдале.
Так ми почали спілкуватись із Тахірою.
ІІ
Що ви знаєте про Єгипет? Я ось, наприклад, нічого. Звісно, я знаю, що це колиска великих фараонів, вона розташована на африканському континенті, говорять там арабською, а офіційна релігія — іслам. Ось і всі мої знання.
Тахіра виявилася доволі сором’язливою дівчиною. Як я і казав, відчув це відразу. Вона жила з батьками й працювала бухгалтером в агротехнічній фірмі. Була незаміжня й віруюча. Це була чиста й відкрита душа, дуже розумна, поетична. Вона любила море, музику, любила гуляти й багато читала. Вона була дуже допитливою дівчиною.
Ми обмінювалися одним чи двома листами на день. Вона розповідала про себе: як росла, як училася. Розповідала про свою родину та про те, як сильно їх любить. Але її життя було самотнім. Тахіра була не просто самотня — вона була немов остання людина на весь всесвіт у холодному й бездонному просторі, де немає нічого. Якось я отримав від неї листа, де вона розповідала, як стала бухгалтером:
«…Насправді мою професію обрала не я, а моя сім’я. До цього часу я завжди йшла шляхом, наміченим родиною. Їхні думки завжди були для мене на першому місці. Настільки, що я навіть забула про власні бажання та прагнення. Мені поклали на плечі певний тягар і навчили нести його з рішучістю. Насправді жити — це злочин, що залишився на моїх плечах. Зараз для всього цього вже занадто пізно. Навіть сказати “занадто пізно” вже пізно.
Так, “занадто пізно” — це дуже похмуре зізнання. Але для мене справді вже занадто пізно. Пристрасть, що штовхає на неправильні кроки, може призвести до катастрофи. Іноді миттєві захоплення стають тягарем на все життя — з’являються жаль, сором, докори сумління — і їх дуже важко нести. Не можна просто сказати “це притаманно молодості” й відмахнутися — деякі речі неможливо просто “відпустити”. У людини бувають зв’язки, які не відірвати; ситуації, до яких не можна просто повернутися спиною; борги, які не заперечиш. І все це не можна покласти на вівтар миттєвих бажань... Життя — це не лише мить краси, в ньому людина відчуває й пекло. Я просто хотіла попередити, поділившись досвідом своїх помилок…»
За цими словами ховалася справжня людська самотність. Уявіть людину, котра тридцять років жила не своїм життям, а життям, яке їй нав’язали інші, і не просто інші, а старе покоління. Завтра їх не стане, і з ними помре їхнє вигадане майбутнє. А світу байдуже — він змінюється і живе за своїми законами, він перемеле таких старих на порох. Він не зупиниться, він розчавить їх. І ось вона — без мрій, без бажань, без надії. Тільки каяття, сором і докори сумління.
Хіба не повинні всі ці почуття приходити до нас на смертному одрі? І знову ж таки, чому ми все це відчуваємо? Бо нам страшно, ми не знаємо, що там, за темрявою, і сподіваємось, що нам залишили маленький куточок... або ні. Але в ній цей страх оселився занадто рано. Вона молода й повинна вдихати повітря повними грудьми замість того, щоб витрачати його на докори, сором і жаль за тим, чого ще не було.
Але за цією самотністю ховалася велика, чиста душа. Ми писали багато листів, обговорюючи історію та архітектуру, пригадували давніх греків, єгиптян і римлян. Ми розмовляли про літературу й обговорювали її найкращі зразки. Іноді вели розмови на просто філософські теми. Я відчував, як оточення її не розуміє і не чує; вони не просто живуть своє власне життя, вони намагаються ще й нав’язати його їй:
«…Насправді причин, чому я вирішила написати тобі, багато. Але одна з них — я хочу спокійно висловитися. Знати, що мені не треба поспішати. Писати з вірою, що мої слова дійдуть кудись. І мати впевненість, що переді мною — хтось, хто розуміє і спостерігає. Я не знаю, що з мого написаного торкнеться тебе, але в цій невизначеності листів є своя чарівність…»
На той час я вже й забув, чому взагалі почав спілкуватись із жінками з різних країн. Тахіра дійсно була надзвичайною і глибокою людиною. Вона бачила все інакше, але при цьому була надзвичайно щирою. Схоже, я й сам забув, як це — висловлювати свої думки іншій людині. Мені теж не вистачало того відчуття, коли ти пишеш із вірою, що твої слова дійдуть кудись, і знаєш, що хтось тебе розуміє і спостерігає.
Схоже, ми обидва потребували один одного. Але ви не подумайте, що між нами зав’язалися якісь романтичні почуття чи стосунки, ні. Це була дружня й відкрита бесіда, але вона була по-справжньому глибокою, щирою та чистою. Це відчуття чогось прекрасного… ми давно його втратили, воно зникло з нашого холодного, раціонального й «реального» світу. Ми перестали мріяти, робити дурниці, ризикувати й просто бігти за мрією. Казати один одному приємні речі, закохуватися й робити безглузді вчинки через кохання. Ми стали боятися своїх відчуттів. Тахіра це відчувала й розуміла так само, як і я:
«…Я сідаю й думаю, і розумію, що давно не отримувала жодного компліменту. Протягом тривалого часу в моєму житті ніхто не докладав додаткових зусиль, щоб зробити мене щасливою. Крім того, давно я не зустрічала людину, з якою могла б обговорити будь-які теми. За всі ці прекрасні відчуття я тобі щиро дякую…»
Але найстрашніше — це кохання. Точніше ні, кохання не страшне. Це прекрасне відчуття, те, що лікує і вбиває. Це і радість, і біль, але це те, заради чого варто відчути цей біль, і те, заради чого варто померти. Як казав один письменник: якщо ти не кохав, то, значить, ти не жив і не дихав ніколи.
Але уявіть: за всі свої тридцять років Тахіра ніколи не кохала. Вона надсилала мені своє фото — вона дуже приваблива східна жінка. Повірте мені, жоден чоловік не пройшов би повз неї, не повернувши голови, але вона ніколи не кохала. Ось де справжня трагедія людської душі. Навіть Ромео і Джульєтта були найщасливішою парою, а їхня історія — найвеселішою! Перед тим як померти, вони хоча б пізнали це почуття, а Тахіра навіть не знає, що це:
«…Я хочу перейти до трохи більш щирої теми й поставити тобі запитання: “Чи був ти коли-небудь закоханий?” Маю бути чесною — якщо говорити про мене, то, здається, я ніколи раніше не була закохана. Але дивним чином я відчуваю таке сильне захоплення самим цим почуттям, тією надією та хвилюванням, які воно несе, що, мабуть, мене можна описати фразою: “Я закохана в саме кохання”. Коли я уявляю кохання, я не бачу його як швидкоплинний вітер, навпаки — як природне диво, яке кидає виклик часу. Воно має бути як коріння, що глибоко тримається в землі й дає нам опору. Як земля, яка живить усе живе, — кохання теж має бути джерелом, що живить душу, допомагає розквітати й завжди дає прихисток. І зрештою, як нескінченний цикл усього живого у всесвіті, воно має існувати в безперервному потоці, з обіцянкою, яка ніколи не згасає. Я обожнюю говорити про кохання; що більше занурююся в цю тему, то краще себе почуваю. Коли думаю про цю беззаперечну силу кохання, приходить така думка: якщо справді кохання — найбільш потужна рушійна сила в нашому житті, то хіба воно не заслуговує на те, щоб так багато про нього говорили і так глибоко замислювалися?
Я думаю, що вже занадто пізно для мене, щоб закохатися. Звичайно, ти не погодишся з цією думкою, адже я добре знаю тебе: коли кажу, що пізно, ти сердешся. Чи можу я закохатися після 30 років? Тепер я значно краще розумію, що означає слово “шкода”. Шкода, що я не закохалася...»
Тепер ви повинні відчувати те саме, що і я. Ось вона — огидна сторона нашого реального світу, ось як він ламає людські душі. Всі наші принципи, правила, розуміння того, що можна, а що ні, що справедливо, а що ні, і по відношенню до кого. Ми так часто віддаємося жалю, докорам сумління та роздумам замість того, щоб просто жити, щоб дихати й насолоджуватися цими прекрасними почуттями, які ми здатні відчувати. Ми — найголовніший ворог для самих себе, ми ті, хто руйнує наше щастя. А найстрашніше, що ми це прищеплюємо іншим, ми впливаємо на них і кажемо, що так жити правильно. І через таких снобів, через таких жалюгідних людей такі чисті душі кохають не інших — вони кохають лише кохання. Абстрактне почуття, яке позбавлене форми. Бо звідки цій формі взятися, коли ти ніколи цього не відчував? Як дізнатися, що яблуко солодке, якщо ти ніколи його не куштував? А головне — тепер вона боїться кохати. Вона живе в світі страху та сорому.
На жаль, усе, що починається, колись закінчується. Так і закінчилося наше листування. Сумління її подолало, вона відчувала, що робить щось неправильно. Вона не могла пояснити що, але наше спілкування почало завдавати їй болю, вона відчувала сором. І цей тягар був такий сильний, що вона, попри небажання казати мені «прощавай», все одно написала останнього листа:
«Привіт.
Не сприймай моє мовчання як забуття або те, що я про тебе забула. Я не забувала тебе ні на день. Однак докори сумління через наше спілкування стали для мене надто важким тягарем. Я з самого початку знала, що ця ситуація спалює мене зсередини, але завжди намагалася відштовхнути це почуття. Зіткнення з цією правдою показало мені, що я маю мовчки припинити це спілкування. Я прийняла таке рішення, бо більше не хочу бути розчавленою під цим тягарем сумління. Навіть якщо мені залишиться жити лише один день, я не забуду тебе, але я більше не хочу розмовляти. Це мій останній лист до тебе.
Прощавай. Тахіра»
Як я і казав, життя продовжує бити мене щосекунди. Я не знаю, що я зробив, але, як на мене, це надто суворе покарання. Тахіра була особливою людиною і надзвичайною дівчиною. Її світлий і чистий образ не вписувався в цей брудний світ. Вона — як місяць посеред чорного неба: світить і не дає згаснути надії, що ми себе ще не втратили, що є серед нас ті, хто хоч і боїться, але має здатність мріяти й вірити у свої мрії.
Я не зміг використати її образ у своїх історіях. Надто прекрасним було її серце, а душа — чистою та світлою. А все, що було в моїх мріях, які я продавав, було дуже простим, надто дурним і химерним. Як ляльковий театр зі зламаними й розбитими ляльками.
Тому я продовжив вигадувати — точніше, намагатися вигадати — нові образи, використовуючи лише свою уяву, запиваючи гіркий присмак розчарування, суму та болю холодною кавою, дешевим вином, а у вихідні — дешевим віскі. Я планував так і продовжити своє існування, мене все влаштовувало. Але якщо ви хочете насмішити Бога — розкажіть йому про свої плани.
III
Настала зима, вулиці були вкриті білою ковдрою, котра робила все яскравішим і світлішим, але за цією красою ховався тільки холод. Нестерпний холод у душі, хоч і білий та яскравий. Чому люди вважають, що добро біле, а зло чорне? Спробуйте відчути добро, коли посеред крижаної пустелі втрачаєте останні краплі свого тепла, коли холод проникає у вашу душу і заморожує все, що в ній було.
Я написав кілька історій і опублікував їх онлайн, вони продавалися досить непогано. Після різдвяних свят люди хотіли відпочити й зануритися в казкові світи, де є кохання, пристрасть та яскраві почуття. Був вечір, за вікном жовте світло ліхтарів відбивалося від білої ковдри й грало, немов тисячі холодних діамантів, розсипаних по всьому двору. Я сидів і перевіряв, як ідуть мої справи з книгами, котрі я опублікував онлайн. Мені прийшов лист.
Він був від дівчини на ім’я Yıldız Güney (Йилдиз Ґюней) (Я потім дізнався що Yıldız значить зірка, а Güney значить Південь, тож виходить вона Південна Зірка).
Мене знову зацікавило дивне ім’я, і, чесно кажучи, після Тахіри я майже не отримував листів. Я відкрив його:
«Привіт!
Мене звуть Yıldız (Йилдиз), я живу в Ізмірі та працюю вчителькою музики. Я люблю читати, дивитися документальні фільми та відео на YouTube про споживчу культуру та їжу. Мене завжди надихають подорожі та відкриття нових культур – особливо через їжу. Останнім часом я намагаюся поступово відновити зв'язок із собою. Я почала займатися спортом, повернулася до письменства після довгої перерви і вчуся уповільнювати темп і знову насолоджуватися дрібницями. Я вірю, що знайомство з новими людьми та прості розмови можуть принести несподіване тепло.
Чекаю на вашу відповідь!»
Лист був написаний англійською мовою, а я, чесно кажучи, англійську знаю досить погано. Але Ізмір — це місто в Туреччині на березі Середземного моря. Виходить, що вона турчанка. Це перший лист, котрий я отримав із цієї країни. І знову відчувалося, що він не був пласким, а навпаки — живим. Саме це привернуло мою увагу, особливо те, де вона казала про відновлення зв’язку з собою та повернення до письменництва. Ось, схоже, я знайшов людину, близьку мені за духом. Того, хто любить висловлювати свої думки через текст.
Я вирішив відповісти. Моя відповідь була банальною, і нічого високопоетичного в ній не було. А що можна ще сказати? Як мене звати, де я живу, ким я працюю (чорт, навіть не уявляю, що вона про це подумає) і що я люблю. Отже, я написав коротенький лист, не довший за її, і забув про це.
У мене була купа справ. Ну як справ... я починав розмірковувати над новою історією, але перед тим хотів трохи відпочити. Я терпіти не можу свята, коли люди радіють і нічого не роблять. Я люблю працювати, але мій мозок був виснажений, і мне потрібно було чимось себе зайняти. Я вирішив трохи почитати, розслабитися й нічого не робити кілька днів. Ви навіть не уявляєте, яке це важке завдання для мене. На вулицю виходити не хотілося, холод навівав на мене сум, він сковував усе тіло. Було враження, ніби він торкався душі й заморожував останні почуття, котрі в мені збереглися.
Наступного дня я прокинувся і, як завжди, після сніданку відкрив пошту й знайшов відповідь:
«…Вибач, що так багато запитань, мені просто цікаво, і я хочу дізнатися про тебе більше. Не буду брехати, для мене це дуже весело. У мене небагато друзів, тому я хочу дізнатися більше про тебе, а ще вчуся будувати стосунки. Трохи більше про себе: я працюю викладачкою скрипки в музичній школі в Ізмірі. Моє життя зараз досить стабільне, тому я залишила свою пошту на сайті, щоб знайти нових друзів і дізнатися про них. Я намагаюся бути більш фізично активною. Почала займатися спортом, сьогодні відвідую своє друге заняття в спортзалі. Мабуть, на цьому поки що все. Не соромся запитувати що завгодно. Yıldız (Йилдиз)…»
Ха! — подумав я. — «Це звучить як виклик, принаймні їй цікаво. Ну що ж, Yıldız (Йилдиз), поспілкуємося». Не знаю, чому цей лист так мене зачепив і чому я вирішив продовжити спілкування далі. Я відчув… Я навіть не знаю, що я відчув. Тому я просто відповів. І так почалися наші щоденні обміни листами. Листи ставали дедалі довшими. Ми ділилися своїми думками на різні теми, я намагався дізнатися про неї більше. Вона виявилася досить закритою людиною:
«…Чесно кажучи, я не товариський метелик. Мені подобається спостерігати за людьми, встановлювати зв'язок, але не глибокий. Я схильна говорити все, що спадає на думку. Я досить прямолінійна; більшість людей не люблять таких, як я. Можливо, я відштовхую людей цим…»
Вона любила читати книги, хоча часу на них не вистачало, любила подорожі та свого песика. Я не знаю, що то за порода, чесно кажучи, я не зовсім у них розбираюся. З кожним листом вона відкривалася все більше й більше, а наші розмови ставали теплішими. Але це не було схоже на розмови з Тахірою. Ця дівчина була досить сильною і сміливою. Вона була атеїсткою, точніше — деїсткою. Вона вірила в те, що все навколо створено Богом або Вищим розумом, але далі все тільки в наших руках, і Творець не втручається в наші справи. Це якщо коротко і спрощено.
Наше спілкування було живим і веселим. Yıldız (Йилдиз) була життєрадісною дівчиною зі своїм шляхом і своїми проблемами, але вона завжди намагалася дивитися на все з оптимізмом. Ох, як дивно було бачити це мені, хто звик вже до того, що життя сіре й ніколи не буде яскравим. Але вона починала переконувати мене, що все може бути інакше. Не знаю чому, але, читаючи її листи, я ставав щасливішим. Ніби яскравий промінь сонця заглядав у куточок, де він ніколи не був:
«…Пам'ятаєш, що я колись казала: “У нас все буде добре. Погано бути не може — це не варіант”, бо ми ще живі й не знаємо, коли помремо. У нас обмежений час, тому мы повинні максимально використати його. Я можу сказати, що ти балакучий, але водночас сором'язливий. Гадаю, тобі подобається зі мною розмовляти, бо тобі не потрібно мені нічого доводити…»
Я відчував якесь дивне почуття, перевіряв пошту тричі на день, а іноді й частіше. Хоча до того мені було достатньо перевірити вранці й увечері. Я спіймав себе на думці, що чекаю на її відповідь, живу від листа до листа. А головне — я не міг пояснити чому. Схоже, це її особлива енергія. Це важко передати, але вона дійсно мала особливу енергетику.
Як я казав, здебільшого свою пошту залишали люди, котрим потрібна була допомога, і, звісно ж, вони не мали ніякої внутрішньої сили. Але Yıldız (Йилдиз) була інакшою, вона мала яскравий промінь всередині себе. Вона могла змусити мене сміятися чи трохи розгубитися. Вона дуже вправно маніпулювала словами й фразами, розгортаючи нашу бесіду в потрібному напрямку, щоб подивитися на мою реакцію. Вона точно знала, як поводитися з чоловіками, і вміла це робити вправно, так, що мені це подобалося:
«…Минулий тиждень був дуже насичений на роботі, я так втомилася. Інакше я б точно відповіла найцікавішому чоловікові у світі. Грайливо, але й елегантно. Я просто хотіла, щоб ти знав, що я думаю про тебе. Листи від тебе піднімають мені настрій і змушують посміхатися. Дякую тобі за це. Мій лист дійде до тебе, поки ти спиш, тому, гадаю, мені також вдасться змусити тебе трохи посміхнутися вранці. Щирі вітання від іншої біологічної нейронної мережі. Yıldız (Йилдиз)…»
Так минала зима. Іноді мені здавалося, що за вікном стає тепліше, але, виходячи на вулицю, я цього не помічав. Цього року зима виявилася досить холодною і сніжною. На моєму обличчі все частіше почала з’явлатися посмішка. Я написав ще декілька історій — невеликих, але, як на мене, досить непоганих. Я перевіряв пошту й насолоджувався сяйвом Yıldız (Йилдиз). А потім сідав і готував відповідь. Іноді доводилося себе зупиняти, бо так я надсилав би не лист, а цілу книгу. Іноді вона починала відверто зі мною фліртувати. Мені було важко зрозуміти, чого вона хоче, але я почувався добре в наших розмовах:
«…Як твоя улюблена співрозмовниця, я не збираюся зникати. Тож… це означає, що ти не фліртуєш зі мною? Якщо це буде як ходити по лезу бритви, йди обережно. Вечірнього листа не буде, ми поговоримо за кавою вранці. Yıldız (Йилдиз)...»
Я почав розуміти, що захоплююся нею. Мені ставало дедалі цікавіше дізнатися про неї більше, поставити більше особистих запитань. Отже, я дізнався, що вона була заміжня. Для мене, чесно кажучи, це була несподіванка. Я їй розповів про своє одруження і те, як воно закінчилося:
«…Так, твоє колишнє одруження було для мене несподіванкою теж. Я не думаю, що це все було марним. Я знаю тільки одне: це більше говорить про тебе, про те, який ти є. Це не виглядає так, як описують у книгах, які ти пишеш. Мабуть, я не можу цього пояснити. До речі, я заміжня. Останнім часом це дуже складна тема для мене…»
Ось і перша загадка, котру я дізнався. Схоже, і з нею життя зіграло злий жарт — щось пішло не так. Я ще не знав усіх подробиць, але відчував: якщо вона фліртує, жартує і насолоджується моїм товариством, значить, вона нещаслива. Я це відчував. Вона була такою ж нещасливою, як і я.
Але вона починала потроху відкриватися, схоже, ми один в одному знайшли те, чого нам не вистачало в житті. Наше листування ставало все теплішим і емоційнішим.
«…Ти точно підкорюєш мене. Можливість ділитися цими речами з тобою щиро робить мене щасливою. Той факт, що це відбувається повільно, насправді допомагає мені теж сповільнитися — і робить зміст багатшим і повнішим. Я б віддала перевагу якомусь месенджеру, але поки що цей темп влаштовує. Можеш дражнити мене скільки завгодно. Ніколи не буває забагато листів. Відкрию тобі таємницю: я їх люблю. Тільки не припиняй писати. Цей лист почав набувати емоційного відтінку. Я щиро вдячна за все. Відчуття того, що мене бачать та розуміють, означає для мене більше, ніж я можу пояснити. Хоча я завжди здаюся людям сильною, носити цю силу постійно насправді дуже виснажливо. І мені здається, що ви справді це бачите — і розумієте мене…»
Вона починала турбуватися про мене, якщо я був зайнятий і довго не писав. Це було щось нове для мене. Я довгий час не відчував турботи іншої людини, особливо коли вона перебуває від мене за тисячі кілометрів. Це не просто надихало, це починало мені подобатися.
«…Привіт,
Коли я деякий час не отримувала від тебе відповіді, то трохи занепокоїлася і почала думати про тебе. Потім я зрозуміла, що ти, скоріш за все, просто зайнятий. Я знаю, що не можу по-справжньому зрозуміти, через що ти проходив і чому буваєш іноді такий сумний, але я хочу, щоб ти знав, що я тут, навіть якщо я так далеко від тебе. Я не хотіла, щоб мої почуття стали тягарем, бо мені не байдуже. Я лише сподівалася принести маленьку мить світла у твій день. Я продовжуватиму писати тобі, тож, коли у тебе буде можливість прочитати ці повідомлення, сподіваюся, вони зможуть викликати у тебе посмішку. І коли у тебе виникне бажання відповісти, я буду поруч. Твоя улюблена співрозмовниця. Yıldız (Йилдиз)…»
Вона так захопилася нашими розмовами, що вирішила до кожного листа додавати маленький тег, щоб велику кількість повідомлень якось можна було систематизувати і легко знайти, коли це потрібно:
«…#SmartTitle Привіт, sevgili
Наші листи почали так сильно перетинатися, що ми плутаємося, на який з них відповідаємо. Можливо, нам варто додати короткі назви? Це зробить все зрозумілішим. Щоб ми могли відстежувати цю назву. Крім того, це значно полегшить нашу роботу, коли ми колись перетворимо все це на книгу…»
Вона навіть не уявляла, що саме так усе і станеться — це перетвориться на книгу. Цікаво, що б вона сказала, якби прочитала її. Ми вчилися один в одного, як відчувати світ, як відчувати одне одного, ми вивчали наші думки й вчилися сприймати їх, вчилися сприймати світ і те, що відбувається навколо нас:
«…Так, ми точно мандрівники. Ми повинні насолоджуватися життям, перш ніж воно закінчиться. Вчора, коли я виходила зі школи, я подивилася на небо і побачила сухі дерева. Вони виглядали чудово, але я ніколи не усвідомлювала, що вони такі великі. Я маю на увазі, що ми живемо, але більшу частину часу ми не в теперішньому моменті. Ми втрачаємо красу навколо нас. Завдяки тобі я навчаюся нових речей: цікаві книги, нова музика, нові ідеї… Для мене це так цінно. Якщо хтось може тебе чогось навчити, тобі пощастило. Тепер я щаслива людина. Так, я щасливіша, коли розмовляю з тобою. Я більш вдумлива. Ти змушуєш мене думати про речі, про які я ніколи раніше не думала…»
Ох, я відчув, що це перетворюється на щось нове, на те, чого я не відчував довгий час. Я не знаю, як це описати, це ніби давно забута музика: ти пам’ятаєш її мотив, вона тобі подобається, але ти не пам’ятаєш точно мелодію і як вона звучить. Це те, що далеко заховане в твоєму серці, в твоїй пам’яті:
«…Я дуже рада, що зустріла тебе і що ми можемо поговорити майже про все. Мені нормально сумувати через те, що ти іноді не пишеш. Але насправді це не обов'язково має бути так. Однак як люди ми іноді схильні звинувачувати себе в цьому. Я знаю, що ти будеш поруч, щоб вислухати мене, коли мені знадобиться твоя допомога. Якщо я колись засмучуся через щось, я напишу тобі. Ти станеш для мене життєвим коучем і психологом, перш ніж усвідомиш це. Отже… я тобі подобаюся? Чи означає це, що ти можеш бути чимось більшим, ніж просто моїм життєвим коучем і психологом? Я постараюся не давати тобі жодного приводу для хвилювання… хоча знання того, що ти так піклуєшся, вже трохи мене бентежить. Добре, добре. Я знаю… Я просто іноді можу бути трохи занадто тривожною. Мабуть, тому я могла подумати, що, так багато пишучи тобі, стаю тягарем. Але все гаразд — я знаю, що я тобі подобаюся, і ти не втомився від мене. Я знаю це. Дякую тобі за все це. Ти єдиний у своєму роді...»
А одного дня я отримав листа, коли вона була п’яна. Це був відвертий лист, але такий красивий, що змусив моє серце битися швидше. Я згадав слово, котре забув, котре не пригадував довгий час: кохання:
«Гей, я трохи п'яна. Але я думаю про тебе.
Чи може людина любити когось, не чуючи його голосу, не бачачи його?
Ти мені подобаєшся, але я здивована. Як? Я маю на увазі… як? Я знаю, що ти мене бачиш наскрізь. Так, я трохи вихвалялася, але я справді щаслива і щира зараз з тобою. Я хочу знати, як ти виглядаєш. Але я боюся. Бо якби нам не сподобалася зовнішність одне одного, це могло б вплинути на нас.
Я буду рада, коли ти це прочитаєш. А коли ти це прочитаєш, ти зрозумієш, що в тебе є хтось, хто пише п'яні повідомлення, а це означає, що ти в моїй голові чи серці… я не знаю. Але ти десь там.
Це так страшно… ти ж знаєш… правда? Що, якби ти закохався в когось, кого навіть не бачиш?
О, Боже, що, якби ти не був щасливий зі мною?
Ах, я не знаю. Я не знаю, що роблю.
Що ти відчуваєш?
Я закидаю тебе багатьма питаннями. Я можу видалити все після того, як напишу. Але я хочу, щоб ти побачив цю мою сторону. Стурбовану, самотню, розгублену.
Canım. Balım. Sanırım sana günaydın olacak. İyi ki varsın. (переклад: Душа моя. Мій Мед. Здається, для тебе це вже буде "Доброго ранку". Як добре, що ти є в мене)…»
Моє серце розривалося на шматки, я не знаю, що це було всередині мене. Чорт, це звучить банально, але в моєму животі щось ворухнулося. Ні, це не були метелики й не сніданок. Але щось почало там розпускатися. Уздовж усього тіла проходив струм. Я майже не дихав, поки читав цього листа. А в голові була тільки думка: «Вона закохалася! Вона закохалася…» Чорт, і, схоже, я теж. Як? Я маю на увазі… як?
Я вирішив діяти. Пошта була занадто тісною для нас, тож я запропонував перенести наше спілкування в більш живе і динамічне місце. В месенджер. Я був схвильований як підліток, купа запитань: а якщо вона скаже, що не готова? Вона ж заміжня! А якщо вона не захоче, а може, я поспішаю. Але я знав одне: спочатку справа — запропонувати ідею, а потім уже страхи!
IV
Вона відповіла коротко. Просто надіслала свій номер телефону, щоб я зміг її знайти. Так ми й почали наше щоденне спілкування в месенджері.
Я дізнався про неї більше. Її життя з чоловіком було неідеальним — як і в мене, у них щось згасло. Вона намагалася це відновити, але, як і я свого часу, вона розуміла, що іншого виходу з цієї ситуації не було. Це робило її життя нестерпним, я бачив, як вона страждала. Це було дуже боляче — коли ти спостерігаєш, як людина, до котрої в тебе народжується кохання, відчуває біль, плаче, але ти нічого не можеш вдіяти. Це найстрашніша кара. Я повинен був бути з нею поруч, але не міг. Чого-чого, а моїх грошей не вистачало для поїздки до Ізміра. І я не знав, як виправити цю ситуацію. Я давно витратив свої невеликі збереження, а того, що я заробляв, вистачало лише на оренду квартири, їжу та дешеве вино. Як я казав, романи не приносять великого доходу, але тоді це й не було мені потрібно. Але зараз на мене чекала вона. Я хотів бути поруч із Yıldız (Йилдиз), але не міг. Біль… біль, котрий зв’язує тебе, немов гарячий ланцюг. Він впивається в твою шкіру, палить її, стискає груди так, що не можеш дихати.
Вона звинувачувала себе в тому, що їхній шлюб розвалювався:
«…Можливо, мені теж варто було докласти більше зусиль. Я схильна очікувати від нього більшого…»
Їй було важко й самотньо, я просто намагався бути поруч:
«…Будь ласка. Ти мені потрібен просто зараз. Мені потрібна твоя підтримка. Можливо, я роблю помилку, даючи йому шанс, і моє серце буде розбите. Я плакала вдома і не хочу плакати зараз у спортзалі. Що, якби ми все зробили добре і краще? Я маю на увазі, якби ми все владнали з моїм чоловіком, що з нами станеться? Я не хочу тебе втратити. Я знову почуваюся як шматок лайна. Але ти мій лев. Я не відмовлюся від тебе ніколи…»
Ось у такій ситуації я опинився. З одного боку, вона намагається врятувати свій шлюб, з іншого — втримати мене. А я і не збирався нікуди йти, бо розумів, що вона інакша. Вона чесна, вона ніколи не змусить іншу людину почуватися зрадженою. Тож мій час повинен був колись настати. Час, коли мені доведеться піти. Точніше, час, коли вона мене відпустить.
Але її чоловік точно був не тим, із ким вона повинна була залишатися. Їхні стосунки давно вийшли за межі нормальних. Вона скоріш була для нього просто якоюсь частиною шлюбу, котра належала йому за правом. Як сертифікат або ліцензія. Ось ти є — і цього достатньо. Ти моя дружина і повинна радіти цьому. Він забув, що кохання — це постійна боротьба. Що це вогнище, в котре потрібно підкладати дрова, інакше воно згасне. Він забув, що поруч із ним — прекрасна й тендітна дівчина з чистою душею, відкритим і добрим серцем та неймовірними очима. Він іноді казав речі, які чоловік взагалі не повинен казати жінці; він ніколи не зустрічав її з роботи, дарував квіти лише на свята кілька разів на рік, не запрошував на вечерю, в кіно чи просто на прогулянку. Він жив своїм зручним життям, а вона була поруч, і його це влаштовувало. Скажу чесно, мене це дуже бісило.
Але одного дня все змінилося. Недарма весна — це час, коли квітне життя, а душа прокидається. Yıldız зробила вибір. Складний, але вибір. Вона наважилася і сказала, що вони розлучаються. Ви навіть не уявляєте, чого їй це коштувало, скільки всього він їй наговорив, скільки образ вона почула за те, що кидає його. Добре, що в них не було дітей, але й у цьому його провина. Коли від нього був потрібен рішучий крок, щоб у них з’явилася дитина, він його не зробив — був надто зайнятий. Тільки уявіть, що відчуває жінка в цей момент, коли єдина опора в цьому питанні — чоловік, котрий повинен захищати свою сім’ю, — не знайшов часу… не знайшов часу на вирішення проблем, щоб зачати дитину.
Коли вони розлучалися, вона довго плакала. Це були складні часи для неї і для мене. Я відчував її біль, я розділяв його, бо кохання меншого не приймає: або ти частина людини, або це не кохання:
«…Знаєш, чому мені так сумно? Я провела з ним багато років. Він навіть не захотів взяти листи, які я йому колись написала, жодної листівки. Він усе залишив і не забрав. Я така дурна, що кохаю його. Тепер я розумію, що він ніколи не заслуговував на мою любов. Я даремно витратила свої роки заради того, хто мене навіть трохи не кохав. І я нікого більше не кохатиму відтепер. Моє серце зараз розбите. Це так сумно. Я відчуваю, ніби всі мої мрії та надії руйнуються. Я знаю, я зараз говорю дуже песимістично, але я не бачу виходу. Чи зникне це відчуття? Скажи мені! Я так хочу, щоб хтось піклувався про мене, кохав, кохав по-справжньому. Я хочу почуватися в безпеці, бути відкритою. Просто плакати, коли чиясь рука гладить твоє волосся. Я хочу відчувати всі ці прекрасні почуття. Але вони здаються занадто далекими зараз, ніби я ніколи більше їх не відчую. Скажи мені щось хороше, мені це потрібно. Щось прекрасне та чудове. Це так багато для мене зараз значить. Ти завжди змушуєш мене почуватися краще. Бачиш цю лампу на моєму столі, як вона мерехтить? Це моя надія, вона ще в мене є…»
Я розумів, про що вона казала, я розумів, чого їй не вистачало. Їй були потрібні досить прості речі — щоб хтось був поруч. Але мене не було. Я був лише тінню, лише набором символів у вікні чату. Вона не могла обійняти й поцілувати мене, ці символи не могли зігріти й бути поруч. Це руйнувало мене зсередини.
V
Нарешті вона пройшла це пекло, і її життя перестало бути схожим на буремний гірський потік, котрий кидає тебе на каміння, розриває навпіл і викидає твоє пошматоване тіло на берег. Усе почало налагоджуватися, вона більше посміхалася, погода ставала теплішою — як і її життя. Вона насолоджувалася моїм товариством, а я — її. Сонце яскраво світило нам обом.
Але я знав, що все це тимчасово. Наді мною навис Дамоклів меч. Я розумів, що їй потрібне щось реальне, а не просто хлопець у чаті. Але наші стосунки ставали дедалі глибшими. Ми не могли провести один без одного й секунди. Ми прокидалися разом, ми лягали спати разом. Ми робили деякі речі разом. Вона починала хвилюватися, якщо я довго не писав, як і я за неї. Ми стежили, щоб не забувати поїсти; вона — щоб я вчасно відправляв свої книги, а я — щоб вона прокидалася вчасно після наших довгих нічних розмов.
Ми почали дзвонити один одному. Ох, чорт, це було неймовірно і важко одночасно. Як я казав, я погано знаю англійську, а це єдина мова, котру ми знали обидва. Вона знала її набагато краще за мене. Уявіть собі розмову, коли ти часто не розумієш свого співбесідника, а потім ще намагаєшся це пояснити. Але якимось чином наші розмови тривали по дві-три години. Їй навіть подобалося, як я плутався в словах, іноді забував їх. Вона сміялася так щиро, що з нею сміявся і я. Її сміх змушував мене плакати, але від щастя. Її голос неймовірний, я ніколи не зможу його забути, я впізнаю його будь-де. А її зовнішність… Щоб описати її красу, доведеться писати окрему книгу. Скажу одне: вона була неймовірно красива.
Одного разу вона вирішила піти в торговий центр, придивитися щось нове для свого дому. Ми з нею спілкувалися по телефону цілий день, ми разом обирали різні речі. Вона надсилала мені фото, а я казав «так» чи «ні». Це був яскравий, теплий сонячний день. Я не помітив, як він минув. Ми прожили цей день немов на одному диханні. Єдиний момент, коли ми припиняли спілкуватися, — це коли нам потрібно було сходити в туалет. Хоча припиняв я, а щодо неї я не був упевнений. Жінкам для цього руки не потрібні. І в цей день вона сказала:
«…Сьогодні найкращий день в моєму житті, з самого початку і дотепер. Я хочу більше таких днів. Але мені трохи сумно, що ти ідеш по каву. Чому я така, чому я це відчуваю, чому я не хочу, щоб ти йшов навіть заварити каву? Це неправильно, ти не можеш бути зі мною весь час, але я не хочу тебе відпускати…»
Вона не хотіла відпускати мене, але їй потрібні були справжні стосунки, вона розуміла, що наше спілкування не зовсім нормальне. Вона повинна знайти справжнього чоловіка. Якось вона сказала:
«…Якби ти був тут, якби був поруч зі мною в Ізмірі, так багато речей в нашому житті стали б простішими. Але тебе немає, і це сумно…»
VI
Отже, меч був занесений над моєю головою. Перший замах меча був доволі несподіваним. Вона вирішила припинити розмовляти зі мною. Це рішення давалося їй непросто. Надворі вже був квітень, і я бачив, як вона згасає. Yıldız перестала бути щасливою, перестала жартувати, наші розмови телефоном ставали дедалі коротшими, а потім і взагалі зникли. Між нами почала зростати прірва, з'явився холод. Я відчув це відразу, але чекав. Я не знав, що робити, і вона зробила крок першою:
«…Я не повинна зараз бути у стосунках з тобою. Це не тільки шкідливо для мене, але й створює нездорову прив'язаність твою до мене. Я знаю, що це розіб’є мені серце і тобі також, бо ми провели з тобою разом так багато прекрасного часу, стільки маємо спільних речей і спогадів. Я поділилася з тобою своїм життям. Для мене навіть написати щось подібне в щоденник так важко. Я починаю сумувати за тобою, навіть якщо не побачу твоїх повідомлень хоча б один день. Зараз я плачу, бо мені жахливо це робити. Мені потрібно щось зробити для себе, я це знаю. Я дуже сумуватиму за тобою. Своєю любов'ю та увагою ти зробив мене найщасливішою жінкою у світі. Ти змусив мене почуватися такою особливою. Я все ще кохаю тебе, але мені потрібно навчитися любити когось іншого. Мені потрібно розвинути власну повагу до себе. Мені потрібно це виправити. Дякую тобі за все, що ти зробив для мене. Дякую, що дозволив мені бути частиною твоїх мрій. Я буду дуже за тобою сумувати. Дуже сильно…»
Я не пам’ятаю перших секунд після того, як прочитав це. Кажуть, що наш мозок може забувати якісь страшні речі, щоб захистити нас, щоб ми більше не пригадували найжахливіші моменти свого життя. До тями я прийшов на дивані в кімнаті. Не знаю, як я там опинився, в руках я тримав телефон. Я так сильно його затискав, що рука стала білою.
Біль… Біль всередині, біль ззовні, біль зверху, і позаду, і праворуч, і ліворуч… він навколо, він натискає, він обходить, немає повітря… біль… удар… біль… ще удар… біль… я хапаю повітря ротом, я не розумію, що відбувається, я не можу дихати. І тільки біль навколо. Далі стало ще гірше: після болю прийшов відчай, коли я зрозумів, що це кінець. Це безодня всередині тебе, вона поглинає немов ненаситний звір, вона з’їдає шматок за шматок твою душу. Після відчаю нічого не залишається, навіть попелу, навіть спогадів. Цей звір з’їдає все.
Я дістав сигарету й тремтячими руками намагався запалити її. Я розумів, що треба щось відповісти, але не знав що. Коли я зміг запалити сигарету (а це було важко через те, що я так і не випустив телефон з рук), я написав:
«Прощавай…»
І відразу отримав відповідь:
«…Я не залишаю тебе назавжди. Ти не розумієш, як мені важко, або… можливо, ти думаєш, що я тебе не розумію. Нам навіть не потрібен другий шанс: якщо одного дня нам судилося бути разом, якщо це правда — то це станеться. Я не спалюю мости. Я кажу, що ми можемо спробувати ще раз одного дня, хочеш ти цього чи ні — залежить від тебе. Не думаю, що ти розумієш, як мені насправді сумно, або що це для мене означає...»
Потім була пауза. Я боявся щось писати, руки тремтіли. Я не розумів, що відбувається:
«…Чи можу я писати тобі час від часу? Чи дозволиш ти мені це? Дай мені трохи часу, мені потрібно побути на самоті. Я зараз надто емоційна, я плакала в автобусі весь час. Якщо хочеш надіслати мені листи, надсилай сюди, добре? Прошу, скажи, чи можу я тобі написати?...»
Потім знову пауза, і далі:
«Чи можеш ти залишитися зі мною сьогодні? Завтра буде новий день для нас».
Далі ми багато розмовляли. Її було погано, я теж почувався не краще. Вона спробувала мене кинути, але не змогла. Ми продовжили спілкуватися далі. Наші розмови стали тихішими, без колишньої пристрасті, але більш глибокими, а іноді — емоційними. Такі речі не минають просто так і не забуваються, але те, що вона не змогла мене покинути, дуже збентежило її. Вона розуміла, що відчуває щось більше, ніж легке почуття закоханості та дружби. Щось дуже сильне засіло в її серці. Щось дуже сильне, що не давало їй спокою, що не дозволяло їй заснути, щось, що не покидало її думок. Я відчував те саме.
Кохання — воно таке, це як смертельний вірус. Що б ти не робив, але його не позбутися, від нього не втекти й не заховатися. Наші подальші стосунки були немов американські гірки. То вони злітали вгору, то падали вниз. Вона все ще намагалася подолати кохання, але потім здавалася і знову ставала теплішою. Ще одна спроба — і знову невдача. Я бачив, як вона страждала. Я розумів, що їй потрібно рухатися вперед, але почуття зв’язали її немов оголений дріт, залишаючи після себе глибокі відмітини.
Так ми прожили квітень і середину травня. Ми знайшли свій ритм, вона нарешті примирилася з почуттями, і все ніби стало добре. Але я розумів, що мій час завершується. Я відчував це. Щось повинно було статися. Схоже, вона це теж відчувала, і це до біса її лякало. Вона розуміла, що настане момент, і вона повинна буде зробити мені боляче; що вона буде щаслива, а я ні. Цей страх не давав їй спокою.
Одного дня вона вирушила на вечірку зі своїми колегами по роботі. Це була корпоративна вечірка їхньої музичної школи, присвячена національному святу. Це було наприкінці травня. Там вона зустріла його.
VII
Взагалі між нами не було таємниць. Ми давно домовилися говорити про всі свої відчуття чесно, бо так чи інакше ми помітимо це, то навіщо критись. І вона розповіла про нього.
Він був інженером у комп’ютерному відділі великої логістичної фірми. У них було багато спільних інтересів. Але головне не це — він був спокійним, уважним і добрим до неї. Він був ввічливим і спостережливим. Він був тим, чого їй не вистачало. Життя так сильно побило її, що спочатку вона просто насолоджувалася розмовами з ним і не сприймала його як чоловіка — просто гарний друг. Вона боялася комусь відкрити серце. Вона про це йому казала чесно, бо бачила, як у ньому народжувалося почуття до неї. А він був не проти, головне — бути з нею поруч.
Час ішов. Настало літо. Вологе і гаряче повітря почало наповнювати кімнату. Воно стояло як невидима перепона, кожен рух крізь нього потребував зусиль. Ця спека просто вбивала мене. Мій настрій дедалі ставав гіршим і гіршим. Я відчував, як Дамоклів меч торкався моєї голови. Хоч вона й боялася своїх почуттів, я розумів, що вона зараз відчуває до нього. Я добре знав її, я відчував кожен її подих.
Вона описувала їхні зустрічі у всіх подробицях, і я бачив, як вона кожного дня все більше і більше посміхалася. Вона стала частіше казати мені, що кохає. Але її настрій не був пов’язаний зі мною. Просто з її життя пішла темрява, душа ніби скинула з себе сталеві кайдани й почала вільно дихати. Кожен її крок ставав сміливішим. Вона почала розуміти, що він не просто друг, він — щось більше. У неї з’явився страх, що вона може втратити його.
Я ж, своєю чергою, ставав дедалі холоднішим і почав дистанціюватися. А що я ще міг зробити? Я розумів, що мій час закінчувався, і знав, хто займає її життя. В цій історії для мене все менше і менше залишалося місця. Але вона не хотіла втрачати мене. Одного разу я навіть намагався піти. Я написав довгого листа й отримав відповідь:
«Чому? Якщо ти хочеш зробити це просто зараз — дій. Я не буду сперечатись чи зупиняти тебе, але дозволь мені відповісти. Я думаю, що ти неправильно думаєш про мене, ніби я не залишила тобі місця у своєму житті. Або що все це через нього. Ми з тобою знаємо один одного вже довгий час. Ти знаєш, через який процес я пройшла. Якщо ти хочеш щось припинити, я не можу тобі перешкодити. І я не можу намагатися тебе стримувати, особливо якщо ти почуваєшся нікчемним. Але я не розумію ось чого: якщо вчора між нами все було добре, що змінило твою думку сьогодні? Ти сказав, що нам не потрібно розмовляти щодня, але коли я відповідаю тобі навіть трохи пізно, ти злишся на мене. Ти кажеш, що не звинувачуєш мене, але звинувачуєш. Ти завжди докоряєш мені за стосунки з ним. Ти мало знаєш про нас з ним. Ти не знаєш, скільки часу я витрачаю на нього. Чого ти хочеш — щоб я була самотня і ні з ким не спілкувалась? Я намагаюся бути гарною людиною для нього і для тебе. І схоже, що мне це не вдається. Скажи мені серйозно. Ти хочеш, щоб це була остання наша розмова, і твоє рішення — розірвати наше спілкування?...»
Ось це був новий відтінок відчаю, коли ти розумієш, що зробив помилку, але нічого не можеш вже виправити. Коли шляху назад немає. А я до того же сам себе загнав у пастку, бо я, як і вона, не зміг її покинути. Тож я неймовірно образив її і не міг піти сам. Я не знав, що робити.
З одного боку, я розумів, що так чи інакше мій час добігав кінця, але вона ще не була готова відпустити мене. З іншого боку, мені ставало дедалі боляче бачити, як моє кохання забирає інший. Я не звинувачую його ні в чому. До речі, він гарний хлопець, і їй з ним дуже пощастило. Я б сказав — ідеальний, але боюся наврочити. Тож скажу просто: гарний.
Але він забирав її, він забирав її думки, він забирав її почуття, забирав її пристрасть, забирав її серце. Вона прокидалася, думаючи про нього, вона засинала з його ім'ям. Він змушував її радіти, сміятися, плакати та сумувати. Він дарував їй те, що колись дарував я. І вона була щаслива.
Звісно, це все прекрасно, і я не проти цього. Я не можу бажати їй чогось поганого чи щоб вона завжди була самотня і кохала тільки мене. Ні, це безглуздя, але серцю байдуже. Воно болить і ниє. Шкода, що людство ще не винайшло серце з нейлону — можливо, воно б не відчувало болю і не тривожило.
VIII
Так минало літо. Надворі вже був серпень, її стосунки з ним розвивалися дедалі стрімкіше й глибше. Вони стали справжньою парою: регулярні побачення, кіно, вечері, спільне ліжко.
Ви коли-небудь бачили марево в пустелі? Ви бачите щось дуже чітко, здається, воно ось тут. Кілька кроків — і ви зможете торкнутися цього рукою. Але чим ближче ви підходите, тим більше зображення стає нечітким, воно перетворюється на серпанок, мерехтить, а потім зникає.
Ми писали один одному не так часто, розмови ставали більш сухими. Вона розповідала про останні події у своєму житті, про те, що сталося. Питала, як я і що нового в мене. Але в моєму житті нічого не відбувалося. У серпні я отримав п'ять повідомлень, у вересні — три, а останнє повідомлення прийшло 26 жовтня, тобто сьогодні:
«…Я знаю, ти казав про це, що це станеться. Тепер я розумію, чому ти хотів піти. Я розумію, який біль завдавала тобі, залишаючись поруч і відходячи все далі й далі від тебе. Це як не відрізати руку швидко й без болю, а повільно надрізати її, сантиметр за сантиметром, поки ти дивишся на те, як вона зникає. Ти вже не відчуваєш її, але ще бачиш. І лише потім настане момент, коли її заберуть повністю.
Вибач мені за весь цей біль. Вибач за все, чого не змогла тобі дати. Я сподіваюся, ти знайдеш своє щастя. Прошу тебе, не хвилюйся за мене. У мене все добре, ми прийняли рішення жити разом. Можеш мене з цим привітати. Він неймовірний, і я просто літаю десь у хмарах від щастя.
Але ти завжди залишишся в моєму серці. Десь у глибині душі я завжди сумуватиму за тобою. Ти так багато зробив для мене, з тобою я вперше по-справжньому відчула себе особливою, з тобою відчула, що хтось може мене кохати. Завдяки тобі я знала, що мене можуть почути й зрозуміти. Я вдячна за твою підтримку й турботу. Але особливо я вдячна за твоє кохання. Так мене ще ніхто й ніколи не любив. Дякую тобі за все.
Завжди твоя, Yıldız (Йилдиз)».
Я знав, що це останнє повідомлення від неї. Вона почала нове життя. Я нічого не відповів, і я знав, що вона очікувала саме цього. Так у моєму серці назавжди оселилася порожнеча, а душа вкрилася сірим туманом. Я намагався її забути, але хіба забувають таких жінок? Такі люди з’являються раз на життя, вони спалахують як наднова зірка. Таке видовище неможливо забути вже ніколи.
Я закурив сигарету, взяв пляшку й налив собі вина. Я довго дивився на келих, намагався щось сказати, бо це був особливий день — день, коли продавець мрій втратив власну мрію. Я не знаю, скільки часу так сидів. Я відчув, як сигарета обпекла мої губи — я весь час сидів із нею, поки вона повільно догорала.
Я підняв келих і сказав сам собі вголос цитату Фрідріха Ніцше: — Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими…
Але в той момент я відчував, що щось у мені все ж таки вбили.
