Господи, в кого я перетворився. Чекаю клієнта, а в перервах жадібно палю чергову цигарку, в надії що він буде останнім, і я зможу спокійно читати книгу. Але очікування марне. Я знову відпускаю його, отримую порцію насолоди разом з грошима, кладу їх до каси, і запалюю чергову.
В роті стоїть присмак нікотину, котрий став вже настільки звичним, що часом без нього не можеш жити. Отрута, котра стала твоєю вірною подругою. На додачу до цього постійний присмак горілої дешевої розчинної кави, що постійно заварюється за допомогою електрочайника. Вічна напруга, нерви та втрата ваги. І вічне бажання, сьогодні я скажу: «я йду». Так продовжується не один місяць, і я йду. Кожен день без п’ятнадцяти дев’ять я йду з дому, чого в повній мірі вистачає на дорогу.
Я не бажаю зустрічатися із сусідами в ліфті, тому вибираю чіткий графік виходу з дверей. Але я вічно його не дотримуюсь, або мій графік співпадає з її графіком. Або вона його також не дотримується, або в неї свій графік, і ми зустрічаємося. В ліфті. Таке буває. Ці моменти, як я прагну їх уникнути.
Зараз ми в ліфті, обмінюємося нікому не потрібними фразами. Коли мені хочеться ось вже кілька місяців піти, а їй… їй хочеться, мабуть, життя, останній можливості бути молодою, останнього заходу романтики, останніх… а втім, можливо у неї все це і є. Вона постійно посміхається, і здається щаслива. Бальзаківській вік.
Потім мені доведеться йти з нею двором, і куди мені подітися, з якого боку йти? Не накажете ж брати її під руку, і нести всяку нісенітницю. О, я намагаюся створити що завгодно, аби виграти відстань. Зупинитися. Задуматися. Захватити із собою сміття, щоб змінити маршрут. Зайти в ларьок, і півгодини дошкуляти продавчиню про користь тієї чи іншої мінеральної води. Чекати весь час, що відвели на повернення, у електронного терміналу. Аби тільки почути гуркіт дверей, що зачинилися, і почути шум коліс, що віддаляються, аби зайняти свою чергу за транспортом.
А чоловік у неї кретин, і мені доводиться постійно жати йому руку. Хоча мені цього ніколи не хочеться робити. Доводиться. Ми давно вже невірно почали грати свої ролі, тепер нікуди діватися. В його очах, я теж скоріше за все виглядаю ідіотом. Хоча милий чоловік з вигляду. Утім…
Я вже сиджу. В маршрутці, в тролейбусі, в трамваї, неважливо, я в дорозі. Це моє улюблене заняття – рухатися, при цьому самому залишатися недвижимим. Так я живу. В мене раніше життя складалося з таких поїздок. Безцільних, безповоротних, беззмістовних. Є гроші в кишені, ти ловиш першу, що трапилася, і їдеш з нею до кінцевої. Там пересаджуєшся на той же номер, і повертаєшся в початкову точку. Буває трапляються кругові, можна поколесити, але все одно випруть. Але пару кіл ти накинеш, дивлячись за вікно в порожнечу.
Іноді я роблю так само і зараз, в надії повернути відчуття, повернути минуле, повернути юність. Але тепер це недозволена розкіш і дурість. На це легко присісти, я це з часом зрозумів. Так створюється ілюзія, ілюзія значимості, ілюзія дійства, ілюзія життя. Але насправді ти сидиш, це світ їде від тебе з кожним обертом шин по асфальту. Це так само як і цигарки. Пробуєш першу, потім другу, вони тобі вже не потрібні, але ти без них вже не можеш. Так само і тут. Повільний наркотик, що руйнує твоє життя. Рух без пункту призначення, цигарки без тютюну.
Те, чим я торгую китайський ширвжиток, але я повинен це видавати за відмінної якості товар. Я від цього втомився. Всім все відомо, але всі хочуть від тебе вистави, і бажання почути, що Китай це Корея. Виконай ще разок роль професійного риболова. На біс. Ті речі, про які я нічого не знаю, користуються великим попитом. В таких випадках я багатозначно мовчу, і люди купують, думаючи, що слова зайві. Часом мені подобається. Але ці постійні цигарки. Це постійне побоювання щось не внести у звітність, або не порахувати. Нервовість. Вона вбиває. Повільно. Як лінивець крадеться по дереву, так і я з кожною секундою втрачаю нервові клітини.
А коли наплив, всі думають, що я несказанно щасливий. Як же, море клієнтів, у мене відмінний день. І обов’язково почнуть розмову, коли черга в півметра. Всі гадають, що я чарівний, спокійний і добродушний. Мені доводиться таким бути. Тому що я повинен хоч чимось займатися, що-небудь робити. Тому що є речі про які я не хочу говорити.
