Проукраїнська молодь в ОРДЛО, АРК або чому сєпарів менше, ніж ми думаємо

Хто є українським героєм серед окупантів? Що відчуває молодь та як вони думають? Тут ви відчуєте те, що чинять російські окупанти з нашими людьми вже 9 років.

Всі світлини цього опису зроблені в окупованому Луганську і несуть ознайочий характер.

Опис

Наразі не всім відоме становище проукраїнських людей в Криму та ОРДЛО, або навіть не зрозуміла ця абривіатура. “ОРДЛО” - це окремі райони Донецької і Луганської областей, але в цьому довгочиті використовуватимуться слова “Тимчасово окупований Донецьк і тимчасово окупований Луганськ” про що просив Володимир Зеленський (1).

В інтернеті зараз з’являється все більше матеріалів про молодь тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей і Криму та їхнє життя, що вже дев’ятий рік спотворюється російською окупацією. Оприлюдненню історій з життя цих людей допомагають не байдужі з вільних територій. Один з таких не байдужих виявився користувач nach1ig4ll14.8, що створив емоційний допис на цю тему в тік тоці (2) :

Наразі більшість українців не розуміє усього героїзму цих людей. Особово тих, кому на момент окупації було від 8 до 15 років. Звичні для лвів'янина чи жителя Тернопіля речі для цих людей - небезпека.

Небезпечно.
Небезпечно говорити українською. Небезпечно мати синьо - жовтий стяг, закопаний в землі. Небезпечно говорити про свої погляди навіть у колі родини.

Страшно.
Страшно жити в оточенні тих «людей», що забрали у тебе дитинство, молодість. Що відкинули твоє місто на 15 років розвитку назад. Що знищили твоє нормальне та щасливе життя, навішавши по місту стяги вигаданих республік. Страшно, що батьки здадуть тебе. Страшно, коли рідні люди - ватники.

Образливо.
Образливо чути від вільної частини твоєї країни, що всі тут ватники. Що всі, хто не виїхав - сєпари. Що ви розкололи країну, нічого не зробили. Що забули українську. Образливо читати жарти про «9 років», коли всі ці 9 років ти живеш в очікуванні деокупації, мрієш говорити рідною мовою і не боятися, коли росіяни перевіряють твій телефон на наявність «укропекіх» і «бандеровскіх» матеріалів.

Твої співвітчизники, що навіть не уявляють, як це, пишуть, що проукраїнських не залишилось. Вони помічають виключно росіян, що живуть там після створення «ЛДНР», ждунів, що чекали цього ще з часів розпаду СРСР. А ти сидиш разом зі своїми друзями й чекаєш, коли у місто зайдуть ЗСУ.

Тобі страшно, боляче, огидно й образило. Але ти не зраджуєш, Ти все ще віриш й чекаєш, хоча навіть один проукраїнський пост про це і ти зникнеш. Одне поєднання синього і жовтого, і на тебе донесуть. Одне речення українською Ї ти труп. Але ти все ще не здаєшся. Ти все ще чекаєш коли будеш вільним, ніби птах у клітці чекає, коли її відкриють, та він точно знає, що її відчинять, потрібен лише час.»

Пише https://www.tiktok.com/@nach1ig4ll14.8

Новорічна ялинка в центрі Луганську, яку приходиться бачити дітям і лише мріяти про зустріч з українським прапором.

Окупація на практиці

Уявіть, що ви прокидаєтесь в своїй кімнаті і без емоцій дивитесь в стелю. Ваші батьки вмикають телевізор перед сніданком і слухають ранкові новини, де російською звучить роздратований голос жінки, що провокативно розповідає про новини з фронту, на який так сильно хочеться потрапити вам для того, щоб нарешті перейти його і опинитись на території свободи. Ви не можете сказати батькам, щоб вони вимкнули це, бо тоді ті почнуть кричати на вас тією ж російською, постійно нагадувати, що ви росіянин та маєте слухати новини кожного ранку, щоб розуміти, що відбувається у світі. На вас тисне обстановка у вашій кімнаті з самого пробудження, бо ви пам’ятаєте як вчора принесли сюди невеликий чорно-червоно-синій прапорець з навчального закладу. Там був захід на якому вам агресивно втирали викладачі з смоленську про те, як прекрасно, що ви більше не страждаєте від укропської влади і роздали усім це лайно на паличках. Батьки збираються на роботу, а вам скоро йти в навчальний заклад. Ви не можете ні про що думати через біль у голові, який спричинила вся та каша, яку подають там. В голові спогади слів викладачів - ви намагаєтесь перебити їх прочитаними в телеґрамі українськими новинами та фактами, що є єдиним збереженням вашого світлого розуму. Закидуєте книжки “Історія ВОВ”, “Родной язик” та інші до портфелю та виходите на вулицю. Обходите брудні калюжі на дорозі, намагаєтесь не підіймати погляд вверх, щоб не бачити вивісок та прапорів срср та росії, що висять на кожній споруді. Плитка роздроблена в каміння, поросша крізь нього трава, брудні та мокрі кросівки на ваших ногах. Відображення у воді машин, на яких розмиті та вицвілі на сонці латинські літери З та В. Будівля навчального закладу навіть не розглядається вами, бо ви знаєте, що в ній нічого не зміниться. Шум приїзджих з москви людей, червоні плакати, комуністичні заклики - і це лиш те, що ви бачите коли намагаєтесь зорієнтуватись в коридорах. В голові намагання перебороти себе та спонтанне мовчазне наспівування гімну України.

“Ще не вмерл- встань за расію! -країни,
Ні слава, ні воля.
Ще нам- нная наша дєржава! - неться доля…”

Гіпермаркет в самому центрі міста.

Ви заходите до авдиторії і вже не звертаєте уваги ні на що, бо вірогідність того, що там щось зміниться за дев’ять років нульова. Дістаєте книжку, на обкладинку якої і не дивитесь, і кладете на стіл, закриваючи її зошитом з зображенням травички, щоб не бачити хочаб її. Інші в приміщенні спілкуються між собою російською, грають в ігри на телефоні, чи просто мовчать - так само, як і ви. Ви не можете припускати хто з них може бути таким самим, як і ви - українцем, поки викладач розповідає сенс рядків гімну рф. Ви, як і вони, мовчите і нікуди не дивитесь, намагаючи зібрати думки до купи і не зосереджуватись на лекції. Голова-смітник. Постійне напруження. Терпіння. Очікування. Не впевненість. Страх.
Ви знову автоматично наспівуєте в голові рядки гімну України, бо це єдине, що ви знаєте на пам’ять. Це єдине, що рятує вашу голову та думки. Монотонний голос викладача стає суцільним шумом, а українська музика розслабляє та дає відключитись від реальности.
Після закінчення “уроків” ви виходите на вулицю і перераховуєте доволі великі папірці з написами “рубль”, щоб придбати додому хліба. Відчуття ненависти роздирає груди, мрії спалити те, що у вас в руках, не заспокоюють нерви. Злість.

Величезний плакат на всю стіну будівлі з подякою країні-терористу. Великий пам’ятник леніну.

Заходите в магазин і провалюєтесь під землю - рублі. Ви відчуваєте огиду від себе, бо вам приходиться купувати щось та платити податок до казни терористів. Думаєте, що зможете прожити і без лишнього хліба на день, але відчуття страшенного голоду ослаблює з кожною годиною функціонування вашого тіла. Голодні тортури. Розвертаєтесь і йдете до себе додому. Дорогою бачите переміщення військової техніки болотно-зеленого кольору та подумки проклинаєте існування їхніх водіїв. Вони змусили вас терпіти життя в окупації, вони знизили рівень вашого життя, вони створюють у повітрі напругу. Серце б’ється швидше і ви прискорюєте крок, бо знаходитись на вулиці стає небезпечніше. Ховаєте телефон до кишені і молетесь на те, щоб вас не помітили. Вливаєтесь у натовп. Напруга.

Символіка росіян

Дім. Хлопок дверима. Тиша. Ви роззуваєтесь та йдете до своєї кімнати, щоб нарешті подивитись в телефон та зписатись з рідними друзями в Україні. Ви бачите в екрані синьо-жовті прапори та пости Стерненка про закриття збору на дрони, Лачена про працююче ППО в Києві. Ви заходите в чат з друзями і нарешті можете поговорити на різні життєві теми для того, щоб відволіктись. Ігри, євробачення, мистецтво, саморозвиток, розваги, лґбт. Ви вливаєтесь в український потік і нарешті не відчуваєте напругу, але вона повертається з приходом батьків і…

ЦЕ ПОВТОРЮЄТЬСЯ КОЖНОГО ДНЯ!

Думки поневолених

Те, що ви тільки що відчули переживає проукраїнська молодь, що проживає на окупованих росіянами територіях кожного дня вже протягом дев’яти років. Вони продовжують боротись морально за свою ідентичність та зберігати мову, культуру та історію в своїй голові протягом дев’яти років. Ось коментарі на це від реальних людей:

Лаврін, 11 років
«Коли я виходжу на вулицю, бачу всю їхню символику, то хочеться провалитися крізь землю, знищити їх усіх, хочеться щоб всього того, що вони принесли в мій дім не було. Коли доводиться розмовляти їхньою мовою і ховати справжнього себе, навіть свою власну думку, то відчуваю огиду і пригіченість.»
Надія, 17 років
«Мені постійно щось загрожує життю. Ніхто не дає гарантію, що завтра у мене на вулиці не перевірять телефон. Ще в мене постійно таке відчуття, ніби я у в'язниці, і коли бачу навіть трішки українського тексту десь на вулиці на старих будинках, де окупанти не прибрали їх, це піднімає настрій і нагадує, що це Україна, дає надію на те, що нас звільнять.»

Цим підліткам на момент окупації було 2 та 8 років і їхнє середовище повністю залежало від їхніх батьків, що відмовились/не змогли виїхати з окупації. Молодь, що так само б описала своє життя є в Криму, Луганську, Донецьку. Така молодь є в Амфроціївці, Довжанську та Джанкої. І ця молодь чекає на ЗСУ.

Джерела

(1) - https://interfax.com.ua/news/political/629025.html

(2) - https://vm.tiktok.com/ZM26PoSL5/

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Ґotemo Ślimak Dmytro
Ґotemo Ślimak Dmytro@dibaraban

Дніпро| Художник з архітектури

51Прочитань
3Автори
0Читачі
На Друкарні з 2 червня

Вам також сподобається

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається