Підпільні капіталісти з Київщини

Совєцький союз позиціонував себе як  справедливу країну робітників та селян. Державу в якій кожен отримав зарплату відповідно до своїх умінь та навичок. Але лише в ній людина з підприємницькими вміннями скочувалася до маргінезу. Сьогодні ми розкажемо про Миколу Павленка, уродженця України, який здобув в совєтській історіографії слави великого махінатора.

Народився Павленко 1912 року в селі Нові Соколи на Київщині. Був сьомою дитиною в сім’ї заможного мірошника. Якби не совіцька окупація,Микола міг би стати талановитим інженером який би був на вагу золота в суспільстві. Але совіти мали своє бачення світу.

На дворі був в 1930, Сталін розгорнув колективізацію села. Звісно що куркульський син ніколи не поступив у місто на інженерний факультет. Його походження було неправильним. Тому він фальсифікує власні документи додає собі два роки та бідне селянське походження. Його афера вдається, тому він вступає до Мінського політеху, де він вчиться до 1932 року. Навчався Павленко на відмінно й уже вважав, що «пронесло», що вдасться спокійно закінчити інститут і, влившись у совєтське суспільство, займатися улюбленою справою. Вже у столиці Білорусі він дізнається, що його батька репресували і він помер у тюрмі, а його сім'я голодає. До того ж, в університеті почала працювати товаріщі з НКВД, які досліджували справи студентів та викладачів, з метою виявлення ворогів народу.

Аби не знайомитися з підвалами і таборами НКВД, Павленко вирішує тікати. Заробляв він на хліб, перебиваючись різними працями, поки в 1935 році в місті Єфремов Тульської області Миколу не заарештували відповідно до “закону про сім колосків”. Вибір у нього не був дуже широким: йому загрожували 10 років таборів в кращому випадку або розстріл. Тому після 35 днів СІЗО, він погодився стати сексотою, у так званій, “троцківській справі”. Вочевидь, природні проникливість, кмітливість та інтуїція неабияк знадобилися Павленкові в сексотській діяльності. Покровителі з НКВД, Сахно та Керзон, рекомендували його як «свідомого» й «відданого» кадра на посаду виконроба в Головвійськбуді. Там Павленко зробив стрімку кар’єру, досягнувши рівня завідувача буддільниці (у Мінську), ба більше, його вже розглядали для роботи в апараті главку.

Саме в Головвійськбуді Павленко й сформував той свій метод роботи, і саме тоді він прочитав книжку Ільфа й Пєтрова «Золоте теля», яка справила на нього незабутнє враження. Мінська буддільниця працювала швидко та якісно, а найголовніше — вкрай економно. У країні, де була низька культура виробництва й популярне розкрадання матеріалів, Павленко розробив схему яка забезпечувала йому 100-відсотковий прибуток. Усе було б прекрасно для Павленка,якби не війна.

З початком воєнних дій нацистської Німеччини проти СССР Миколу Павленка було мобілізовано на інженерну посаду в 2-му стрілецькому корпусі Західного спеціального військового округу з центром у Мінську. У 1941 році Вермахт анігєльовоє цілій армії СССР. Павленко який не дуже той бажав воювати за совєтську владу підробляє собі відпустку та прибуває на вантажівці з фронту до Калініна (сучасна Тверь).

У місті, де переховувалися тисячі дезертирів та втікачів з фронту, Павленко знайомиться з своїм земляком, Людвігом Рудніченком. Той мав талант по підробці документів. Під час знайомства у лікарні, Рудніченком зміг підробити печатку Калінінського військового комісаріату. У час війни це був ключ, який відкривав двері до благ воєнного часу. Советский громадянин задовольнився цим, але не Павленко. Своїм колегам дезертирам він запропонував бізнес-схему яка їх мала перетворити на підпільних мільйонерів. Вони створили військово-будівельну частину, яка мала б заробляти гроші на військових підрядах. Павленко став «командиром частини» і «військовим інженером 3-го рангу» (відповідало майору в армії). Рудніченко мав займатися паперами, а на ще одного акціонера, Юрія Константінова (Константінера), поклали обов’язки служби безпеки.

Для залучення в ряди своєї частини військовослужбовців Павленко направив у військову комендатуру і комісаріат Калініна офіційні запити, попередньо потоваришувавши з потрібними людьми. Численність підчинених Павленко досягла кількох десятків чоловік. Після цього Павленко почав укладати договори підряду на виконання дорожніх і будівельних робіт з різними організаціями Калініна. Осіню 1943 року Калінінський фронт був розформований, і частина Павленка перейшла в підчинення 12-го РАБа (район авіаційного базування) і  називалася УВР-5.

Може здатися, що Микола і його товариші-акціонери були найщасливішими людьми в Совіцькому Союзі, яким не було страшні жодні небезпеки, хаос війни їх покривав повністю. Можливо, це правда, але на нашу думку, вони зберігали хороші зв'язки з “друзями” з  НКВД, які покривали їхні махінації. Павленко якість роботи контролював жорстко, тому всі завдання було виконано швидко та якісно. Командування було задоволено (лже)підрозділом.

Золотим часом для підрозділу стало перебування на території Польщі та Німеччини. Під приводом збирання трофейної німецької зброї, підрозділ мародерив покинуті будинки. Було відібрано близько 80 коней, не менше 50 голів великої рогатої худоби, велику кількість свиней, близько 20 вантажних та легкових автомашин, до 20 тракторів та автотракторних причепів, а також велику кількість електромоторів, мотоциклів та велосипедів , радіоприймачів та акордеонів, швейних машинок, килимів, мисливської зброї, борошна, цукру та круп. Павленко мав чітке правило: “Не брати речей, якщо були господарі”. Одного разу бійці порушили це правило, тому він жорстко покарав розстрілявши трьох відступників.

Щось із «назбираного» він продав, а щоб вивезти решту, домовився із представниками Управління речового і обозного постачання та людьми з військової комендатури про надання цілого ешелону із 30 залізничних вагонів! «Акціонери» заробили ще 3 млн крб.

Повернувшись у квітні 1946 року до Калініна, Павленко вирішив розформувати свою частину: війна скінчилася, контроль посилювався, тож «підпільний мільйонер» не бачив сенсу ризикувати далі.

Першим демобілізували особовий склад, який гадки не мав про справжній статус організації. В урочистій обстановці Павленко вручив ордени й медалі (загалом 230 штук), отримані за фальшивим поданням і за великий хабар, а також грошові премії за ударну працю: солдати отримали по 7–12 тис. крб, офіцери — по 15–25 тис. крб. Себе теж не забув: нагородив орденами Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, Бойового червоного прапора і Червоної зірки, а також 90 тис. крб. Павленко жив,  як у Бога за пазухою. Мав усі атрибути багато післявоєнного життя в совку, але що важливіше його навіть не хвилювала доля співвітчизників які жили і потерпали від голодоморів та репресій.

У 1948 році Павленко продовжив свій бізнес на території Західної України. Новий «бізнес» стрімко розростався. Через чотири роки це вже була гігантська структура зі штабом у Кишиневі та філіями в Україні, Білорусії, Литві, Латвії та Естонії. У «фірмі» працювало більш ніж три сот­ні осіб (військових і вільнонайманих), вона будувала гірничодобувні, машинобудівні, харчові, виноробні підприємства в шести союзних республіках. А у 1951 році Павленко присвоїв собі звання полковника.

“Бізнес” процвітав, а зв'язки та авторитет у колах влади могли його перетворити на великого партійного бомзу. Усе змінив один випадок.

Один з офіцерів забув виплатити зарплату у повністю. Обділеним виявився член партії – Єфименко. Ображений працівник написав донос маршалу Ворошилову. Якогось дива той прочитав  скаргу. По лінії партії, указ опустили до прокуратури. Ті мала розібратись, чого був ображений член святая святих СССР. Прокуроки виявили, що Павленко давно в розшуку, а його частина не існує де-юре. Зразу по всій західній окраїні Советского Союзу пройшла хвиля репресій проти Павленко його підпільний імперії. Полковника затримали, під час обшуку в його кабінеті було знайдено не тільки документи з його аферами, а й погони генерал-майора, які той хотів собі присвоїти через друзів. Великого комбінатора було страчено.

Приклад Павленка показує нам що совітська система придушувала індивіда який мав великі таланти. Своїми знаннями він міг створити успішне підприємство але в силу обставин часу запам'ятався як великий махінатор який обманював систему. Парадокс Павленка полягає в тому, що  робив свою роботу якісно на відмінне від советских бомз, які ставили на мету  підлабузництво перед начальством, а не якісне виконання своєї роботи.