День чи ніч, ніч чи день? Що саме надворі? Не знаю, немає часу дізнатися...Та й яке це має значення?Поспати все одно немає часу. Нормальний відпочинок та сон то щось далеке і довоєнне.....
Як добре було вдома дозволити собі інколи полежати у ліжку до останнього, роздратовано вимкнути будильник, який вже тричі зухвало нагадував, що час вставати і йти звісно, що їхати на роботу у елітну столичну клініку. Оперувати різних мажорів, сильних світу цього, жирних депутатів та знахабнілих селебріті.
Прекрасна зарплата, хороші зв'язки, відпочинок на кращих курортах світу, перспектива переїхати працювати до Німеччини...Та по суті вже готувався, і дружина всі вуха прожужжала, як добре буде жити в ситій і багатій Німеччині, а не в цій задрипаній і бідній, як церковна миша, Україні.
А потім настала дата 22.02.2024, і життя різко змінилося (я знаю, що війна по суті почалася ще у 2014 році), але це я зрозумів вже значно пізніше, коли за декілька днів після буремних днів лютого, я раптом прийняв рішення, що до чорта Німеччину, до чорта всіх цих мажорів...Маючи за плечима офіцерське звання запасу я з'явився у військомат і заявив, що я практикуючий хірург, і хочу долучитися до лав ЗСУ, у якийсь медичний підрозділ.
Ввечері,прийшовши додому і розповівши про своє рішення дружині. я почув, який я невдаха, що я руйную нашу родину, що подумай про наших майбутніх дітей (не хотіла вона мати дітей в Україні, воліла народити їх в Німеччині), що якщо я не зміню своє рішення, то вона мене кине.....Зранку я був вже фактично холостяком, розлучення відбулося трохи пізніше....
І от я призначений на посаду командира медичної роти бригади N. Оборона Києва, звільнення Харківщини, важкі дні оборони на Донбасі......
Так день надворі,чи ніч? Триває важка оборона важливого міста...Русня закидає КАБами, артилерією, мінами...
Стабілізаційний пункт знаходиться не так далеко від лінії фронту, стіни трясуться, дотримуватися правил санітарії дедалі важче, а їх везуть і везуть, везуть і везуть.
Їх це 20 річних ветеранів, це 50-60 річних мужиків, які мали готуватися до спокійної старості та пенсії, няньчитися з онуками та рибалити на ставку, їх це дівчат, які замість того щоб створювати родини та любити, незважаючи на те, що рідні їх не розуміють, стали до лав ЗСУ...Везуть,везуть,везуть...
Стільки крові, стогонів, криків, прокльонів, благань не ампутувати, сліз не чув і не бачив до того ніколи в житті.Не уявляєте як страшно і важко приймати рішення ампутувати кінцівки красеню 23 років від народження, у якого в майбутньому мала бути гарна дружина, дітки, робота, мандрівки, а ти рухами відточеними до автоматизму робиш з нього "ЛЮДИНУ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ".
І не вина в тому військових лікарів та парамедиків, але клянеш себе, борешся з совістю, чи правильно все зробив, чи можна було цього уникнути?
Інколи складається враження, що все що відбувається, це якийсь фільм жахів, і ти граєшся у жахливий конструктор «Лего» «збери солдата»: руки, ноги, пробитий череп, нутрощі….
Страшно?Думаєте такого не може бути? Може, і є, щодня, щохвилини по всій лінії фронту..
Колись чув вірш російською, але написаний для в честь українських медиків часів АТО :
Спасибо Вам военврачам
За то что с того света
Вернули нас для наших мам
Спасибо Вам за это …
А чи подякують мені ті солдати, яким я особисто ампутував кінцівки, рятуючи їх від смерті? Не знаю, але інакше не можу…
Я не дам нікому, хто просить у мене смертельного засобу і не покажу шляхи для такого задуму….
Та час повертатися до роботи, везуть…..
