Якось було дуже тепло, день такий приємний,
Небо чисте як водиця, набиралося терпіння,
Сонце гарне освітило - цей чарівний небокрай,
Все тоді так було біло, наче увійшов у рай.
Кришталева вода поволі текла,
У струмках небокрайніх, сніг розтопила своїм старанням,
Повітря вспашилось квітковим настоєм,
Мене одурманив цей запах світанку, так і не давши його обійняти.
В дурмані своєму я себе втратив,
Загубився в думках потаємних, кривавих,
Вони чорні і темні як сама ніч,
Тут я й покинув - свій живий клич,
Я буду поволі вмирати, гниючи як ходячі мерці,
Мякий як хмаринки, черствий як каміння,
Втомився від болю та шепіту лиць,
Що лицемріно говорять - забудь.
Хто ж зрозуміє того ідіота,
Що в рай зміг попасти як тая босота,
Що випив води з джерела святого,
Хто ж зрозуміє цього ідіота.
А я не забуду, бо дурість моя,
Памятає — ті ніжні почуття,
Що плекали мене в цьому сірому світі,
Що відростили, колись мої крила.
Але троянда вколола шипом,
Яд впустила вона в мою кров,
Відняла мою сердце і душу,
І відпустила - блукати по суші...
