Десь у дев’ятнадцятому сторіччі з’являються концепти нації і національної держави, принаймні такий консенсус істориків. А як найкраще писати про батьківщину? Звичайно, через метафору дому, котра розрослася не просто до символу, а до цілої міфологеми. Дім — не тільки захищене затишне місце, це й іще носій тривкости, пам’яти, традиції. А ще ж є родинний дім, де люди живуть великими поколіннями, то взагалі символічний джек-пот.
Приблизно у той самий час ув Европі розцвітає (не з’являється) родинна сага як жанр романної літератури, де крізь призму історії однієї сім’ї простежуються тодішні зміни тієї епохи: культурні, історичні, економічні. Таке собі дитя епічних саг й історичних романів. І так любо дім як символ батьківщини поєднується з родинною сагою: мало того, що члени описуваної родини конденсують у собі різні суспільні погляди, показують реакції певного суспільного прошарку (а якщо вона велика й багата, має слуг, то прошарків) на події історичної ваги, так ще й можуть бути в них залучені й між собою боротися різними світоглядами. Словом, поле можливостей широке для авторів, у яких гарне масштабне бачення й водночас інтерес до детале. Себто на виході має бути цеглина сторінок на шістсот нюансованої історії. І ставки тут високі. Упередження, викривлення й слабини тут особливо помітні.
Але романи, про які сьогодні писатиму, родинні саги дуже умовно. Перший роман не містить “Великих” історичних подій, а дії в ньому розгортаються радше в думках, поглядах та пам’яти оповідачів, та ще й потоком свідомости. Другий — центрований більше на одній історичній події (зате якій!) та одному члену родини, через якого показуються численні тодішні суспільні зрушення. Словом, випробовують умовні позначення жанру на міцність. Почну, напевно, здалеку. Зі Штатів.
Вільям Фолкнер “Шум і Лють”
Класичною родинною сагою є “Будденброки” Томаса Манна — історія занепаду однойменного німецького клану в чотирьох поколіннях. Красива, благородна, піднесена в своїй трагічній величі. Оскільки в Штатах куди коротша тяглість аристократії, аби виростити схожий рівень витримки випробувань долі, Компсони, зрозуміло, менш благородні в своєму зображенні, зате сенсаційности в романі хоч греблю гати: тут набивший усім оскомину расизм, персонаж із порушеннями інтелектуального розвитку, інцестуальні бажання, самогубні розмисли, алкоголізм, іпохондрія, занепад патріархального світу. І звісно, поразка Конфедеративного “Півдня” (який нині на сході Штатів), що витає над й душить їх, наче привид комунізму в тодішній Европі.
Писана вся ця краса в нашому любому й милому модерністському стилі, вжезгаданою технікою потоку свідомости в особі трьох братів: спершу Бенні (який насправді не Бенні), що страждає на порушення інтелектуального розвитку, тому його думки переможовують сучасне й минуле, а сам він залежний від опіки інших; відтак Квентін — розчарований інтелектуал-ідеяліст на межі зриву, бо і через що його високі душевні пориви щораз розбиваються об реальність; нарешті Джейсон — меркантильний цинік, зосереджений на грошах, бо йому випало піклуватися про всю свою вар’ятську сімейку. Останній розділ та апендикс писані більш звичним третьою особою, хоча легше від цього ненабагато.
Трагедія цього покоління Компсонів, по-перше, у трансгенераційній травмі поразки Конфедератів і поступової загибелі міту “Півдня”. Виявляється, не було жодних молочних рік і киселевих берегів, і дорослим людям ніяк до цього не звикнути, тож краще тішитися ілюзіями й шукати розради в чарці. Звідси друга проблема: їхні батьки — абсолютно непридатні до виховання дітей. Вони самозациклені й еґоїстичні, нездатні впоратися з власними демонами (Особливо сардонічна їхня матір Керолайн: що тисяча дев’ятсот восьмий, що двадцять восьмий — вона все каже, що скоро в могилу, але потойбіччя не дуже поспішає її приймати). Допомоги чекати нізвідки, діти їхні вимушені ставати дорослими надто рано, аби поратися за два покоління, через надмір проблем власні демони переважають, цикл замикається.
Виходи у дітей чотири, як і їх самих (окрім трьох братів, є ще сестра Кедді): продовжувати тягнути сім’ю на своєму горбі, продовжуючи цикл звинувачень і насилля, самогубство, розрив стосунків і втеча, або (якщо вже, як писала Ольга Богомаз, “пощастило народитися дурною”) просто жити за розпорядком і збирати під наглядом м’ячики для гольфу. Інколи занепад — необхідність для оновлення.
Оксана Луцишина “Іван і Феба”
Набагато традиційніший у плані фабули й стилю написання, водночас складніший за виром подій, особистісних, соціяльних та історичних, “Іван і Феба” теж мовить про загибель патріархату, та ще й не одного, на тлі розвалу Радянського Союзу й постання незалежної України, якій уже тоді лежав тернистий шлях розгребти свої внутрішні проблеми, коли зовнішні були тимчасово подолані.
У романі Оксані Забужко “Польові дослідження з українського сексу” був зав’язаний на стосунках Оксани й Миколи, пристрасних, складних, виснажливих, що відбуваються на тлі світоглядних рушійних змін. Іван і Феба вельми схожі в цьому плані, коли би не поталанило на якийсь щасливий випадок, таланти й наміри лишилися нереалізовані, а вагітність відбулася надто рано (який аборт, ви що? Не по-християнськи!).
Іван, принаймні в моїх очах, — як не антагоніст, то точно мудак, що сам собі творить проблеми і робить людей нещасними. Він відчуває власну невідповідність патріархальним установкам сильного чоловіка, на якого можна покластися, але, попри його нібито часті розмисли, брак самоусвідомлення майже катастрофічний, бо він робить усе навпаки. Пане Іване, ви ж були на Революції, ваші друзі говорять про важливість справи й внеску кожного, про силу горизонтальних зв’язків… Якого тоді дідька ви вирішуєте витерпіти підісланого “Сашка Петренка” самотужки, закриваючись від світу? З глузду з’їхали? Воно й видко.
Ця слабкість і відчуття невідповідности змушує Івана шукати способи тамувати біль, переважно через нищення радости та травлю дружини Феби, подружні зради й спроби побудови світу за моделлю “жорсткий, але надійний чоловік — пригноблена і впокорена дружина”, якими є його швагер Степан і сестра Христина. Але надійности він дати не може. А ще в цій каші є його матір Магріта — жінка патріархального штибу, абсолютна непохитна в своїх поглядах на те, якою має бути шлюб, дім, сім’я, світ тощо, котра буквально зіткана зі звинувачень та жовчі, що давить будь-які прояви сили й незалежности. (Цікаво, що в обох сімя’х батько — алкоголік із меншою присутністю в житті сімей, ніж матір.) Словом, нема там ні сімейного щастя, ні подружнього, а домашнє огнище спалює всіх.
Центральний мотив — колоніальний патріархат не є кращим за імперський його варіянт, ні для чоловіків, ні для жінок, для останніх — особливо. Сильним жінкам на кшталт Рози (внутрішньою силою задавила Магріту, моя повага) забороняли брали участь у голодуванні під Революції на граніті, бо… правильно, бо “ви-ж-майбутні-матері”, тому краще побудьте прислугою, і байдуже, що для дітей потрібні обоє батьків. І знадобився авторитет дисиденток і колишніх жертв таборів, аби наші герої революції заткнулись робити з жінок прислугу.
А Феба… Піддатлива, але не слабка, знайшовши в собі замуровану силу, вона змогла. Іван не зміг. Скільки би не намагався, нема в ньому самоусвідомлення, а без нього він приречений. Зрештою, Микола з “Польових записок” теж не зумів. Важко чоловікам було вчитися мислити поза патріархальними установками. Може, нині — бодай трохи краще.
