Тролейбус №9 їхав без поспіху, я сиділа біля вікна й тримала на колінах теку, яку мені видали в підвалі. Вона була легка, майже невагома, ніби порожня. Пасажири сиділи спиною до руху. Усі до одного. Я намагалась не дивитись, але очі самі знаходили потилиці: сивий пучок, лисина з родимкою, дитяча шапочка з помпоном. Ніхто не кашляв, не совався, не гортав телефон. Тролейбус, повний людей, і така тиша, що я чула власний пульс у вухах.
Сорок сім відмов, думала я. Сорок сім разів мені писали «ми вам передзвонимо», і жодна з цих компаній не передзвонила. А ці тролейбус прислали. Якщо вже на те пішло, то це майже сервіс.
Ми їхали довго. Місто за склом повільно втрачало подробиці: спочатку зникли вивіски, потім номери на будинках, потім кольори. Лишились сірі п'ятиповерхівки й дерева без листя. Телефон показував 18:41, потім 18:41, потім знову 18:41.
— Мар'яно, вам сюди.
Я здригнулась, звідки він знав моє ім'я. Водій навіть не обернувся, дивився собі на дорогу, його голос був рівний і сухий, як у диктора, що оголошує зупинки. Двері відчинились самі й я зійшла на тротуар.
Двір був звичайний. Такий дитячий майданчик є в кожному районі: гойдалка з відірваним сидінням, пісочниця з обваленим бортиком, лавка, на якій хтось колись вирізав ножем «Вася + Оля», припарковані авто. У кишені задзвонив телефон, номер починався з одних нулів.
— Мар'яно? — Голос жінки з відділу кадрів. — Третій поверх, квартира двадцять сьома. Вас чекають.
— Хто?
— Клієнт. Ви все зрозумієте на місці. І ще одне: нічого не їжте.
— Навіть якщо запропонують?
— Особливо якщо запропонують.
Вона відключилась, ні привітання тобі, ні до побачення. Я постояла ще хвилину, дивлячись на ліхтар біля під'їзду. Мені було страшно, але не так, як у фільмах. Там страх тримається за щось велике: за тінь, за звук, за руку з темряви. А мій страх тримався за дрібницю: за те, що тека в моїх руках усе ще нічого не важила. Важко зітхнув попленталась на третій поверх.
Двері відчинив чоловік років шістдесяти, у в'язаному светрі з оленями, вони були червоні, носаті, веселі. Йому було незручно в цьому светрі, я бачила: так носять те, що подарували, і щоб не образити.
— Ви з Каштанової? — спитав він.
Я кивнула.
— Я чекав. — Він відступив, пропускаючи мене. — Три тижні чекав. Усе думав, ну коли ж. Навіть прибрав.
В квартирі дійсно було дуже чисто, ідеально. Паркет натертий до блиску, на підвіконні рядок горщиків із геранню, на тумбі біля дверей стоять парами чисті капці, жодної пилюки на поверхнях. Кухня була в клітинку. Клейонка в клітинку, фіранки в клітинку, навіть рушник на гачку. Чайник уже стояв на плиті й тихо шипів.
— Я Яків, — сказав він. — Яків Григорович, але можна просто Яків.
— Мар'яна.
— Знаю, — сказав він. — Мені сказали.
Я хотіла спитати, хто саме сказав, але не стала. Чашка опинилась переді мною раніше, ніж я встигла зняти куртку. Потім цукорниця. Потім тарілка з пирогом, ще теплим, з яблуками й корицею. Запах був такий, що в мене стислось у животі. Я не їла з учорашнього ранку, бо гроші на картці закінчувались, а кіт, мій власний, голодний кіт, дивився на мене з осудом.
— Дякую, я не голодна.
Яків кивнув. Він не образився й не наполягав.
Ми сиділи мовчки. Я роздивлялась цю кухню в клітинку, щоб хоч якось знизити градус незручності для себя. Тут був календар за позаминулий рік, магніт із зображенням Одеси, годинник, стрілки якого йшли в різні боки. Мала повільно, але вперто крутилась проти ходу, а велика бігла за звичним маршрутом. Яків дивився на мене так уважно, що мені захотілось перевірити, чи нормально я виглядаю.
— Ви ж із цих, — сказав він нарешті, — які забирають?
— Я помічник, — відповіла я чесно. — Сьогодні мій перший день.
— О, — сказав він, і обличчя його розслабилось. — Це добре. Значить, вам теж трохи страшно. Той, хто приходив до моєї дружини, був упевнений у собі, із такими важче.
У теці лежав один аркуш: бланк «Акт прийому-передачі». Графа «Предмет передачі» була порожня. Я дістала з кишені ручку, звичайну, кулькову, з написом «Продукти «Світанок»» й поклала бланк на клейонку. Яків подивився на мене, потім на бланк, потім знову на мене.
— Це болить? — спитав він тихо.
— Не знаю, — зізналась я. — Мені не казали.
Він помовчав, а потім усміхнувся, щиро й якось по дитячому.
— Дякую, що не збрехали. Давайте, я готовий.
Ручка в моїй руці ожила й повела мене по бланку, почерк на ньому був не мій. Не дрібний, кутастий, із нахилом ліворуч, а каліграфічний, букви виходили округлими, твердими, широкими, без нахилу. У графі з'явилось слово: Яків. Я підвела очі й подивилась на стілець навпроти, на ньому лежав светр із оленями, складений рівно, рукавами всередину.
Я не пам'ятаю, як вийшла у двір, лавка, пісочниця, гойдалка, три машини з різними номерами — усе стояло як раніше. Глибо вдихнувши, я відчула вібрацію телефону в кишені, повідомлення без номера: «Відділ кадрів: вітаємо з першим успішним збором. Бухгалтерія нарахувала вам аванс». Я відкрила банківський застосунок. На рахунку лежала сума, на яку я не наважувалась розраховувати навіть у найкращих снах, у яких мене брали на роботу. Я перерахувала нулі тричі, їх було достатньо, щоб купити коту корм на півроку, заплатити за світло, повернути борг мамі й ще лишити собі на каву. Сховавши телефон у кишеню, я пішла до зупинки, де вже чекав тролейбус №9. Двері відчинились самі, водій сказав, не обертаючись:
— Із першим, Мар'яно.
