Хома Брут біг, доки в грудях не стало чим дихати, доки ноги не почали підгинатися, а перед очима не попливли дерева й небо. Тоді впав навколішки край джерела, припав до води й довго пив, захлинаючись, не відчуваючи ні її холоднечі, ні присмаку землі. А як підвів голову, то побачив над собою вже зовсім інше небо – бліде, ранкове, мовби байдуже до всього.
Дорога, на яку він вибрався, була вузька, утоптана возами й кінськими копитами. Обабіч неї тяглися поля, де подекуди вже показувалися темні клапті ріллі, а далі здіймалися верби й дуби, над якими поволі розходився ранковий туман. На роздоріжжі стояв похилений дерев’яний хрест, почорнілий від дощів; біля нього спочивав перекинутий горщик, а в траві – стара кінська підкова.
Десь опівдні він зустрів двох втомлених селян із возом. Один сидів на передку й ліниво поганяв коня, другий ішов поруч, тримаючи в руках батіг.
– Чи не туди дорога до Києва, добродії? – спитав Хома, дивуючись хрипоті свого голосу.
– А куди ж іще? – відповів селянин. – Хіба що до пекла, та туди он інша стежка, через яр.
Й зареготав, а Хома тільки кивнув, не дивлячись, і пішов далі.
Київ поступово виростав перед ним у всій своїй красі. Спершу з-за далекого узвишшя показалися бані церков, слідом високі дахи, дерев’яні дзвіниці й темні силуети мурованих будівель. Місто огорнуте серпанком, крізь який сонце робило хрести на храмах золотими. Десь далеко повільно й урочисто гули дзвони.
Ще кілька днів тому він ішов би туди веселий, із жартом на язиці, з думкою про товаришів, про навчання, про кухоль доброго меду та про яку-небудь пригоду, що її потім можна було б розповідати в бурсі. Тепер же він дивився на київські бані так, ніби бачив їх уперше, і не міг збагнути, як це світ стоїть собі на місці, коли в ньому самому все перевернулося догори дриґом. Нічого було робить, Хома подався до семінарії.
А Київ жив своїм звичайним життям. На Подолі, куди спускався широкий шлях, гомонів торг. Крамарі порозкладали на прилавках полотна, глиняний посуд, залізні ножі, дерев’яні ложки та всякий дріб’язок, без якого, як відомо, не може прожити жодна порядна господиня і без якого, втім, вона чудово обходилася б, якби мала більше грошей. Біля возів товпилися баби з кошиками, хлопчаки крутилися під ногами, а якийсь старий єврей так завзято вихваляв свій товар, що, здавалося, готовий був продати покупцеві не тільки полотно, а й самого себе, аби лишень не задарма.
– Свіжі яблука! Ану, підходьте!
– Полотно! Добре полотно, не зотліє й на онуків стане!
– Куди прешся, дурню! Не бачиш, що люди їдуть?
Хома озирнувся й виявив, що останнє було сказано безпосередньо йому, і поспішив примкнути ліворуч від дороги.
Колеса возів рипіли по камінню, коні фиркали, собаки гавкали на перехожих, а над усім тим стояв густий запах свіжого хліба, кінського поту, диму й риби, яку продавали просто з бочок. З відчинених дверей шинків тягло горілкою та часником; у вікнах пекарень запашіли паляниці, а біля однієї корчми кухарка сварилася з хлопцем, що, мабуть, украв у неї цибулю.
Хома йшов відлюдькувато серед усього цього, мов людина, котра випадково натрапила на ярмарок у чужому краї. Його плечі були опущені, свитка припала пилом від довгого бігу, волосся збилося, а на обличчі лежала така блідість, що навіть найбільший міський гульвіса, побачивши його, міг би подумати: ось іще один, котрого життя добряче потягало за чуба.
Він не чув веселих голосів, не бачив усмішок, не помічав гарних дівчат, які проходили повз нього з кошиками на руках. А як хтось ненароком торкався його плеча, Хома здригався й відступав убік, наче хтось збирався напасти на нього.
Біля криниці дві молодиці набирали воду. Одна, побачивши його, шепнула другій щось на вухо. Обидві глянули й перезирнулися. Хома пройшов повз, не підвівши очей.
Він минув кілька вузьких вуличок, де дерев’яні будинки тулилися один до одного, наче боялися розсипатися від старості. З-під стріх звисали пучки сушеного зілля, на підвіконнях стояли горщики з чорнобривцями, а в одному дворі старий чоловік лагодив колесо, час від часу лаючись так добірно, що навіть чорт, якби почув, міг би записати кілька нових слів до свого нотатника.
Далі дорога повела вгору. Там уже було просторіше: за високими огорожами виднілися садки, над дахами здіймалися церковні бані, а поміж будинками часом відкривалися широкі краєвиди на Дніпро. Ріка лежала далеко внизу, широка й важка, мов розтоплене олово. Сонце грало на її поверхні, човни поволі сунули течією, а на протилежному березі зеленіли пагорби.
Колись Хома неодмінно спинився б помилуватися тим краєвидом. Може, навіть вигукнув би щось веселе, вигадав би з Горобцем і Халявою якусь дурницю про те, що Дніпро тече не до моря, а просто в шинок. Тепер же він тільки ковзнув поглядом по воді й пішов далі.
Пройшов ще трохи, й перед ним постали знайомі розписні мури. Семінарія зустріла його тим самим двором, тими самими вікнами й тим самим неприємним запахом вогкої соломи, кухонного диму та людського духу, який, здавалося, за довгі роки в’ївся навіть у каміння. У дворі кілька бурсаків сперечалися через якусь книжку; біля дверей кухні кухар, червоний, мов варений рак, сварив хлопця, що надто довго вовтузився з дровами.
– О, Бруте! – гукнув хтось, побачивши його. – Де тебе носило, мандрівник?
Хома зупинився, але не відповів.
– Та ти поглянь на нього! – озвався інший. – Чи не зустрів часом самого диявола дорогою?
Вони засміялися. Хома здригнувся так, ніби й справді почув за спиною знайомий сміх.
– Дайте йому спокій, – сказав хтось із старших. – Хіба не бачите, чоловік ледве на ногах стоїть.
Хома пройшов повз них, не промовивши й слова. У своїй кімнаті він кинув торбу біля ліжка й сів на край. Довго дивився на стіну, де під самою стелею чорніла стара тріщина.
***
Хома Брут був чоловік не з полохливих. Та й доля, слід сказати, не надто пестила його від самого малечку, а тому він устиг зазнати такого, від чого інший давно вже сидів би за піччю, обхопивши голову руками, та жалівся б на весь білий світ.
Бувало, ще за бурсацьких літ, забреде він із товаришами в таку глуху місцину, де й дорога, здається, закінчується, а далі починається саме чортове царство. Раз заблукали вони серед болотяних нетрів, коли надвечір туман так густо обліг очерети, що Горобець уже почав присягатися всіма святими, ніби бачить попереду пекельні вогні. Халява ж у ту саму хвилину заявив, що коли його не виведуть звідти до вечері, то він неодмінно з’їсть першого-ліпшого жабеня. А Хома, хоч і сам не знав, куди ступає, весело реготав, підбадьорював друзів та ще й погрожував болотяникам, що коли ті не покажуть дороги, то він сам їх усіх повиловлює й засмажить на вертелі. І таки вибрався звідти, знайшовши стару греблю, хоч і довелося йому до самого ранку сушити штани біля чужої печі.
Іншого разу, на ярмарку, він так розпалився в суперечці з одним кремезним міщанином, що справа мало не дійшла до кулаків. Міщанин був удвічі ширший за нього, мав плечі, як комора, і руки, мов дубові довбні; зате Хома мав язика гострого, як голка, та й ноги прудкі. Відтак, коли суперник нарешті схопив його за комір, Хома так спритно вивернувся, що той ухопив замість бурсака тільки власну свиту, а сам Хома вже стояв на возі, звідки виголошував промову про людську дурість і несправедливість. Закінчилося тим, що міщанин утратив гнів, Хома – одну ґудзину, а обидва вони – добру годину, сперечаючись, хто кому винен за порвану одежину.
А якось, у зимову хурделицю, занесло його до старого млина, де мельник запевняв, що після заходу сонця на горищі ходить небіжчик. Хома, звісно, не повірив, узяв свічку й поліз нагору. Там і справді щось зашаруділо за мішками, затупотіло, а потім із темряви висунулася довга біла рука. Хома спершу перехрестився, тоді схопив першого-ліпшого мішка й пожбурив його в темряву. Замість небіжчика звідти вилетів здоровенний кіт, що, мабуть, і сам не менше злякався бурсака. Хома повернувся вниз, розповів мельникові, що його привид виявився голодним котом, випив чарку горілки й ліг спати.
Таких пригод мав він чимало. І щоразу, коли доля підставляла йому ногу, він падав, звісно, але підводився з таким виглядом, наче то не він упав, а земля сама необачно підкотилася йому під ноги. Перехреститься, обтрусить пил із колін, махне рукою і подасться далі.
Такою була його вдача: легка, безжурна, трохи зухвала, а часом, зовсім безрозсудна. Він умів забути образу за кухлем пива, невдачу – за веселою піснею, а страх – за добрим жартом. Здавалося, ніщо не могло надовго затримати його думок у темряві.
Проте, ця Панночка. Подібного потрясіння Хома не знав зроду. І, мабуть, не тому лише, що побачив те, чого не повинна бачити людина, або що відчув на власній шиї холодну руку нечистої сили. Ні, найстрашніше було в іншому: він сам не міг розібрати, що саме сталося тієї ночі. Де скінчилося кохання й почалося чаклунство? Та й чи було воно?
Людський розум, хоч і не надто мудрий у багатьох справах, усе ж має звичай давати лад пережитому: страшне назвати страшним, добре – добрим, а прикре – таким, що його можна перетерпіти. Та коли все змішалося в одну нерозбірливу купу, коли в одній пам’яті оселилися і ніжний поцілунок, і краса її тіла, і демонічний сміх, і біле обличчя, і камінь у власній руці, залишалося тільки чухати затилок і безпорадно розводити руками.
Хома й сам не знав, що йому тепер чинити. Та спершу був страх. Боявся темряви, тиші, шелесту за вікном, випадкового жіночого голосу, а також заплющити очі, бо за повіками, знову починалася та ніч. А потім, година за годиною, страх почав потроху відступати, наче вода після великої повені. І з-під нього показалося щось іще гірше.
Він раптом почав згадувати не те, як летів над землею, і не те, як вона стискала його боки своїми холодними ногами, а те, як цілував її. Як тримав за руки. Як дивився в її очі й обіцяв, що одружиться. Як називав її своєю ясочкою, своєю прекрасною незнайомкою. І від тих спогадів йому робилося так гидко, що хотілося вмитися, переодягнутися, здерти з себе шкіру, аби тільки не відчувати, що все те було з ним, із Хомою Брутом.
Іноді йому здавалося, що він уже не має права дивитися людям у вічі. Що кожен зустрічний, навіть мале дитя, якому ще й говорити до пуття не вивчилося, бачить на його чолі якусь ганебну печать. Він відвертався від жінок, а як чув веселий жіночий сміх, то серце його стискалося, мов від несподіваного удару.
І ось, коли він уже без малого дві години сидів, дивлячись на стіну, йому спало на думку те, що за інших часів здавалося б цілком природним. Чи не піти погуляти? Хома навіть підвів голову. Адже коли йому було сумно, він завжди шукав товариства. Коли серце щеміло від образи, то прямував до шинку. Коли думки плуталися – заходився в танці, співав, пив, аж доки вони не розбігалися хто куди. А коли йому бракувало жіночої ласки, то, бувало, й тут не надто довго роздумував.
«Чого втрачати? – подумав він. – Чи не краще погуляти трохи, ніж сидіти тут, мов старий чернець, та губити душу в смутку?» Він підвівся, поправив свитку, провів долонею по неголеному підборіддю й вийшов надвір.
Корчму він знайшов відразу, бо добре знав, куди йти. То була найлюдніша й найславніша корчма в усьому Києві, така, що про неї знали навіть ті, хто ніколи не бував у місті, а тільки чув про нього від проїжджих. Стояла вона на людній вулиці, недалеко від торгу, і мала широкі двері, які від ранку до пізньої ночі не зачинялися. Над входом висіла вивіска з намальованим кухлем, що його невідомий маляр зобразив таким великим, наче то був не кухоль, а ціла діжка. Під вивіскою завжди товпилися люди: купці, ремісники, міщани, бурсаки, козаки, подорожні та всякий люд, що мав гроші на чарку або принаймні знайомого, котрий міг пригостити.
Щойно Хома переступив поріг, його обдало теплом, димом і гомоном. Усередині було так людно, що, здавалося, всі мешканці Києва змовилися того вечора зібратися саме тут. Під низькою стелею клубочився тютюновий дим, змішуючись із парою від гарячих страв.
На довгих столах стояли глечики з медом, кухлі з пивом, миски з варениками, смаженою рибою, цибулею та салом. Біля печі товстий корчмар роздавав накази так голосно, наче керував цілим військом, а дві молодиці снували поміж столами, розносячи напої й час від часу встигаючи посваритися з кимось із відвідувачів.
У дальньому кутку троє музикантів грали завзято, що скрипка аж пищала від задоволення, а бубон гупав, мов серце якогось велетня. Молодь танцювала посеред зали, плескала в долоні, вигукувала й підхоплювала пісні. Один козак, уже добряче напідпитку, намагався показати всім, як танцюють на Січі, але його ноги, видно, мали власну думку щодо того, куди їм слід ступати.
Хлопець підійшов до вільного місця за столом, сів і покликав корчмаря.
– Горілки, – сказав він.
– Якої будеш, бурсаче? – спитав той, змірявши його поглядом.
– Та такої, щоб не питати, що там у пляшці.
Корчмар засміявся й поставив перед ним повну чарку.
Хома вихилив її одним духом. Горілка обпекла горло, розлилася гарячою хвилею по грудях. Він скривився, ковтнув повітря й постукав пальцями по столу.
– Ще.
Друга чарка пішла легше. Третю він випив уже не так швидко, а четверту довго тримав у руці, дивлячись на прозору рідину. Йому хотілося, щоб та горілка зробила щось більше, ніж просто зігріла шлунок. Молився, аби вона випалила з пам’яті все, що сталося: білу шию, темні очі, чорне павутиння її волосся, той сміх, білі руки, камінь, траву, світанок.
Він випив ще.
Пам’ять не бажала коритися. Тоді Хома взявся за їжу. Відламав шматок хліба, поклав до рота, але ледве проковтнув. Сало здавалося йому надто жирним, цибуля – гіркою, а медовуха – солодкою до нудоти. Він відсунув миску й знову налив собі.
– Отак, пане семінаристе! – озвався сусідній голос. – За здоров’я!
Поруч сидів молодий чоловік із рудуватими вусами, круглими щоками й таким веселим обличчям, ніби він народився не від батька з матір’ю, а просто з бочки меду. Побачивши, що Хома не відповідає, він нахилився ближче.
– Чи, може, за упокій? Бо маєте такий вигляд, наче самі собі вже свічку поставили.
– Ще рано, – буркнув Хома.
– О, то добре! – засміявся молодик. – Бо я вже подумав, що доведеться шукати іншого товариша до чарки. А я, признатися, люблю, щоб за столом було кому слухати мої мудрі слова.
– То ти, мабуть, рідко знаходиш охочих, – озвався Хома.
Молодик аж плеснув долонею по столу.
– О! Та в ньому ще живе язик! Слухай, Семене, – гукнув він до сусіднього столу, – іди-но сюди!
До нього підійшли троє парубків. Один був високий та худий, із довгими вусами, що звисали майже до підборіддя; другий був низенький, кремезний, із круглим обличчям і маленькими очицями; третій мав такий широкий капелюх, що, здавалося, міг би сховати під ним не тільки голову, а й половину корчми.
– Знайомтеся, – сказав рудий. – Це Хома Брут. А це мої приятелі. Ми, як бачите, люди поважні, хоч і не завжди тверезі.
– А це, – додав коротун, – залежить від того, хто платить.
Хома мимоволі всміхнувся.
– Ну, сідайте, – сказав він. – Місця всім вистачить.
– Оце вже інша річ! – вигукнув Семен. – А то сидів тут, наче його щойно з могили викопали. Ми вже думали, що ти й чарки не вмієш тримати.
– Чарку тримати я вмію, – відповів Хома. – Інша річ, що вона мене не завжди слухає.
Парубки зареготали. Та й заговорили про всяку всячину: про ярмарок, про ціни на коней, про одного міщанина, котрий так довго торгувався за курку, що та встигла знести яйце просто на прилавку; про козака, який програв у карти власні чоботи, а потім довго доводив, що то були не його чоботи, а чужі, котрі він лише тимчасово носив.
Хома слухав, спершу мовчки, а потім і сам почав відповідати. Згодом навіть розповів одну кумедну історію з бурсацьких літ, так що коротун аж мало не впав зі свого ослона від сміху.
– Та ти, брате, не такий уже й пропащий! – вигукнув Семен. – А ми вже думали, що ти з тих, хто вміє тільки в стелю дивитися.
– А я багато чого вмію, – відповів Хома й підняв чарку. – Тільки не все показую.
– То покажи нам сьогодні щось веселіше! – запропонував високий вусань. – Ми тут якраз збиралися утнути дещо таке, щоб народ побавити.
– Що саме? – спитав Хома.
– А то вже побачиш. Спершу вип’ємо, потім потанцюємо, а далі, може, й до дівчат доберемося. Чого ж сидіти, мов ті монахи, коли музика грає?
– Справді, – підхопив Семен. – У корчмі стільки красунь, що гріх було б не запросити бодай одну.
Хома глянув на танцюючих дівчат. Одна була висока, чорнява, з червоною стрічкою в косі; друга – білява, з ямочками на щоках; третя, що сиділа коло печі, мала пишні форми й таку усмішку, від якої, здавалося, можна було зігрітися навіть узимку. Вона раз у раз позирала на Хому, помітивши, мабуть, що він уже не такий похмурий, як спершу.
– Ну що, Бруте? – штовхнув його Семен. – Чи не час згадати, що ти ще молодий?
– Молодий, – повторив Хома. – Атож. Молодий..
Він випив чарку і підвівся.
Музики саме заграли жваву козачу, коли Хома виступив на середину зали. Спершу рухався він трохи скуто, ніби ноги його відвикли від танцю, та вже за кілька хвилин старий бурсацький запал узяв гору. Він ударив підборами, плеснув у долоні, обернувся й так хитро підкинув ногу, що навіть музикант із бубном здивовано глянув на нього.
– Оце Брут! – вигукнув коротун. – Та він ще й танцює!
Хома засміявся. Він танцював дедалі завзятіше, кидався в коло, підхоплював дівчат за руки, кружляв їх і відпускав, не даючи собі часу на роздуми. Музика гупала, підлога дрижала, хтось свистів, хтось вигукував, а Хома намагався заглушити власні думки тупотом чобіт.
Рухатися, доки не заболіло тіло; сміятися, доки не перехопило подих; пити, доки не зникне пам’ять – хапався за кожну мить веселощів, наче за рятівну соломинку.
Коли танець скінчився, до нього підійшла пишна молодичка, що сиділа біля печі. Розпашіла, рум’яна, з м’якими щоками й пишним станом; на шиї виблискували коралі, а в темному волоссі стирчала червона квітка. Від неї пахло теплим хлібом, корицею й чимось солодким, домашнім.
– А ви, пане бурсаче, неабиякий танцюрист, – сказала вона, сміючись. – Чи не дасте мені честі наступного танцю?
– Та за таку честь я й сам ладен тричі вклонитися, – відповів Хома.
Дівчина оправилась і подала руку. Її долоня була теплою. Хома мимоволі здригнувся, та відразу стиснув її пальці міцніше, наче хотів довести самому собі, що не боїться. Він повів молодичку в коло, притиснув її до себе й закружляв так швидко, що коралі на її шиї застукотіли один об одного.
– Йой, та поволі, пане! – засміялася вона. – Чи ви хочете мені зовсім голову закрутити?
– А хіба не для того танцюють, щоб голова йшла обертом?
– То, може, у вас вона й без танцю ходить?
– Буває, – відповів Хома. – Особливо коли поруч така гарна пані.
Вона знову засміялася й поклала руку йому на плече, погладжуючи.
В танці Хома раз у раз нахилявся до неї, шепотів щось на вухо, ловив її погляд, цілував пальці, а коли музики стихли, притягнув її до себе, обійняв за стан і торкнувся губами її щоки.
– Оце вже ви надто сміливі, – мовила вона, та в голосі її не було справжнього докору.
– Сьогодні, пані, я вирішив не бути скромним.
– То нині треба скористатися нагодою, – й грайливо усміхнулася.
Хома засміявся й поцілував її. Легкий, майже жартівливий поцілунок поєднав їх вуста. За мить він обома руками горнув її до себе з такою гарячковою нетерплячістю, ніби боявся, що вона щезне. Молодичка здивовано охнула, але не відсторонилася; навпаки, обвила його шию руками й безсоромно сміялася йому просто в губи.
Хома цілував її губи, хапався за її теплі руки й гладенькі плечі, притулявся до неї всім тілом. Він говорив їй якісь ласкаві дурниці, обіцяв провести додому, запрошував на прогулянку, а тоді знову цілував, не даючи їй і слова вставити.
Він був майже відчайдушний. Йому хотілося не стільки дівочого тепла, скільки самого відчуття, що поруч із ним є жива людина, тепла, не наділена ніякими таємничими силами, а дотик не приховував нічого, крім прихильності.
– Та куди ж ви так поспішаєте? – прошепотіла вона, поправляючи розтріпане волосся.
– Не знаю, – відповів Хома. – Мабуть, боюся, що музика скінчиться.
– То музики ще не раз заграють.
– А ви?
– А я нікуди не подінуся, – сказала вона й посміхнулася, прибираючи неіснуючу волосину з його коміра.
Хома на мить завмер. Її слова, такі прості й буденні, раптом боляче вдарили його. Він відпустив її, опустив очі й відвернувся.
Молодичка спантеличено глянула.
– Чи ви, пане, знову засумували? – спитала вона.
– Ні, – сказав він. – Нічого. То я так.
Він намалював для неї вдавану посмішку, повернувся до столу, налив собі ще чарку й випив. Горілка почала робити свою справу: розв’язала йому язика, розпалила кров, зробила голос гучнішим, а крок – сміливішим. Хома знову жартував із Семеном, сперечався з високим вусанем, підхоплював пісні й навіть пустився в танець із двома молодицями заразом, чим викликав неабияке захоплення в коротунка.
Та що більше він сміявся, то виразніше відчував усередині якусь порожнечу. Спершу вона була ледь помітною, наче маленька шпарина в стіні. Потім почала ширшати, і крізь неї поволі просочувалося щось крижане. Страх, здається, відступав. Він більше не здригався від кожного голосу за спиною, не озирався на двері й навіть перестав думати, що ось-ось із темного кутка вийде нечисть в її подобі.
Натомість у пам’яті поставало інше. Ось її руки лежать у його долонях. Ось вона дивиться на нього з тією дивною ніжністю, від якої в нього паморочиться голова. Ось він сміється, називає її своєю ясочкою. Вона торкається його обличчя, а він заплющує очі, довіряючи їй так беззастережно, як, мабуть, не довіряв нікому в житті.
Бур'яни. Світанок. Камінь.
Хома поставив чарку на стіл так різко, що горілка виплеснулася на дерев’яну поверхню.
– Чого це ти, брате? – спитав Семен. – Невже горілка не до смаку?
– До смаку, – відповів Хома.
– То пий!
Хома підніс чарку до губ, але не випив. Дивився на рідину, що тремтіла в склі, і раптом відчув таку огиду до самого себе, що йому захотілося вдарити кулаком по столу.
«Яка ж я наволоч, – подумав він. – Яка остання наволоч!»
Він же обіцяв їй, що не покине. Казав, що буде поруч, що любитиме її навіть тоді, коли вона відштовхне його.
А потім схопив той клятий камінь.
Так, вона летіла з ним над землею. Так, її пальці стискали його шию, а голос кликав туди, де не було ні молитви, ні сонця. Так, він боявся, що вже ніколи не повернеться на землю. Але ж вона була та сама, яку він цілував під грушею. Та сама, котрій він подарував стрічку. Та сама, котра сміялася, коли він запізнювався на побачення. Чи міг він знати, що за її ласкою ховається така страшна сила? Чи мав він інший вибір?
Хома не знаходив відповіді. І що довше шукав, то менше мав надії її знайти.
– Ей, Бруте! – Семен ляснув його по плечу. – Ти знову кудись провалився. Ходімо, музики вже нову грають!
Хома здригнувся від дотику, але цього разу не від страху. Він глянув на Семена, на його простодушне обличчя, на усміхнених товаришів, на людей, що танцювали й веселилися, і відчув, що не може більше дивитися на них.
Вони й уявити не хмогли б того, що сталося з ним вночі. Не знали, як легко людське серце може віддатися тому, чого слід остерігатися. І не знали, що Хома Брут, котрий колись сміявся з усіх страховиськ на світі, тепер не міг витримати власного відображення у віконному склі.
Він підвівся.
– Куди ж ти? – спитав Семен.
– Повітрям подихати.
– Та стій, ще ж не вечір!
– Мені досить.
Хома поклав на стіл кілька монет і рушив до дверей.
Молодичка, з якою він кружляв у танку, помітила його й усміхнулася, збираючись щось сказати, та він тільки коротко вклонився й пройшов повз.
Надворі було прохолодно. Вечірній Київ уже потонув у синіх сутінках. Десь за дахами блимали вогники, з корчми долітали скрипка й бубон, а вдалині, над містом, повільно здіймалася дзвіниця, чорна на тлі темного неба.
Хома зупинився й притулився спиною до холодної стіни. Він прийшов сюди, щоб утопити пам’ять у горілці, заглушити страх музикою, а сором – чужими обіймами. І на коротку мить йому навіть здалося, що це вдалося.
Зараз залишившись наодинці, відчуваючи тепер себе останньою наволоччю на землі, він знав: нічого не минуло. Щоразу, коли згадував обличчя панночки, бачив не тільки страх, а й ту усмішку, заради якої колись ладен був забути про весь світ.
Хома перекотився й припав чолом до холодної стіни, замруживши очі.
– Господи, – прошепотів він, – що ж я накоїв?..
Семен заскочив його зненацька й вхопив за рукав.
– А куди ж це ти, Хомо? – гукнув він крізь музику. – Чи не надумав тікати від нас, наче боржник від шинкаря?
– Маю деяку справу, – коротко відказав Хома, намагаючись вивільнити рукав.
– Еге ж, знаю я ті справи! – посміхнувся Семен, швидко змірявши його поглядом і второпавши, що душу бурсака щось стрімголов тягне вниз. По-своєму спробував цьому зарадити. – Сідай-но, голубе, ще на хвильку. Ми власне до карт добираємося.
– Грайте собі, а я, мабуть, піду.
– Та облиш, куди ти підеш у таку ніч? На вулиці темно, а з нами світло, тепло, ще й товариство не найгірше. До того ж нам четвертого бракує. Чи, може, боїшся, що обдеремо тебе до останньої нитки?
– Мене? – Хома криво всміхнувся. – Та я вас самих можу обдерти, ще й на дорогу вистачить.
– О! Оце вже інша річ! – зрадів Семен.
Хома знову глянув на двері. Собі було важко зізнатися, що самоти він боявся чи не дужче, ніж людського галасу. Там, серед нічної тиші, нікому було б заглушити голос пам’яті.
– Та хоч одну партію, – додав Семен уже лагідніше. – Не сподобається, то ніхто тебе за поли не триматиме. А програєш, то й поготів мусиш залишитися: не годиться ж тікати, не відігравшись!
– От уже й пастку мені готуєте, – буркнув Хома.
Та шапку він поклав назад до кишені.
– Гаразд. Одну партію. Тільки дивіться, панове, не плачте потім над своїми грішми.
– Та ми, Хомо, над грішми ніколи не плачемо! – зареготав Семен, пропускаючи його назад до галасу корчми. – Ми над ними тільки молимося, коли вони від нас відходять.
І Хома, сам не знаючи, чи то від утоми, чи від страху перед тишею, знову опустився на лаву. Карти зашелестіли в руках Семена, хтось посунув до середини столу кілька мідяків, а навколо знову здійнявся звичний, безтурботний гомін.
– Карти не вимагають довгих розмов. Тут потрібні лише руки, трохи кебети та гроші, яких не шкода.
– Гроші, яких не шкода, – повторив Хома. – То, мабуть, не мої.
– А ви, бачу, чоловік не надто щедрий.
– Я чоловік, котрому сьогодні не щастить.
– То, може, карти виправлять те, чого не виправила доля?
Хома знизав плечима. Йому було байдуже, чи виграє він, чи програє. Навіть якби хтось запропонував йому грати на власні чоботи, він, мабуть, погодився б, аби тільки зайняти руки й думки.
Підійшов парубок відсунув кухоль, розклав карти й заходився пояснювати правила. Звали його Яромир. Він виявився чоловіком говірким і веселим, із тих, котрі можуть за одну годину потоваришувати з цілим шинком, а за другу – посваритися з половиною його відвідувачів.
– Ось вам, хлопці, й чоловік із добрим оком! – оголосив Семен. — Тільки не знаю, чи добрий він гравець, бо поки що дивиться на карти так, наче вони винні йому грошей.
– Може, вони й винні, – сказав Хома, не підводячи очей.
– О, та він іще й гострий на язик! — засміявся Яромир. – Такий нам до гурту й потрібен.
Гра пішла жваво. Карти лягали на стіл, монети дзенькали об дерев’яні дошки, хтось лаявся, хтось сміявся, а Семен раз у раз вигукував, що сьогодні йому неодмінно має пощастити, бо вчора він уже віддав долі належну данину.
Хома спершу грав мовчки, проте невдовзі й сам почав огризатися на жарти, а тоді навіть усміхнувся. Щоправда, усмішка та була коротка й якась ламана, неначе обличчя його забуло, як то робиться.
– А що це ви, пане Хомо, такий похмурий? – спитав довговусий. – Чи то вас дівчина покинула, чи то ви її?
– Не всяка дівчина варта того, щоб за нею жалкувати, – ламаним голосом відказав Хома.
– Ого! – вигукнув Семен. – А це вже слова людини, котра має за плечима не одну любовну пригоду!
– Або одну, та таку, що вистачить на все життя, – пробурмотів Хома.
– То вип’ємо за те, щоб наступна була веселішою! – запропонував кремезний.
Хома підняв кухоль, та не встиг і пригубити, як раптом запитав:
– А чи знає хто з вас хутірець, що лежить за великим шляхом, за селом, де старий дуб над криницею? Там іще кілька хат стоять, а одна – край самого вигону, стара, під соломою..
Парубці перезирнулися.
– Який такий хутірець? – перепитав Семен.
– Та невеличкий. Я там недавно ночував. Зі старою господинею. Дорога до нього через левади, а далі яр..
– Де саме, кажете? – Семен уже не сміявся.
Хома почав пояснювати докладніше: про туман, про покинуті двори, про кривий тин, про стару жінку, що пустила їх на ніч, про хлів, де спав один із товаришів, і про комору, куди поклали його самого. Він говорив дедалі швидше, неначе боявся, що його переб’ють, і раз у раз стискав пальці на кухлі.
– Та стривайте, – нарешті промовив той, що носив величезного капелюха. –Ви, певно, про хутір за старою греблею?
– Може, й за греблею. Не знаю, як там її звуть.
– Та там же самі руїни! – вигукнув кремезний. – Хіба ви не чули?
– Які руїни?
– Та вже років із двадцять, а може, й більше, як там ніхто не живе. Хати порозвалювалися, дахи попадали, колодязь землею засипало. Кажуть, колись там була чумацька оселя, а потім люди звідти повтікали. Хтось каже – через пожежу, а хтось, що ніби через якусь пошесть. А старі люди так й зовсім не люблять про те місце говорити.
– Та годі вам, – втрутився Семен. – Чоловік, мабуть, переплутав. Випив десь зайвого, заблукав у тумані, а тепер шукає собі хутір, якого й на світі нема.
– Я не п’яний був, – різко кинув Хома.
– Та ніхто й не каже, що п’яний. Просто в дорозі всяке буває. Особливо як ніч темна, а очі втомлені.
– І стара там живе, – уперто сказав Хома. – Стара жінка. Сама нас прийняла. Дала ночівлю.
Парубці вже не сміялися так голосно. Вони переглянулися, а тоді довговусий, почухавши потилицю, промовив:
– Може, то вам сон приснився, добродію? Або ви не туди завернули. Бо я від самого малечку ті краї знаю: ніякої живої душі там давно не стрічав.
Хома замовк. Йому раптом стало холодно, хоча в корчмі було душно, а в печі весело потріскували дрова. Він відчув, як у грудях щось поволі стискається, наче невидима рука взялася за серце й почала стискати його пальцями. Руїни. Та ж він пам’ятав усе! Пам’ятав, як стара відчинила двері; як бурчала, не бажаючи пускати подорожніх; як показала, де спати; як пахло в тій хаті полином, димом та сушеним зіллям. Пам’ятав темний кут комори, звідки на нього дивилися знайомі очі. Пам’ятав її голос, ці руки, ця усмішка.. І, знов, той холодний світанок.
Хома мимоволі опустив погляд на власні долоні. На одній іще виднілася стара подряпина, що її він дістав у дорозі. Він провів по ній великим пальцем.
«А чи не привиділося мені все те?» – майнула думка. Спершу вона видалася йому такою безглуздою, що він мало не засміявся. Та потім, наче черв’як, почала точити його зсередини. Він направду був стомлений. Довго блукав степом, не спав як слід, їв абияк. А ще той тютюн.. Точно! На ярмарку продавець міг домішати до нього бозна-чого. Хіба мало таких пройдисвітів, що сушать листя невідомо з чим? А він, дурень, накурившись його, втратив голову.
Чи може, його напоїли чимось у дорозі? Може, те пійло, яким пригощали подорожніх на постоялому дворі, було не зовсім чисте? Чи, може, він сам випив більше, ніж пам’ятав, а далі – гарячкове марення, породжене втомою, страхом та темрявою?
Він почав гарячково перебирати в пам’яті кожну дрібницю, шукаючи бодай одну, за яку можна було б ухопитися. Йому хотілося знайти пояснення, нехай найпростіше, найсмішніше, аби тільки не визнавати того, що сталося насправді.
– То, може, й справді вам треба менше пити, пане Хомо, – знову пожартував Семен, намагаючись повернути розмові веселий лад. – Бо коли вже й руїни вам хатами видаються, то недалеко й до того, щоб із чортом у карти сісти.
– А ви не сідайте, – похмуро відказав Хома. – Ще програєте йому останні штани.
– Оце вже наш чоловік! – засміявся Семен і плеснув його по плечу.
А проте не такий уже Хома був чоловік, щоб довго журитися, коли довкола знаходилося досить охочих розвіяти його тугу. Видно, людська душа так само, як і шлунок, не любить довго лишатися порожньою: коли її не годують веселощами, вона починає пожирати сама себе.
До того ж, на столі стояли кухлі з пивом, карафка горілки, миска солоних огірків, шмат сала, цибуля та хліб, нарізаний такими скибками, що ними можна було б підперти двері. Карти вже чекали своєї черги, а біля вікна, на маленькому столику, стояла люлька з довгим дерев’яним цибухом. Люльку ту Хома придбав собі ще вдень у старого лубенського козака, котрий торгував дрібним крамом біля заїзду. Люлька була не нова, з темною, добре натертою головкою та потрісканим цибухом, зате, як запевняв продавець, «курилася так, що й сам чорт не відмовився б». Хома довго торгувався, врешті віддав за неї кілька мідяків і тепер, набивши її тютюном, почувався мало не справжнім козаком, якому вже нема чого боятися ні бурсацького наглядача, ні власної совісті.
Розмова тим часом точилася про всілякі речі, котрі тільки могли зацікавити молодих людей у місті. Спершу сперечалися про те, чи справді козаки на Січі живуть так вільно, як розповідають у шинках, чи й там є свої порядки, старшина та суворі покарання. Потім перейшли до недавнього ярмарку, де один купець нібито продав замість доброго сукна таку тканину, що вона розлізлася ще дорогою додому.
Писарчук розповів про судову справу якогось багатого міщанина, котрий посварився із сусідом через межу й довів суперечку до того, що обидва почали міряти землю не мотузкою, а кулаками. Панас запевняв, що чув про чоловіка, який за одну ніч програв у карти цілий млин, а наступного ранку повернув його собі, обігравши самого переможця. Грицько не повірив і назвав ту історію вигадкою для дурнів.
– А я вам кажу, що таке буває! – наполягав Панас. – Бо коли чоловік має щастя, то йому сам чорт карти здає.
– От і добре, – озвався Хома, – значить, сьогодні чекайте на чорта. Бо мені щось ніяк не щастить.
– Та ти не журися, – Семен підсунув до нього колоду. – У нас сьогодні кожен має право виграти. Навіть той, хто вчора програв власну сорочку.
– Це ти про себе, Семене?
Усі зареготали.
Потроху й Хома розговорився. Спершу лише відповідав на жарти, а згодом і сам почав підкидати такі дотепи, що довговусий Грицько аж за живіт брався. Коли ж Семен програв утретє поспіль і заходився звинувачувати в тому нечисту силу, Хома спокійно забрав виграні монети й промовив:
– Не нарікай на чорта, брате. Він, мабуть, сьогодні грає за мене.
– Оце вже неправда! — вигукнув Семен. – Чортові я не дозволяв сідати за наш стіл!
– То, може, він і не сідав. Може, стоїть за твоїм плечем та підказує, коли треба скидати карту.
Знову здійнявся регіт.
Горілка швидко розігріла компанію. Хома пив разом з усіма, затягався люлькою, пускав дим до стелі й уже не помічав, як поволі зникає та важка змора, що від самого повернення до Києва сиділа в ньому, мов мокра свита на плечах. Карти миготіли перед очима, монети дзенькали, Семен сперечався з Яромиром, Левко, кремезний чоловік, вимагав повернути йому програний гріш, а писарчук намагався довести, що вміє рахувати краще за всіх присутніх разом узятих.
Хома вже добряче захмелів: у голові приємно шуміло, слова самі собою злітали з язика, а карти перед очима часом двоїлися. Він саме збирався підвестися, коли семінарист, що досі сидів поруч, поклав перед ним останню карту.
– А куди ж ти, Хомо? Ще не дограли!
– Та годі тобі, Семене! – розсміявся Хома, ледь не перекинувши кухоль. – У мене вже й королі перед очима танцюють. Піду-но я, поки сам не почав козиряти шинкареві.
– Е, ні! – Семен ухопив його за рукав. – Ще одну партію, та й по всьому. А там, дивись, і свіже повітря тобі не завадить.
Саме тоді біля його плеча виріс худорлявий юнак у темній семінарській свитці. Хома не відразу й помітив його.
– Ви Хома Брут?
– А хто ж іще? – бурсак примружився, намагаючись звести перед собою обличчя незнайомця. – Тільки дивись, брате, я сьогодні нікому нічого не винен.
– Мене звати Тарас. Я з семінарії. Ректор наказав негайно привести вас до нього.
– До ректора? – Хома пирхнув і потягнувся до кухля. – Передай йому, що я нині не приймаю високого начальства.
– Я мушу передати, що ректор наказав вам негайно з’явитися.
–А я мушу передати ректорові, що мене нема. Я ж на канікулах! – театрально розвів руками Хома. – Передай йому, що мене ти так і не знайшов. Шукав, шукав, та, бач, не поталанило.
Семен зареготав, але Тарас залишився незворушним.
– Ректор сказав, що справа не терпить зволікань. І що вам краще почути все від нього самого.
Хома хотів було відказати щось дотепне, та раптом затримав кухоль біля губ.
– Що за звістка?
– Мені не велено пояснювати. Лише привести.
Хома довго дивився на юнака, кліпаючи очима, ніби намагався розгледіти крізь хміль, чи не жартує той.
– От причепився, – нарешті буркнув він і підвівся. – Гаразд. Ходімо вже, поки я не передумав.
– А карти? – гукнув Семен.
– Бережи їх, голубе! – відказав Хома, накидаючи свиту. – Повернуся та обіграю тебе так, що й на нову колоду не стане!
Та коли він вийшов за Тарасом із корчми, холодне нічне повітря вдарило йому в обличчя. Хміль одразу не вивітрився, проте веселощі кудись поділися. Хома поправив шапку й, трохи похитуючись, наздогнав семінариста.
– То що ж за така важлива справа, що ректору заманулося витягти мене посеред вечора?
– Побачите, – коротко відповів Тарас.
