Збиралися бурсаки з постоялого двору так, як, мабуть, збирається в далеку дорогу всякий народ, що не звик ані до порядку, ані до завчасних приготувань: один уже стояв коло дверей із торбою за плечима, другий іще шукав чобіт, котрий, як згодом виявилося, від самого ранку стирчав у нього під лавою, а третій запевняв, що нікуди не піде, доки не знайдеться його пояс, хоча пояс той був зав’язаний у нього на животі.
Халява, здавалося, найменше був створений для ранкових зборів. Голова в нього боліла так, наче хтось усю ніч товк у ній макогоном, а кожен промінь сонця, що просочувався крізь віконниці, здавався особистою образою. Він сидів на краєчку лави, спираючись ліктями на коліна, і дивився в долівку з таким скорботним виглядом, наче вже знав, що йому належить відповідати на Страшному суді за всі випиті чарки.
– Щоб мене чорти вхопили, – вимовив богослов, не болісно замоужуючи очі, – якщо я коли-небудь іще питиму ту прокляту горілку!
– Атож, – відгукнувся ритор Горобець. – І мене нехай схоплять. Тільки не всі відразу, а по одному, бо в мене голова й без того розколюється.
Хома Брут, що вже встиг умитися криничною водою, пригладити долонею неслухняне волосся й затягнути пояс так, ніби збирався не в дорогу, а на двобій із самим чортом.
– Не морочте мені голови, братці. У одного вона й без того тріщить, а в іншого, – він глянув на Тиберія, – здається, залишилася тільки та частина, якою він дорогу нам шукатиме.
– Ти, Хомо, – пробурмотів Горобець, – дуже веселий чоловік, коли не в тебе болить голова.
– А я завжди веселий. Просто в декого товариство таке, що хоч вовком вий.
– Тільки тихо, бо віддає в скронях, – зітхнув Халява.
Господар постоялого двору тим часом склав рахунок, у якому було стільки рядків, що можна було подумати, ніби бурсаки зупинилися не на кілька днів під його стріхою, а заснували тут цілу корчму, розорили її, а тоді знову відбудували.
Горобець довго вивчав цифри, ворушачи губами. Халява, почувши суму, підвів голову й подивився на господаря з таким жахом, наче той зажадав продати його в турецьку неволю.
– Та за що ж стільки? – простогнав він. – Ми ж не їли вашої хати!
– А ночівля? – додав Горобець. – Чому за ночівлю стільки? Ми ж не спали на перинах!
– А ви, молодче, хотіли, щоб я вам ще й пісень співав, поки ви давали хпопака?
‐ Пісні нам не треба, – сказав Хома. – А от якби ви ще й хропіння вміли в рахунок записувати, то, мабуть, заробили б більше, ніж на всіх своїх постояльцях.
Явтух глянув на нього спідлоба.
– Гострий ти на язик, хлопче.
– Що маю, тим і живу.
Зрештою, розрахувалися. Халява довго бурчав собі під ніс, що за такі гроші можна було б купити доброго кабана, відгодувати його, зарізати й годуватися до самого Різдва Христового. Горобець переконував його, що кабан не вміє варити борщ, а Хома заявив, що якби Халява одружився з кабаном, то, певно, був би найщасливішим чоловіком у світі.
Простилися з господарем, закинули торби на плечі й вийшли у двір. Сонце вже піднялося над селом, і день обіцяв бути ясним, теплим, без жодної хмаринки. На тинах сушилися полотна, біля криниць дзенькали відра, а над городами, де густо зеленіли капустяні листки й тяглося вгору бадилля соняшників, стояв солодкий дух землі та ранкової вологи.
Щось затримало Хому біля воріт, і він озирнувся. Село лежало перед ним тихе, майже сонне. Десь гавкнув собака, за садком прокричав півень, а попереду них вже починався широкий простір полів. І все ж Хомі здавалося, ніби він залишає тут щось, не торбу, не гроші, не якусь дрібничку, а дещо вагоміше, чого не покладеш у дорожню торбу й не понесеш на плечі. Панночка. Він так і не дізнався, де вона мешкає, як і не розвідав, як звуть її батька, чи живе в маєтку за селом, чи в скромнішій хаті, захованій серед садів. Не знав навіть, чи побачить її знов.
«Нічого, – подумав Хома, губи розтягнулися в сумній усмішці, й він, зпештою, поправив ремінь й ступив за ворота. – Ще вернуся. Хіба мало тут свят? Храмові дні, ярмарки, весілля, вечорниці. Здається, вона полюбляє гуляння. Де музика, там і панночка. Де танці, там і я. Знайдемося».
Думка була настільки приємною, що Хома навіть насвистів кілька тактів веселої пісеньки.
Тим часом хлопці проходили повз хати на окраїні села. Біля старого тину, під похиленим гіллям груші, гуділа юрба селян: кремезний господар у полотняній сорочці, дві жінки в темних хустках, літній дід із довгими сивими вусами та молодиця, що тримала на руках дитину. Всі вони говорили разом, перебивали одне одного й час від часу хрестилися, поглядаючи в бік городів, де за тинами починався густий вишняк.
– Клянуся вам, не само воно щезло! – гаряче доводив кремезний чоловік. – У мене три ночі поспіль худоба реве, наче її живцем ріжуть. А вчора вранці корова молока не дала, хоч до того була здорова, як бик!
– Ба, більше! – підхопила повна жінка, поправляючи хустку. – У мене вночі всі свічки враз згасли. Вікна зачинені, двері на засуві, а в хаті холод такий, наче з льоху вітер тягне. І хтось ходить коло печі. Чую кроки, чую, як дошки риплять, а встану – нікого!
– А я вам кажу, що то відьма, – озвався дід із вусами. – Ще моя баба розповідала: як молоко без причини пропадає, як худоба вночі не знаходить собі місця, то шукай того, хто з нечистим знається.
– Хто б то міг бути, дядько Панас? – запитала молодиця, міцніше притискаючи дитину до грудей.
Дід повільно обвів усіх поглядом.
– А хіба відьма на воротах вивісить, хто вона є?
Жінки перехрестилися.
Халява, який до тієї миті думав лише про кухоль холодного квасу, одразу перестав терти собі скроні.
– Чуєте? – прошепотів він до товаришів. – Щось у них коїться.
– Та в кожному селі щось коїться, – відмахнувся Хома. – Де люди живуть, там і худоба хворіє, і молоко скисає, і жінки лякаються власної тіні. Якби за кожне скисання молока судили відьму, то в нас уже не було б кому корів доїти.
Горобець, однак, не сміявся. Він прислухався до розмови, похмуро насупивши брови.
– А що ж іще? – провадив дід. – Позавчора в Василини на вікні хтось залишив мокрий слід. Наче долонею притиснулися. А вчора вночі пес у Савки завив і кинувся до хліва, а там двері відчинені, хоч господар власноруч засув перевіряв.
– Може, злодій? – обережно припустив кремезний чоловік.
– Злодій винес би все, а не тільки лякав! – сердито відказала повна жінка. – Та й нащо злодієві відчиняти хлів, коли там тільки корова й коза?
– Щоб корову вкрасти, – сказав Хома так голосно, що Горобець штурхнув його ліктем у бік.
– Цить ти! – прошипів він. –Не бачиш, люди перелякані?
– Бачу. Тільки не розумію, чому відьма в них винна раніше, ніж вони знайшли бодай одного злодія.
Дід повернув голову до бурсака.
– А ти, молодче, не смійся. Не все на світі можна розумом збагнути.
– А я й не сміюся, діду, – відказав Хома, хоча в кутиках його губ усе ще грала усмішка. – Я тільки питаю: відьма, коли вже така всемогутня, то чому не зробить собі молока, аби не бігати по чужих коровах?
Кремезний чоловік хмикнув, а жінки подивилися на Хому з явним осудом.
– Ох, хлопче, – сказала одна з них, – сміхом біди не відженеш. Ти ще молодий, то не знаєш, як воно буває. Спершу щось мале: корова занедужала, кіт серед ночі завив, дитина крізь сон заплакала. А потім приходить така біда, що вже й не знаєш, до кого звертатися.
– А ви знаєте, хто це робить? – запитав Горобець.
Жінка похитала головою.
– Ні. Та хіба обов’язково знати? Відьма не завжди показується. Буває, що тільки тінь її бачиш.
Хома хотів додати щось іронічне, та Горобець потягнув його за рукав, і вони рушили далі, залишивши за спиною селянську юрбу.
Та розмова ще довго трималася в повітрі, немов запах диму після згаслого вогнища. Хома кілька разів ловив себе на тому, що озирається на село. Йому здавалося, ніби серед білих хат і темних садків він міг би помітити знайому постать з чорною хусткою. Але вулиця була вже порожня, тільки на одному подвір’ї молода дівчина розвішувала білизну, а біля криниці хлопчик ганяв обруч.
Дорога вивела їх за городи, де земля стала широким степовим простором. Хвилясте й безкрає, таке просторе поле, що небо над ним здавалося вищим, а сонце більшим. Трава сягала подекуди колін, у ній біліли ромашки, синіли волошки, палали червоні маки. Ковила сріблилася на вітрі, і коли він пробігав степом, трава колихалася хвилями, немов хтось невидимий плив під нею від одного обрію до другого.
Над головами кружляли шуліки, час від часу кидаючи на землю гострі тіні. Десь у траві цвірчали коники, у повітрі дзижчали бджоли, а з невидимої балки долинав спів жайворонка, такий високий і чистий, що його не відразу й розбереш, чи то божа пташка співає, чи саме небо радісно дзвенить над землею.
Хома йшов попереду, розмахуючи руками, часом підкидаючи носком чобота камінчик, часом зриваючи стеблину й закушуючи її кінчик.
– От добре жити! – вигукнув він, озираючись на друзів. – Ні тобі наглядача, ні тобі ректора, ні тобі старого дяка, що вічно заглядає в книжки й вказує, де ти пропустив рядок. Сам собі пан, сам собі господар. Якби ще десь тут корчма стояла, то можна було б заснувати нову бурсу й жити, як вільні люди.
– Ти б у перший же день пропив усі гроші, – зауважив Горобець.
– А на другий день узяв би в борг.
– А на третій?
– На третій вигнав би тебе за погане управління.
Халява, який ішов позаду й час від часу зітхав, тримаючись за голову, озвався:
– А я б у вашій бурсі завідував кухнею.
– Ти б завідував хіба що казаном, – посміхнувся Хома. – Бо з кухні ти нічого не випустиш, доки сам не перевіриш.
– Зате всі були б ситі.
– Крім тих, хто прийшов би після тебе.
Вони сміялися, сперечалися, а Горобець раз у раз запевняв, що добре знає дорогу й що за найближчим пагорбом вони неодмінно побачать знайомий гай, а за ним уже й шлях до села родичів.
Проте той найближчий пагорб виявився не таким уже й близьким. За ним не було ані гаю, ані дороги, тільки ще одна широка рівнина, а на ній – інші пагорби, схожі на попередні, наче хтось розкидав їх по степу, не надто переймаючись, де який має стояти.
– Тиберію, – сказав Хома, – а ти певен, що твої родичі живуть у цьому світі?
– Що за питання, дурню?
– Бо я починаю підозрювати, що ти ведеш нас у місце, якого немає на жодній карті.
– Я тут був!
– Коли?
– Колись!
– Оце вже відповідь! – Хома сплеснув руками. – Тепер я спокійний. Раз ти тут був колись, то й нам не пропасти. Може, заодно знайдемо місце, де ти востаннє думав головою.
Горобець кинув у нього сердитий погляд, але Хома лише засміявся.
До полудня троє встигли посперечатися про напрямок щонайменше п’ять разів. Ритор показував на один бік, богослов махав на інший, а філософ, який не надто любив ходити за чужими вказівками, раз у раз заявляв, що найкраща дорога та, яку можна побачити, а не та, про яку хтось колись і десь чув.
Зрештою, вирішили-таки йти до родичів Горобця. Хома вже раніше напросився до нього в гості й не хотів відступати від слова, а Горобець присягався, що там на них чекає добрий обід. Халява ж почув, що в родичів є пасіка, і ця звістка остаточно схилила його на бік Горобця.
– Ну, хлопці, клянуся, – урочисто заявив Горобець. – До вечора будемо на місці.
Коли сонце піднялося над самісінькою серединою неба, спека стала відчутнішою. Піт стікав по спинах, пил осідав на чоботях, а степова дорога, що вранці здавалася легкою й веселою, тепер витяглася перед ними без кінця. На щастя, невдовзі вони натрапили на струмок, що тихо біг поміж низькими берегами, затіненими густою травою. Поруч ріс старий дуб із могутнім стовбуром і розлогим гіллям, створюючи вабливу прохолоду. Земля коло нього пахла вологою корою, мохом і торішнім листям.
– Ось тут і спинимося, – вирішив Хома, скидаючи торбу. – Бо ще трохи, і Горобець доведе нас до тієї межі, за якою навіть у чорта закінчуються дороги.
– А я тобі кажу, що ми вже майже прийшли, – уперто відповів Горобець.
– То покажи, де саме.
– За наступним пагорбом.
– Тиберію, – зітхнув Хома, – коли ти кажеш «за наступним пагорбом», у мене виникає бажання сісти й чекати, поки пагорби самі до нас прийдуть.
Халява припав до води, вмив обличчя й довго пив з насолодою і бажанням залити не тільки спрагу, а й наслідки вчорашньої рибалки.
– Ох, добре! – видихнув він нарешті. – Тепер я знову людина.
– Ненадовго, – попередив Хома. – Зараз поїси, і знову станеш Халявою.
Розіслали хустину і розклали на ній нехитру поживу: хліб, шматок сала, кілька цибулин, що їх Халява ніс так дбайливо, наче то були церковні реліквії, та рештки сиру, загорнутого в полотно. Поки Халява нарізав сало, Хома знайшов сухого хмизу й розпалив вогонь, хоча день був теплий і ніхто особливо не мерз.
– Навіщо ти палиш? – запитав Горобець.
– Щоб було куди дивитися, поки ти розповідатимеш, як знаєш дорогу.
– А ще, – додав Халява, – щоб можна було підсмажити сало.
– Оце вже поважна причина, – погодився Хома. – Ти, брате, єдиний серед нас, хто вміє мислити практично.
Вони сіли колом, і невдовзі над вогнем уже потріскували сухі гілочки, а сало шипіло на тонкій дерев’яній шпичці. Від струмка тягнуло прохолодою, у верховітті дуба шелестіло листя, і світ здавався таким мирним, що можна було повірити: ніде на землі не існує ані нечистої сили, ані людського лиха. Хома розлігся на траві, підклавши під голову торбу, й заплющив очі.
– Ну, братці, – сказав він, – оскільки наш мудрий провідник завів нас у саме обійстя ковили, пропоную не марнувати часу. Діліться гріхами. Хто з вас мав найкращу дівчину?
– Ти вже мав, – негайно відповів Горобець. – Ти ж від учора ходиш, наче тобі хтось серце на нитці підвісив.
– Не плутай, Тиберію. Я питаю про найкращу, а не про ту, що нині не виходить у мене з голови.
– То вона не найкраща?
Хома розплющив очі.
– Ти, бачу, вирішив померти сьогодні.
– Та я тільки питаю!
– Отож! Вона найкраща з усіх, кого я зустрічав. А тепер розповідай про свою. Хочу знати, чи ти колись мав у житті хоч одну пригоду, що не закінчилася твоїм переляком.
Халява пирхнув, ледь не впустивши шматок цибулини з рота.
– Оце ти влучно!
– А ти, Халяво, не смійся. Твоя найбільша любов – то миска з варениками. І навіть її ти зраджуєш, коли бачиш горщик із салом.
– Неправда! – обурився Халява. – Я ще й голубців люблю.
– От бачиш, – зітхнув Хома. – Вітрогон ти, виходить.
Горобець відкусив шматок хліба, пережував і, здається, вирішив, що час відновити власну честь.
– А я вам скажу, хлопці, що була в мене одна дівчина в містечку, де ми минулої зими стояли. Ото була дівчина! Чорнява, очі, мов терен, а стан такий гнучкий, а язик..
– Що, гострий? – підказав Хома.
– Гострий, як ніж! Раз як гляне, то вже знаєш, що дурницю сказав, навіть коли ще рота не встиг розкрити.
– То чим вона тобі сподобалася? – спитав Халява. –Ти ж дурниці мелеш від ранку до вечора.
– А тим, що не боялася мене! – Горобець підняв палець, наче виголошував проповідь. – Інші, бувало, тільки-но побачать, що я до них іду, одразу починають поправляти хустки й шукати собі якусь роботу. А ця дивилася прямо в очі й казала: «Тиберію, ти або говори діло, або не заступай світла».
Хома розреготався.
– Свята жінка! Їй би не з тобою гуляти, а в монастирі дзвонити. І що ж було далі?
Горобець скоса глянув на нього, ніби вагався, чи варто розповідати. Та вогонь потріскував, день був довгий, а бурсацьке товариство мало ту звичку, що навіть найпотаємніші історії рано чи пізно виходили на світ Божий, особливо коли поруч сидів Хома Брут.
– А далі, – почав Горобець, – якось увечері вона покликала мене допомогти занести до хати кошик із яблуками. Я, звісно, одразу зрозумів, що яблука тут ні до чого.
– Звісно, – погодився Хома. – Ти ж від природи надзвичайно кмітливий.
– Отож. Заніс я кошик, а вона двері за мною й зачинила. У хаті темно, свічка горить, вона стоїть біля столу й дивиться на мене так, що я, признатися, забув, навіщо прийшов.
– Бо кошик уже поставив, – зауважив Халява.
– Цить! І ось вона каже: «Тиберію, ти завжди такий балакучий. А чи вмієш ти мовчати?» Я, звісно, відповів, що вмію, коли є заради чого.
– О-о-о! – протягнув Хома. Я
– А ти, виявляється, не безнадійний.
– Далі вона підійшла ближче..
– І попросила тебе знову занести яблука? – не витримав Халява.
Горобець кинув у нього шматочком хліба.
– Ти слухай, дурню! Отож, підійшла вона ближче, взяла мене за комір і поцілувала. Так поцілувала, що я, здається, до самого ранку не знав, де в мене голова, а де ноги.
– Судячи з того, як ти ходиш сьогодні, – сказав Хома, – мабуть так і залишилося.
– Та не перебивай! – Горобець усміхнувся, і в його очах промайнуло щось майже ніжне. – Вона пахла яблуками й димом, волосся в неї було м’яке, а коли вона сміялася, то ховала лице мені в плече. А під ранок сказала, що я маю йти, поки не прокинулася її мати.
– І ти пішов?
– А що я мав робити? Залишитися й просити благословення?
– Я б попросив, – сказав Хома. – Якби мати була добра й сніданок готовий.
Халява реготнув, а Горобець, хоч і хотів удавати ображеного, зрештою теж усміхнувся.
– А ти, Халяво? – запитав Хома. – Не приховуй від товариства. Кому ти колись розбив серце?
– Я нікому не розбивав серця.
– Бо не встигав знайти, де воно, – сказав Горобець.
– Та була одна, – несподівано промовив Халява, і обидва товариші повернули до нього голови. – Удова, донька шинкаря. Не смійтеся! Вона була гарна. Руки круглі, щоки рум’яні, а очі..
– В десять разів більші за твої миски? – спитав Хома.
– Очі, кажу, були добрі! І вона мене годувала. Не задарма, звісно..
– А чим ти платив? – поцікавився Горобець. – Чесною працею?
– Чим доведеться! – огризнувся Халява. – Дрова рубав, воду носив, мішки тягав. А одного разу вона так мене обійняла, що я подумав: от воно, справжнє щастя!
– І що ж сталося? – Хома вже сміявся наперед.
– А те, що вона потім сказала: «Ти добрий чоловік, але я не можу вийти за тебе».
– Чому? – запитав Горобець.
Халява помовчав, дивлячись у вогонь.
– Сказала, що я надто багато їм.
На мить запала тиша. Потім Хома так зареготав, що мусив спертися ліктем об землю.
– Ні, брате! Ні! Такого удару я ще не чув! Тебе відкинули не за бідність, не за дурість, не за криві ноги, а за те, що ти їси!
– А ти б не сміявся! – буркнув Халява. – Може, вона просто не розуміла справжнього кохання.
– Може, – погодився Хома, витираючи сльози сміху. – А може, розуміла, що дітям вашим нічого не лишиться.
Вогонь весело потріскував. Вони згадували дівчат і пригоди, які зустрічалися їм у містечках і селах, на вакаціях, ярмарках і вечорницях. Говорили про перші поцілунки, про таємні зустрічі в садках, про обійми за тином, про те, як одна дівчина мало не розбила Горобцеві носа за надто сміливий жарт, а інша сама потягла Халяву за рукав у комору. Хома оповідав найзухваліше. Він не соромився ані своїх перемог, ані поразок; розповідав, як одного разу виліз уночі через тин, бо дівчина не хотіла відчиняти хвіртку, а на ранок з’ясувалося, що то був не її двір; як його прогнали з вечорниць за те, що він посперечався з парубками й перетанцював їх усіх; як одна красуня пообіцяла вийти за нього заміж, якщо він перестане бешкетувати, і як він урочисто пообіцяв, а того ж дня влаштував бійку за те, що якийсь п’яний шляхтич назв в її «серденьком».
– А що я мав робити? – сказав Хома, розвівши руками. – Він не мав права звертатис до неї таким тоном, наче вона йому належить!
– А ти мав право вдарити його кухлем? – поцікавився Горобець.
– Мав. Бо кухоль був мій. А шляхтич був дурний. Усе сталося справедливо.
– Ти колись через дівчину собі шию зламаєш, – зітхнув Халява.
– Зате не від нудьги, – відказав Хома, закидуючи ногу.
Він сказав це легко, з тією самовпевненою усмішкою, яка не раз допомагала йому виходити сухим із води. Проте, коли товариші знову заговорили про свої давні пригоди, думки його потихеньку вернулися до панночки. І він, не втримавшись, розповів про неї. Про стрічку, про зустріч під грушею, про те, як вона спершу дивилася на нього холодно, а потім.. якось інакше, що й не описати. Про те, що не назвала свого імені, але погодилася зустрітися з ним. Про те, що він досі не може збагнути, чому вона так міцно засіла йому в серці.
– А ти певен, що вона панночка? – спитав Горобець, коли Хома замовк.
– А хто ж вона ще? Козак із косами?
– Я до того, що, може, вона тебе водить за носа.
– Може, – безтурботно відповів Хома. – А може, й ні.
– І ти через це не журишся?
Хома кинув у вогонь тонку гілку. Іскри злетіли вгору, на мить освітивши його обличчя.
– Журитися? Через жінку? Тиберію, ти мене за кого маєш? Я не з тих, хто плаче під вікном, коли йому не відчиняють. Якщо вона захоче мене бачити, то побачить. Якщо ні – ну, значить, не така вже вона й мудра, як мені здалося.
Він сказав це з викликом, але очі його на мить потемніли. Горобець нічого не відповів. Лише подивився на товариша так, ніби знав, Хома може посміятися з усього на світі, але не завжди здатен посміятися з того, що болить йому самому.
Коли сонце почало хилитися з полудня, бурсаки зібралися знову. Халява з неохотою підвівся, Горобець затягнув ремінь, а Хома, закинувши торбу на плече, знову заходився підсміюватися з товаришів.
– Ну, пане провіднику, – сказав він Горобцеві, – скільки нам іще лишилося?
– Години дві, не більше, – твердо відповів той.
– Я це вже чув. Якщо ти скажеш так іще раз, я почну думати, що ти продаєш нам не дорогу, а самі години.
– Дві години, кажу!
– Гаразд. Тільки якщо через дві години ми не побачимо села, то я продам тебе першому ж чумакові, а гроші витрачу на вечерю.
– Не продаси.
– Чому?
– Бо хто в тебе купить, коли ти сам такий дурний?
Хома зареготав, й ругили далі. Але минула година, потім друга, а села все не було. Степ, який удень здавався безмежним, тепер починав лякати своєю однаковістю. Ось пагорб, за ним – низина; ось гай, за ним – ще одна рівнина; ось вузенька стежка, що губиться в траві, а далі знову тільки ковила й небо. Один раз їм здалося, що вони бачать далеко попереду дах вітряка, але, пройшовши з чверть версти, зрозуміли, що то лише темна хмара над пагорбом.
Сонце вже торкалося обрію, коли Хома нарешті зупинився.
– Тиберію, друже.
– Що?
– Де твоє село?
Горобець озирнувся. Він довго мовчав, дивлячись на степ, а тоді сказав:
– Мабуть, ми трохи відхилилися.
– Трохи? – перепитав Хома.
– Ну.. може, й більше.
Халява повільно зняв шапку й почухав голову.
– А куди ми взагалі йшли?
– До моїх родичів, – гаркнув Горобець.
– То чому ж ми не прийшли?
Горобець роздратовано махнув рукою.
– Звідки я знаю? Тут усе змінилося!
– Що саме змінилося? – запитав Хома. – Степ? Сонце? Твої родичі? Чи, може, ти нарешті второпав, що не знаєш дороги?
– Я знаю дорогу! – гаркнув Горобець, але в голосі його вже не було колишньої впевненості.
– То покажи її.
Вони стояли посеред широкого поля. Позаду тяглася низка темних горбів, попереду – рівнина, що плавно спускалася в якусь низину. На заході сонце горіло червоним, наче велетенська жарина, а довгі тіні від трав лягали на землю, роблячи кожну стеблину схожою на тонкий чорний спис. Десь далеко прокричав птах. Потім усе стихло.
– Хомо, – тихо сказав Халява, – а ти впізнаєш це місце?
Хома озирнувся. Ні, не впізнавав. І це було найгірше, бо він міг сміятися з чужих страхів, міг лізти в бійку з утричі сильнішим супротивником, міг уночі перелазити через чужі тини й стукати у вікна дівчат, яких ледве знав. Він не боявся темряви, бо в темряві завжди можна було знайти дорогу, якщо мав добрі ноги й досить нахабства. Проте тепер навколо не було нічого знайомого. Навіть стежка, якою вони йшли, зникла в траві.
– Ну що ж, – сказав він, намагаючись говорити звичайним тоном. – Виходить, наш Тиберій не тільки поганий провідник, а й брехун.
– Я не брехав!
– То ти сам себе обманював. Це ще гірше.
Халява вже не всміхався.
– Треба шукати дорогу, поки не стемніло.
– А як не знайдемо? – запитав Горобець.
Хома хотів відповісти жартом, але не встиг. З низини повільно почав підніматися туман, тонкою білою смугою над травою. Згодом поповз вище, обхоплюючи стебла, вкриваючи землю, затягуючи темні пагорби. Неприродно густий, наче не вода випаровувалася з землі, а сама земля видихала щось давнє й затхле. Халява перехрестився.
– Господи помилуй.
– Чого ти? – спитав Горобець, хоча й сам не відводив очей від низини.
– Дід мій казав: як туман іде з балок після заходу сонця, то не можна сходити зі шляху. Бо є старі дороги, котрі ведуть не туди, куди думаєш.
– А куди ж вони ведуть? – запитав Хома.
Халява ковтнув слину.
– Туди, звідки вже не вертаються.
– Ну, то добре, що ми ще не зійшли зі шляху, – відказав Хома. – Як тільки знайдемо його, одразу й не сходитимемо.
– Та немає шляху! – вигукнув Горобець. – Ти хіба не бачиш?
– Бачу, що ти нас завів у таку халепу, з якої навіть твій язик не витягне.
– Не сваріться! – попросив Халява. – Що нам тепер робити?
Хома озирнувся на туман, що вже затуляв половину низини.
– Іти, – сказав він. – Стоячи тут, ми нічого не знайдемо.
– А якщо там болото? – запитав Горобець.
– То витягнемо один одного.
– А якщо вовки?
– То ти підеш попереду, Тиберію. Вовки, може, й злякаються.
Халява нервово хихикнув, але сміх його швидко урвався.
З туману долинув голос. Тихий, протяжний, наче хтось кликав людину здалеку.
Усі троє завмерли. Голос пролунав знову.
Халява схопив Хому за рукав.
– Ти чув?
– Чув.
– Хто там?
– А ти піди й спитай, – сказав Хома, та цього разу в його голосі не було сміху.
Горобець зробив крок назад.
– То, може, хтось із людей? Заблукав, як і ми?
– А чого ж він кличе з туману? – прошепотів Халява. – Чому не виходить?
– Може, не бачить нас, – сказав Горобець.
– А може, бачить, – тихо відповів Хома.
Він сам не знав, чому сказав саме це. Туман повільно сунув на них, і в його глибині щось наче ворухнулося. Ні постаті, ні обличчя, тільки темніша пляма, яка на мить здалася людською, а потім розчинилася в білому мареві.
– Не озивайтеся, –раптом сказав Халява.
– Чому? – запитав Хома.
– Бо так дід казав. Якщо вночі в полі почуєш, що тебе кличуть, не відповідай, доки не побачиш, хто то. А якщо голос назве тебе на ім’я – тікай. Бо нечистий може знати твоє ім’я.
– А якщо я сам назвуся? – спитав Хома, намагаючись повернути собі звичну зухвалість. – Може, він тоді злякається, що має справу зі мною.
– Не жартуй! – прошепотів Халява. – Тут не до твоїх витівок.
– А я не жартую, брате. Просто хочу знати, з ким маю справу.
– Оце й погано, – сказав Горобець. – Ти завжди хочеш знати. А є речі, про які краще не питати.
Хома повернув до нього голову.
– Ти звідки це взяв?
Горобець помовчав. Туман уже торкався їхніх чобіт, а холод від нього, здавалося, відчувався навіть крізь шкіру.
– Дядько розповідав, – нарешті сказав він. – У нас у селі був один чоловік, старий вівчар. Якось пішов він у поле шукати загублену вівцю. Пізно ввечері почув, що його дружина кличе з балки. Голос точнісінько її, навіть так само сердиться: «Петре, де тебе носить? Іди сюди!» Він уже хотів відгукнутися, та згадав, що жінка його того дня поїхала до сестри в сусіднє село. Ну ніяк не могла бути в полі.
– То що він зробив? – спитав Халява, затамувавши подих.
– Пішов геть. А голос за ним ішов. То кликав лагідно, то сварився, то плакав. А коли він уже добрався до дороги, почув за спиною, як хтось засміявся. Так, каже, що аж волосся під шапкою стало дибки. Наступного ранку знайшли його вівцю біля балки. А на траві довкола були сліди, наче хтось ходив босоніж.
Халява перехрестився ще раз.
– От бачите! Я ж казав!
Хома мовчав. Йому не подобалася ця історія, але не тому, що він вірив у кожне слово. Голос у тумані був надто схожий на справжній людський голос, а тиша навколо – надто глибока.
– А я чув іншу, – озвався Халява, наче боявся, що якщо перестане говорити, то голос повернеться. – У нас неподалік монастиря була стара криниця. Казали, що в ній колись утопилася дівчина, яку не віддали за коханого. Відтоді на Купала, коли місяць сходить над водою, з криниці чути, як хтось співає. Не голосно, ніби під водою. А хто нахилиться й загляне, той побачить у воді не своє відображення, а лице того, кого найбільше бажає.
– То я б не заглядав, – сказав Горобець.
– Чому? – спитав Хома. – Боїшся побачити свою чорняву красуню?
– Боюся побачити тебе, – буркнув Горобець. – Бо ти, мабуть, і в криниці знайдеш собі пригоду.
Хома посміхнувся, але посмішка була коротка.
– А я вам розповім, що зі мною було, – сказав він. – Не знаю, чи то нечисте, чи просто людська дурість, але випадок був добрий.
– Коли то було? – запитав Халява.
– Минулої осені, коли ми з одним товаришем ішли з ярмарку. Пізно було, місяць ховався за хмарами. Ідемо ми повз цвинтар, а там біля воріт стоїть дівчина в білій сорочці, волосся розпущене, голова опущена. Мій товариш одразу почав хреститися, а я думаю: чого це красуня стоїть сама серед ночі? Підійшов і питаю: «Панночко, ви когось чекаєте?» Вона мовчить. Я ще раз питаю, а вона повільно підводить голову..
– І що? – прошепотів Халява.
– А то виявилася стара баба з нашого села, яка прийшла на цвинтар шукати загублену козу! – зареготав Хома. – Сорочку білу накинула. А товариш мій так дременув, що я його аж за два дні знайшов, коли він повернувся додому іншою дорогою.
Горобець, попри страх, не втримався від сміху.
– Отже, ти навіть привидів за дівчат приймаєш!
– А що ж я мав робити? Темно було. Та й баба, між нами кажучи, була не найгірша.
– Хомо! – обурився Халява.
– Та жартую, дурню!
Сміх трохи розвіяв напруження, але ненадовго. Бо з туману знову долинув голос. Цього разу він був ближче.
Усі троє наче вросли в землю. Хома відчув, як усередині щось холодно стислося. Він не поворухнувся, не озвався, тільки повільно повернув голову до білої завіси. З низини повіяло холодом. Туман піднявся вище, обступив їх із трьох боків, і тепер вони ледве бачили одне одного. Здавалося, степ зник, а вони опинилися в якомусь безкрайньому білому коридорі, де не було ні початку, ні кінця.
–Хто ти? – гукнув філософ.
– Хомо! — вигукнув Халява, хапаючи його за плече.
Голос не відповів. Туман тільки ворухнувся, наче хтось за ним тихо ступив назад. Потім знову стало тихо. Хома вивільнив плече з Халявиної руки.
– Ну? – промовив він, намагаючись говорити зневажливо. – Не такий уже й сміливий наш невидимий гість.
– Ти навіщо озвався? – прошепотів Горобець. – Хіба не чув, що Халява казав?
– Чув. Але я не звик, щоб мене кликали, а я мовчав. Особливо коли не знаю, хто кличе.
– Та чи не все одно, хто? – Халява ледь не плакав. – Якби то була людина, вона б вийшла! А це…
Горобець перехрестився й почав тихо шепотіти молитву. Халява повторював за ним, плутаючи слова.
– Ходімо, – сказав Брут нарешті.
– Куди? – спитав Горобець.
Хома глянув уперед, де туман був найгустіший.
– Знайдемо дорогу. А там уже побачимо.
І довго блукали бідолашні бурсаки тим туманом, коли попереду, нарешті, заблимало щось жовтеньке й тремтливе, наче хтось запалив свічку за мутним шибковим склом. За ним показався другий вогник, а далі й третій.
– Агов, братчики! – вигукнув Хома, аж підстрибнувши з радощів. – Чи не здається вам, що то не блудні вогні, а таки людські оселі? Бо коли воно знову якась нечиста сила, то нехай уже сама до нас іде, а ми більше ні кроку!
– Ох, аби тільки дах над головою та піч, – пробурмотів Халява, витираючи рукавом ніс. – А коли ще й борщ знайдеться, то я готовий і самій відьмі ноги цілувати!
– Ти їй, Халяво, спершу ноги порахуй, – озвався Горобець, – а то, чого доброго, одна пара виявиться людська, а друга – цапина.
Та попри жарти, усі троє кинулися до вогників так хутко, наче за ними гналася вся нечиста сила, зібрана на Лисій горі. Туман поволі рідшав, і незабаром перед ними виринув хутір.
