Але який же то був хутір! Господи милосердний! Жменька хат, розкиданих де-не-де поміж голих садків, кілька похилених тинів та старий колодязь, над яким від вітру скрипів журавель. Більшість осель стояла пусткою: вікна позабивані дошками, стріхи позападали, двері висіли на одній завісі, а бур’ян під самими порогами сягав мало не людського пояса.
– Гарне ж місце, – промовив Хома, озираючись. – Якраз таке, де добрий християнин може або переночувати, або навіки залишитися.
– Не каркай, Хомо! – шепнув Халява й мимоволі перехрестився.
І тільки одна хатина, що стояла осторонь, мала віконце, за яким жеврів вогник. Невисока, почорніла від часу, з низенькими дверима й стріхою, що звисала над ними, мов насуплені брови старого діда.
– Ото вже наша фортеця! – сказав Хома. – Ану, братчики, покажімо, що ми не розбійники, а люди вчені, богобоязливі та, коли треба, вельми смиренні.
Троє підійшли до дверей, і Хома постукав. У хаті щось зашаруділо, заскрипіло й линув такий голос, що бурсаки мимоволі відступили на крок:
– Хто там?! Чого припленталися серед ночі? Чого грюкаєте, прокляті?!
– Та не гнівайтеся, матусю! – якомога смиренніше озвався Хома. – Люди ми хрещені, православні. Збилися з дороги, туман нас обступив, мов стіна, вже не знаємо, куди й ступити. Пустіть переночувати, Бога ради!
– Немає тут місця! – гаркнула стара. – Ідіть собі, звідки прийшли!
– Та куди ж нам іти, матусю? – жалібно втрутився Халява. – Там така темрява, що хоч око виколи, а туман, що й рідного батька не впізнаєш! Ще, не приведи Господи, вовки з’їдять або… або ще щось гірше.
– Хіба вас хто кликав уночі по світу тинятися? – озвалася стара.
– Ніхто, матусю, ніхто! – поспішив запевнити Горобець. – Сама доля нас сюди привела. Ми люди тихі, сумирні, нікому шкоди не чинимо. Я, наприклад, навіть курки чужої не скривдив!
– А я, – поспішив запевнити Халява, – хіба що шматок хліба позичу, та й то коли дуже припече.
– Ото вже замовкни зі своїми позичками! – прошепотів Хома й знову звернувся до дверей. – Матусю люба, змилуйтеся! Хіба можна, щоб християнські душа пропадали ні за що ні про що? Дайте нам хоч на долівці прилягти. Ми й слова не скажемо!
За дверима запала тиша. Почувся повільний, важкий поступ, ніби хтось волочив по землі старі чоботи. Щось дзенькнуло, наче залізо торкнулося заліза. На цей раз голос пролунав уже під самими дверима:
– Кажу вам востаннє: забирайтеся! Не буде вам тут ночівлі!
Халява відсахнувся й ухопив Горобця за рукав.
– Хомо, ходімо звідси, – прошепотів він. – Не подобається мені її голос. Так говорять або божевільні, або ті, хто давно помер, та забув про це.
– А ти звідки знаєш, як померлі говорять? — так само тихо відказав Хома, хоча й сам відчув, як холодок пробіг йому поза коміром.
Туман так само насувався з поля, а за хутором не видно було ані стежки, ані дерева. Хома поправив на плечі свиту, набрав у груди повітря й постукав іще раз. Вже не так зухвало, майже благально.
– Матусю! Та невже ж ви нас на погибель покинете? Ми ж не просимо собі місця біля печі! Хоч би в сінах, хоч би під лавою. А як уранці сонце зійде, то слід наш прохолоне!
– Під лавою, кажеш? – озвалася стара з таким скрипучим загрудинним сміхом, що в Халяви аж зуби зціпилися. – Знаю я таких, що під лавою починають, а тоді й до самого покутя добираються!
– Та що ж ви, матусю, нас за якихось розбишак маєте? – обурився Горобець. – Ми студенти! Люди книжні!
– Тим гірше! – відрізала стара. – Книжки ваші від нечистого не врятують!
І тут Хома, котрий досі вважав за найліпше віджартовуватися навіть перед смертю, раптом замовк. Бо з-за дверей долинув шурхіт, а за ним — голос уже не грізний, а якийсь дивно протяжний, наче стара говорила не сама, а хтось невидимий повторював її слова з глибини темної хати.
– Хто ж вас привів сюди, парубки? Хто показав вам дорогу?
Друзі перезирнулися.
– Та ніхто, бабусю, – відповів нарешті Хома. – Самі знайшли ваш хутір.
– Самі?..
І після тієї короткої відповіді за дверима стало так тихо, що чути було, як десь на подвір’ї крапнула вода з даху. Тоді стара прошепотіла:
– Еге ж.. Самі. Так воно завжди й починається.
Стара ще довго бурчала за дверима, а спудеї, переминаючись із ноги на ногу, стояли перед нею, мов три грішники перед самим Страшним судом. Врешті за дверима брязнув засув, і двері поволі прочинилися. На порозі стояла суха, висока стара, з таким гострим носом, що, здавалося, ним можна було проколоти полотно, і з маленькими очима, які світилися з-під насуплених розрізшихся брів, наче дві жарини в попелі. Голова вкрита темною хусткою, а довга сорочка під подертим кожухом волочилася мало не по самій землі. Вона тримала в руці каганця; його жовте полум’я тремтіло й кидало на стіни такі тіні, що ті, здавалося, ворушилися самі собою.
– Ну, заходьте вже, коли вас нечистий сюди приніс! – промовила вона. – Та тільки не думайте, що я вас усіх трьох покладу під одним дахом. У мене всім місце знайдеться, але кожному – своє. А хто вночі почне швендяти, заглядати по кутках чи нишпорити, куди його не просять, тому до ранку не дожити!
– Та ми, матусю, люди тихі, – запевнив Горобець, низенько вклоняючись. – Хіба що Халява часом уві сні хропе, мов ведмідь у барлозі.
– Брехня! – образився Халява. – То не я, то в тебе в животі жаби кумкають!
– Цитьте! – гримнула стара, і обоє враз прикусили язики. – Ти, череватий, спатимеш в овечих яслах у хліві. Вони порожні, овечки давно не стоять, то й місця вистачить. А ти, чорнявий, – вона тицьнула каганцем у бік Горобця, – на драбинці в хліву вмостишся. Тільки дивися, не впади вночі, бо я не збираюся збирати твої кістки по всьому двору.
– Як звелите, матусю, – покірно відказав Горобець. – Мені аби лиш не на самій стрісі, бо там, мабуть, вітер гуляє та домовики в карти грають.
– А ти, – стара обернулася до Хоми, – підеш за мною.
– Йой, чи, бува, не найкраща світлиця для мене припасена? – спробував пожартувати Хома.
Стара поволі підняла на нього свої блискучі очі.
– Найкраща, – сказала вона так тихо, що Хома мимоволі перестав усміхатися. – Найкраща для того, хто не боїться темряви.
Вона повернулася й, дріботячи, покрокувала через сіни. Хома рушив слідом, низько пригинаючи голову під темними сволоками. У хаті тхнуло сухими травами, димом і чимось давнім, затхлим, немов тут багато років не відчиняли вікон. На покуті чорніли ікони, перед ними жевріла лампадка, а на стіні висіли пучки полину та якогось зілля. Проходячи повз двері до іншої світлиці, вона раптом повернула голову й глянула на Хому так, ніби хотіла прочитати в ньому щось, чого він і сам про себе не відав.
– Ви чого ж, матусю? – спитав він, злегка всміхнувшись. – Чи не вкрай я вам припав до вподоби?
– А ти, хлопче, веселий, – відповіла стара. – Надто веселий, як на таку ніч.
– То вже вдача така. Коли сумувати, то й дорога довшою здається.
Стара нічого не відповіла, все дивилася на нього довго, пильно, майже недобре. Хома, що досі не боявся ні її гострого носа, ні скрипучого майже нелюдського голосу, раптом відчув себе якось ніяково. Він навіть поправив комір сорочки, наче той раптом став йому затісний.
Нарешті вони дісталися до невеличкої комори. Стара відчинила двері, підняла каганця й освітила порожнє приміщення: уздовж стіни стояла скриня, у кутку лежало кілька мішків, а на долівці, застеленій старою рядниною, простягалася груба вовняна ковдра.
– Ось тут і лягай, – сказала вона. – Не світли, не вставай без потреби, а як почуєш щось уночі, не нишпори.
– А що ж я можу почути, матусю? – спитав Хома. – Мишей? Чи, може, вашого домовика, що ходить перевіряти, чи всі постояльці на місці?
Стара поставила каганця на скриню.
– Спи.
Двері за нею зачинилися з таким скрипом, ніби сама комора зітхнула, втомлена від того, що мусила прийняти гостя.
Хома постояв трохи, прислухаючись. За стіною щось шаруділо, у хліві глухо лаявся Халява, бо, мабуть, натрапив у яслах на якусь колючу солому, а Горобець уже встиг голосно вилаяти його у відповідь. Десь надворі скрипів журавель колодязя, і вітер час від часу шарпав стріху, наче хтось невидимий силкувався залізти на горище. Низькі сволоки чорніли над головою, а від печі, що займала мало не всю стіну, тягло попелом, старим димом і таким духом, ніби там не один десяток років варилися самі лише коріння, жаб’яче зілля та людські страхи. Чи то від тьмяного світла кананця, чи від чогось іншого, здавалося, що очі на образах дивляться не на того, хто входить, а кудись йому за спину. Під стінами стояли скрині, оббиті потемнілим залізом, а з-під лави визирали глиняні горщики, пляшечки й полотняні торбинки, від яких ішов гіркий запах полину, звіробою та ще чогось такого, про що краще було не знати.
А коли вітер за вікном стишився, у хаті запанувала така дрімота, що чути було, як десь у темному кутку крапає вода. Іноді ж долинав тихий шелест, наче хтось поволі волочив по долівці довгу одежу; часом під лавою щось шкреблося, хоч жодної миші не було видно; а подеколи з-за печі лунав ледь чутний смішок, тонкий, сухий, зовсім не схожий на людський. І справді, була то не просто стара хата на забутому хуторі, радше скидалася на межу між людським світом й іншим, що починається там, де гасне останнє світло у вікні, замовкає собачий гавкіт, а темрява вже не здається порожньою.
«От тобі й ночівля, – подумав Хома. – Наче й не в людей оселився, а в самого чорта».
Та втома була така, що й чортові роги здалися б йому м’якою периною. Ноги гуділи, плечі ломило, а спина нила так, ніби він не один день, а цілих півсвіту пройшов. Хлопець скинув свиту, ліг на ряднину, натягнув ковдру до підборіддя й заплющив очі.
Встиг ще подумати про панночку, до тогш, як дрімота остаточно забрала в цього рештки свідомості. Згадалися йому її темні очі, і тиха усмішка, і те, як вона торкалася його руки. Хома всміхнувся в темряві. А тоді сон, важкий і глибокий, накрив його, мов чорна свита.
Не знав Хома Брут, скільки минуло часу, коли раптом прокинувся. Наче хтось невидимий штовхнув його в плече, а тоді відступив, не залишивши по собі нічого, крім дивного відчуття, що він уже не сам. У коморі панувала цілковита темрява. Каганець давно згас, і навіть місячне світло не пробивалося крізь маленьке, забите дошками віконце. Хома лежав нерухомо, прислухаючись до власного дихання.
«Чого це я прокинувся? І чи скоро світанок?» – подумав він, перевертаючись на другий бік.
І тут же завмер. У дальньому кутку комори, там, де темрява здавалася найгустішою, виднівся силует людини. Жінки, якщо точніше. Він не бачив ні обличчя, ні одежі. Дивна фігура схилила голову набік, і дивилася просто на нього, не ворушилася. Ба, й не кліпала! Здавалося, й не дихала.
Проте, Хома взнав її. Пізнав би й серед тисячі інших, хоч би стояла вона за сімома замками, у самому пеклі, поміж чорними казанами та грішними душами. То була вона – його панночка.
Хома поволі підвівся на лікті. Серце, яке ще хвилину тому билося сонно й ліниво, тепер так гупало в грудях, що йому здалося, ось-ось почують у хліві Горобець із Халявою.
– Панночко?.. – прошепотів він.
Тиша.
Жіночий силует ще трохи нахилив голову, ніби розглядаючи його з цікавістю, з якою дитина дивиться на комаху, що повзла по її долоні.
Хома ковтнув слину.
– Це ж ти, чи не так? – спитав він уже голосніше. – Чи я ще сплю, а ти мені ввижаєшся?
Так само, тиша. Брут чув, як у грудях перекочується його серце, а за стіною, здається, навіть вітер перестав шарудіти старою стріхою. Він спробував усміхнутися, та усмішка вийшла якась крива й недоладна. Погляд ще якусь мить був направлений на темний куток, не ймучи віри власним очам. Чорне волосся дівчини спадало на плечі темними пасмами, зливаючись із пітьмою.
– Панночко? – ще раз озвався він. – А ви яким побитом сюди потрапили? Чого це стоїте в темряві, наче домовик, що забув, де його піч?
Вона повільно підняла голову, і Хомі здалося, що її очі зблиснули в темряві, мов дві краплини світла на самому дні глибокої криниці.
– Дивлюся, як ти спиш, Хомо, – мовила вона нарешті.
Голос її був такий ніжний, такий ласкавий, що Хома мало не засміявся від подиву.
– Як я сплю? – перепитав він. – Отакої!
Вона тихенько всміхнулася.
– Мені захотілося подивитися на тебе.
І знову – тиша. Лише два вогники її очей дивно обпікали його душу, пробуджуючи занепокоєння.
Хома відкинув ковдру й підвівся. Втома, що ще недавно тягнула його до землі, зникла без сліду. Та й годі було думати про щось інше, коли перед ним постала вона! Та сама дівчина, через яку він, Хома Брут, тинявся селом, розпитував кожного зустрічного й мало не посварився зі старими бабами на призьбі. Та сама, чиє обличчя не давало йому спокою навіть тоді, коли він намагався переконати себе, що все то була звичайна примха.
Він радісно кинувся до неї й ніжно схопив за руки.
– Ох, панночко моя! Та невже ж це справді ти? – вигукнув він. – Хай же мене грім поб’є, коли я не дякуватиму долі за цю ніч! Я вже думав, що ти щезла, як дим над шинком, і більше мені тебе не побачити!
Хома відчув крижані руки в своїх й міцніше стиснув її долоні, силкуючись зігріти.
– Та ти ж мерзнеш, серденько! Чого ж стоїш в самій сорочці? У цій хаті й живий чорт, мабуть, накинув би на себе кожух!
Панночка стояла перед ним у білій нічній сорочці, що вільно огортала її постать. Чорне волосся, виблискуючи, розсипалося по плечах і грудях, а обличчя в напівтемряві здавалося ще блідішим, ніж зазвичай. Вона не відводила від Хоми очей, і в тому погляді було щось таке пильне, наче вона хотіла запам’ятати не лише обличчя бурсака, а й саму його душу.
– А скажи-но мені, панночко, – мовив він, усе ще не випускаючи її рук, – чи не рідня тобі часом ота стара, що нас сюди впустила?
– Рідня, – відповіла вона. – Я завітала до неї, щоб допомогти.
– Он воно що! – Хома пирхнув. – А я вже думав, що вона тебе у полоні тримає. Голос має такий, що від нього й покійник у домовині перехрестився б!
Панночка тихо засміялася. Та сміх її обірвався так несподівано, що Хома мимоволі глянув на двері. За ними не було чути нічого.
– Ти чого так замовкла? – спитав він. – Чи, може, стара заборонила розмовляти з подорожніми?
– Ні, Хомо.
– То, може, ти на мене гніваєшся за щось?
– Ні.
– А чого ж дивишся так дивно?
Вона повільно провела поглядом по його обличчю – від чола до підборіддя, затрималася на губах, а тоді знову подивилася в очі.
Хома відчув, як усередині ворухнулося незрозуміле сум'яття. Та воно швидко розтануло під її ласкавим поглядом: молодий парубок, котрий бачить перед собою дівчину, про яку мріяв не одну ніч, не надто охоче шукатиме в її очах небезпеку.
– Ох, ясочко, якби ти тільки знала, як я тебе шукав! – заговорив він знову. – Усе село обійшов! До кожного ліз: чи не бачили, мовляв, такої красуні? А люди дивляться на мене, наче я в їх питаю, де живе сам цар Соломон!
Вона ледь усміхнулася.
– І що ж тобі відповідали?
– Та нічого путнього! Ніхто не знає. Ніхто й не чув! А старі баби на лаві під грушею взагалі взялися мене соромити. Реготали так, що одна мало з лави не впала. Кажуть, наче уже й на Микиту їх стаю схожий!
Панночка повільно моргнула.
– Ти ж знаєш Микиту? – пожвавішав Хома. – Його всяка добра людина в тому селі жалує, бідосю! Закохався колись, але щось між ними дивне сталося, вже й не знадаю.. То тепер ходить, бідолаха, й питає в кожного, де його щастя поділося. А баби казали, що я скоро й сам так бігатиму, коли не перестану шукати тебе по всіх усюдах.
Він засміявся, а тоді, наче між іншим, додав:
– Ти ж знаєш, про кого я кажу?
Панночка витріщила на нього скляні очі, переставши кліпати.
– Ні, – лише мовила вона і всміхнулася.
Та Хомі чомусь здалося, що та усмішка з’явилася на її обличчі не сама собою, а ніби якась сила потягнула за ниточки, прив’язані до кутиків її вуст.
Він примружився.
– А чи не обманює мене добра пані? – спитав він нарешті, лукаво всміхаючись.
Усмішка панночки застигла на білому обличчі. Вона все ще дивилася на нього, все ще стояла близько, все ще тримала його за руки. Та її гарний дівочий лик раптом став нерухомим, наче його вирізали з воску. Кутики вуст повільно поповзли вгору, дедалі вище, поки усмішка не стала такою широкою, що вже не личила ані її обличчю, ані людській радості.
– Ні, – мовила тихим голосом, в якому щось неприємно затремтіло.
Хома перестав усміхатися.
– Та я ж пожартував..
– Ні, ні, ні, Хомо. Ні.
Вона хитнула головою. Її волосся майже не ворухнулося, хоча рух був різкий. Пальці, що стискали його руки, раптом напружилися так, що Хома відчув біль.
– Все добре, заспокойся.
– Ні, ні, ні!
Різкі, дивакуваті заперечення сипалися одне за одним, дедалі швидше, наче вона намагалася заглушити ними щось інше, якийсь голос, що лунав у неї всередині. Нелюдська усмішка все не сходила з її обличчя.
– Та що з тобою, дівчинко? Ти чого?
– Ні, Хомо, ні, ні. Не роби цього!..
Останні слова пролунали різко, майже люто, й Хома завмер. Десь у хаті скрипнула дошка. За стіною, у хліві, щось глухо гупнуло – чи то Халява перевернувся в овечих яслах, чи то хтось ступив на долівку. Парубок мимоволі озирнувся, а дівчина ж не звернула уваги на жоден звук.
– Зспокойся, панночко.. – пробурмотів він. – Бачить Бог, я нічого лихого не хотів. Я тільки спитав..
А тоді в якийсь момент усе скінчилося. Дівочі плечі опустилися, губи здригнулися, а широка усмішка, наче погано натягнута маска, нарешті зникла з обличчя. Вона кліпнула раз, удруге, й подивилася на нього вже зовсім інакше, з легкою розгубленістю, майже сором’язливо.
– Ох, Хомо, – промовила вона тихо й лагідно. – Давай не псуватимемо нашу зустріч пустими балачками, побудьмо разом, не заводячи мови про чужі села і балачки старих бабів?
Хома спантеличено мовчав. Він, звісно, хотів спитати, чого вона так відреагувала на невинний жарт, згадку про Микиту, чому її усмішка стала такою страшною й неприродньою, чому вона повторювала ті слова, наче боролася з кимось невидимим. Та все це здавалися тепер недоречним. Його дівчина знову була лагідна, близька, жива; й дивилася на нього так, як тоді під грушею, коли їх ніч пахла стиглими плодами, а дівочий щасливий сміх здавався найсолодшим звуком у світі.
Густі сутінки та важкі дубові двері комори надійно відгородили їх від усього світу. Пахло сухим сіном, терпким духмяним зіллям, старою шкірою та тим маревим духом, від якого в голові у Хоми починало солодко паморочитися, ніби він за один присіст перехилив пляшку міцної миргородської слив'янки. Тут, у напівтемряві, де єдиний промінь місяця пробивався крізь вузьку щілину в стіні, її чорні очі сміялися лукавим, хижим блиском, а пальці, прохолодні й легкі, несподівано ковзнули під грубе сукно його семінарської сорочки.
– Ой, дурний ти, бурсаче, – засміялася вона срібним, дзвінким сміхом, що жартівливо затремтів під самою стелею. – Все б тобі з бісівською силою воювати та латиною кидатися, а від власної тіні вночі здригаєшся..
Вона торкнулася його гарячих грудей, легко проводячи пальцями по шиї та розстібаючи верхні ґудзики з грубого полотна, а тоді раптом схилилася й гарячим, п'янким диханням торкнулася його вуха, шепочучи лукаво:
– Чи, може, твій козацький гонор тільки на словах такий міцний, а перед простою дівчиною з хутора й дух заллється?
Від цього дотику Хому обпекло так, ніби на нього вилили окріп. Уся його семінарська наука, всі суперечки з Горобцем про теологію та схоластику в одну мить вилетіли з голови, розчинившись у цьому п'янкому жіночому теплі.
– Е-ні, панночко! – хрипко, знемагаючи від розлитої в крові пожежі, видихнув Хома, а в очах його спалахнув дикий, несамовитий вогонь. – Зі мною такі жарти не проходять! Та я за один твій погляд готовий усю бурсу чортам віддати, і.. та я й одружитися можу!
Панночка дзвінко залилася сміхом від його гарячкових слів, ще ближче пригорнувшись до нього, що кожне биття її серця відгукувалося в його грудях:
– Ой, сміливі слова, бурсаче!
Не витримавши більше ні секунди цієї звабливої муки, Хома забув про будь-які застереження. Його міцні, мозолясті руки, звиклі тягати важкі сувої та лагодити бурсацький потік, раптом з нестримною силою схопили її за талію. Одним плавним, рішучим рухом він легко відірвав її від підлоги, піднявши вгору, й у запалі шаленої, нестримної пристрасті притиснув до прохолодної дубової стіни комори.
Панночка ахнула від несподіванки й захвату, а її темні очі спалахнули ще яскравішим вогнем. Мармурові ноги обвилися навколо його міцного торсу, а руки вп'ялися пальцями в густе волосся на потилиці, притягуючи його губи ближче.
– Моя.. – проричав Хома їй у відкриті, тремтячі від передчуття губи, втрачаючи рештки глузду.
Зливаючись у пропаленому пристрастю поцілунку, де стерлися всі межі між гріхом і порятунком, вони потонули в гарячому вирі ночі, де кожне зітхання ставало солодшою за будь-яку молитву.
– Хомо.. – згашено прошепотіла Панночка, коли її тонка нічна сорочка задерлася вище стегон, відкриваючи прохолодну шкіру під ніжним місячним сяйвом.
Його долоні жадібно ковзали по тендітному тілу, малюючи невидимі візерунки на гладенькій шкірі її ніжок, здригаючись від кожного легкого дотику. Панночка грайливо закинула голову назад і запустила пальці в його волосся на грудях. Ніжні нігтики злегка дряпали його засмаглу шкіру, змушуючи семінариста знемагати від суміші насолоди й гарячкового затьмарення.
– Бачиш, який ти став слухняний, Хомочку.. – тихий, пестливий сміх вирвався з її вуст прямо йому в шию, коли вона відчула, як шалено калатає його серце. – Де твої молитви та латина?
– Немає ні латини, ні молитви, – хрипко прошепотів Хома, міцніше стискаючи її стан і відчуваючи, як останні залишки глузду залишають його голову. – Тільки ти.. і цей бісів вогонь.
Вона лукаво посміхнулася, повільно проводячи долонею від його шиї до грудей, дратуючи, підбурюючи й не даючи йому жодної секунди на роздуми, поки за дверима комори густішала похмура українська ніч.
Хома, що сипав солодкими словами, наче маком на весільному короваї, раптом урвав свою балаканину й закружляв дівчину посеред темної комірчини. Вона скрикнула від такого безтурботного захвату, що навіть старі крокви під стріхою, здавалося, озвалися тихим потріскуванням. Панночка засміялася ще дзвінкіше, і Хома, сам не знаючи чому, відчув, що цей сміх робить його дужчим за всякого велетня, сміливішим за самого запорожця й щасливішим за всіх царів, що будь-коли сиділи на золотих престолах. Він кружляв із нею, а її темні коси розліталися довкруж. Поділ сорочки ледь торкався його рук, і від кожного її дотику по ньому проходило солодке тремтіння.
Він навіть не збагнув, як панночка враз опустилася на землю й відбігла до дверей.
– А чи кохаєш ти мене, Хомочку? – раптом запитала вона.
Він оговтався й ступив за нею, розставивши руки.
– Та я ж тобі вже казав, серденько! Кохаю! Душу за тебе віддав би!
– Овва! А ти не боїшся, що я тебе зачарую? – вона торкнулася пальцем його губ й зникла в дверях, заманюючи його рукою за собою.
– Коли вже зачарувала, то пізно питати дозволу!
Дивна була та дівчина! То сама наблизиться, так що йому вчувається тепло її тонкого стану, то раптом вислизне з-під руки, мов ранковий туман із долоні. То погляне так, що Хома й думати забудеться, то відвернеться, засміявшись, наче й не завдавала йому ніякого клопоту. А він уже й сам не знав, чи більше його тішить її близькість, чи дратує ота несамовита звичка втікати саме тоді, коли хочеться притулити її до себе міцно.
Вибігли вони з хати на подвір'я в ніч, що розпростерла над землею своє темне покривало, а місяць сріблив стару призьбу та похилений тин.
– Та куди ж ти, моя ясочко? – гукав Хома, не зводячи з неї очей. – Чи тобі й хвилини коло мене не всидіти? А я ж, признатися, ладен усю ніч отак за тобою бігати, аби тільки часом ти до мене обернулася.
Панночка тільки лукаво засміялася, блиснувши очима.
– А ти, Хомо, таки невгамовний!
– Невгамовний? – хрипко видихнув він, і голос його аж тремтів од палкої жаги. – Ти ж бо наче навмисно знущаєшся: то торкнешся плечем, то поглянеш так, що в грудях усе горить, а тоді – шусть! Чи ти взагалі розумієш, що твориш зі мною, дівчинко? У мене від одного твого подиху в жилах кров закипає!
Панночка знову відбігла на кілька кроків, грайливо притримуючи рукою спідницю, і кинула через плече:
– То не дивись на мене так, неслухняний!
– Як мені не дивитися, серденько, коли я кожну твою лінію знаю напам'ять?! – гаряче відказал Хома, зробивши крок уперед. – Якби моя воля, я б тебе й зараз тут ухопив, розстелив би отут трави і згадав би все те, що ми тоді робили під деревами, до самого світанку!
– Ой, який же ти безстидник до того ж! – засміялася вона, але в її голосі вже бриніла нетерплячка.
Хома важко дихав, відчуваючи, як пристрасть затьмарює розум. Вона пирснула сміхом і знову побігла через подвір'я, а її дзвінкий голос розсипався поміж деревами. Хома кинувся навздогін, уже не стримуючи ні кроку, ні бажання:
– Моя панночко! Не тікай від того, хто згорає за тобою! Ти ж бо знаєш, що я вже й не я. Від того бурсака, що був учора, лишився тільки шалений звір, який хоче тільки тебе та твого тепла!
Він рішуче скоротив відстань і, коли вона вже майже сягнула східців, стрибнув уперед і міцно обхопив її за гнучкий стан, притиснувши гаряче тіло до своїх грудей.
Але Панночка навіть не здригнулася. Вона повільно повернула до нього свій блідий, невимовно прекрасний лик, і очі її спалахнули таємничим, фосфоричним сяйвом. Зберігаючи на губах лукаву, володарську посмішку, вона неквапливо підняла свою тонку ручку й вказала пальцем донизу, на холодну, росяну землю.
В ту ж мить дивна, нелюдська сила вдарила Хому під коліна. Ноги його враз здерев’яніли, зробилися мов чужі й самі собою підкосилися перед нею. Зухвалий парубок тепер з важким зітханням упав на коліна.
Він звів на неї очі – благаючі, повні гарячкового затьмарення й молитовного захоплення, наче дивився не на смертну дівчину, а на святий образ. Уся його козацька пиха розчинилася без залишку: він стояв перед нею на колінах, знеможений її чарами, готовий виконати будь-яку волю своєї прекрасної й моторошної владниці.
Панночка нахилилася до нього й торкнулася спершу чола, тоді поволі ковзнула долонею по щоці, а наостанок затримала тонкий палець біля самого кутика його вуст. Її пальці були прохолодні, мов пелюстки квітки, що розкрилася перед самим світанком.
Хома хотів був щось сказати, та слова раптом застрягли йому в горлі. Чи то краса її так розум одібрала, чи то чари якісь невидимі обплутали його, тільки язик став важкий, а думки розбіглися, наче горобці з-під стріхи. Він лиш дивився на неї, забувши про холодну землю під колінами.
Заплющивши очі, відчув, як її пальці ледь торкнулися його губ, і бурсаку здалося, що сама ніч схилилася над ним, лагідно приклала палець до вуст і наказала мовчати.
Тим часом Панночка, мов та кішка, що ступає безшелесно по м'якій подушці, обійшла його кругом. Її легка рука ковзнула по його волоссю, погладила потилицю, а тоді зупинилася на плечі. Хома тільки й устиг повернути голову, як вона, граційно підхопившись, спритно й невимушено вмостилася йому на шиї, звісивши обабіч його грудей свої тоненькі ніжки.
– Отак, Хомо, – прошепотіла вона йому над самим вухом.
Він мимоволі здригнувся. Вона сиділа так певно, наче віддавна призвичаїлася до такого їздження. Дивна річ, Хома зовсім не відчував її ваги. Ніби не жива дівчина сиділа в нього на плечах, а легенька хмаринка опустилася з нічного неба.
– Та ти ж, серденько, легша за пір'їнку! – нарешті видушив він із себе, силкуючись озирнутися. – Чи не боїшся, що я тебе, бува, ненароком загублю?
Панночка тихо засміялася й поклала долоні йому на голову.
– Біжи, Хомо.
Іще мить – і він уже звівся на ноги. А тоді, сам не збагнувши, як то сталося, подався вперед, спершу швидко, тоді дедалі прудкіше, аж поки земля під його ногами не почала віддалятися. Подвір'я, тин і стара хата лишилися десь унизу. Нічний вітер ударив у лице.
Хома біг уже не по землі, він здійнявся в повітря, притримуючи руками своє заповітне кохання за білі коліна. А Панночка сиділа собі на його шиї, мов на найзручнішому кріселці, й сміялася, поки під ними меншали дерева, дахи та людські оселі.
Довкруги розкинулося небо: безмірне, темно-синє, прозоре, як кришталь, занурений у глибоку воду. Зорі висіли так низько, що, здавалося, досить простягнути руку, щоб зняти з небесного полотна цілу жменю золотих вогників. Місяць плив поміж хмарами, тонкими й білими, мов розчесане волосся покійниці; його світло не падало на землю, а розтікалося в повітрі молочною імлою, і в тій імлі все довкола втрачало свої обриси, ставало легким, прозорим, майже неіснуючим.
Хома подивився вниз. Десь далеко, на самім дні нічної безодні, дрімала земля. Чорні ліси скидалися на клапті оксамиту, річка звивалася срібним пасмом, а села з їхніми білими хатами були схожі на розсипані по темному полотні кісточки. Ніде не блимало віконце, ніде не гавкав собака, ніде не озивався людський голос. Усе спало – чи, може, все було зачароване.
– Господи помилуй.. – видихнув Хома. – Та як же це?
Густі, смоляні пасма розгорнулися навколо них широким крилом, затуляючи місяць і зорі. Не вітер розвівав їх – вони самі пливли в повітрі, розростаючись, мов чорний дим над погаслим вогнищем. І що дужче Хома вдивлявся в те волосся, то більше йому здавалося, ніби в його глибині рухаються чужі тіні, ніби там, за темною завісою, ховається ще одне небо – старе, беззоряне й чуже людському світові.
Панночка прихилилася до його скроні, простогнувши:
– Ой, солодко ж мені, Хомочку..
Дихання її пахло терпким полином і нічною м’ятою, але тепер у тому запаху вчувалося щось ще: вогка земля, затінок старих могил, квіти, що розквітають лише там, куди ніколи не заглядає сонце.
– Чи чуєш, як співає ніч? Чи чуєш, як зорі падають нам під ноги?
Десь далеко, за межами видимого світу, хтось тягнув тонку, сумну пісню без слів. Вона линула крізь простір, наче плач самотньої сопілки, і кожна її нота проникала йому під шкіру, змушуючи серце то завмирати, то битися з новою силою.
Тоді Хома поглянув униз. Земля під ними розверзлася чорним проваллям. Мчали внизу темні байраки, а старезні верби хитали головами, проводжаючи їхній дикий політ. Та все це було надто далеко, надто тихо, надто схоже на намальовану картину, яку хтось розгорнув у темряві.
Хома хотів крикнути, вимовити рятівне слово, згадати бодай одну молитву чи ту семінарську латину, якою так полюбляв вихвалятися перед товаришами. Але язик його наче обважнів, а слова розсипалися в голові, не встигаючи скластися докупи.
Він спробував розтиснути руки, та панночка лише міцніше притиснулася до нього. Її холодні ноги обвили його стан, і від того дотику в жилах Хоми кров то спалахувала пекельним жаром, то застигала, мов крига під лютневим небом. Йому було млосно, страшно й незбагненно солодко; кожна мить розтягувалася на цілу вічність, а сама вічність здавалася лише одним довгим, гарячковим подихом.
– Летимо, мій козаче! – дзвенів над ним її сміх, уже не зовсім людський, але все ще чарівний. – Летимо туди, де ніхто нас не розлучить, ні молитва, ні сонце, ні ранкові півні!
Хома заплющив очі. Він хотів вірити, що це й справді кохання, що за темною завісою її волосся приховано не безодню, а тільки ще глибше небо; що холод її рук, то лишень нічна прохолода, а дивний голос – відлуння щастя, якого він досі не знав.
Та коли вона прошепотіла його ім’я вдруге, йому здалося, ніби озвалася не вона, а цілий сонм невидимих голосів, що дрімали під землею тисячоліттями й тепер прокинулися, почувши його.
І тоді Хома збагнув, що летить не просто над землею. Він летить кудись, звідки не повертаються ті, хто надто довго дивився в очі нічній красі. І найстрашнішим було те, що, попри весь жах, попри крижаний дотик її рук і безодню, яка розверзалася під ногами, він усе ще не міг перестати кохати її. Панночка сміялася біля самого його вуха, а в пам’яті його ще жила та мить, коли вона ніжно провела долонею по його грудях, животу й сказала, що кохання – то вміння літати.
Та невдовзі радість почала помалу відступати перед дивним сум'яттям. Хома знову поглянув униз і відчув, як у нього похололо під серцем. Земля лежала так далеко, що вже не скидалася на рідний край, а на якусь темну безодню, до котрої можна було впасти й більше ніколи не підвестися.
От тоді йому й пригадалися давні оповіді, що їх не раз доводилося чути в бурсі від старших семінаристів: про відьом, що заманюють молодих парубків облудною красою; про нечисту силу, котра спершу пестить людину, а тоді забирає найдорожче – душу. Хома сміявся з таких балачок, називав їх бабськими вигадками та дяковими страшилками. Тепер же ті слова постали перед ним із такою виразністю, наче хтось нашіптував їх просто у вухо.
А що, коли вона заманила мене, аби занапастити? Чи не душу мою хоче забрати, а я, дурень, сам припав до неї, мов метелик до свічки?
Він поглянув на Панночку. Вона й досі всміхалася, та в тій усмішці тепер ввижалося йому щось чуже, незбагненне. Її руки, що так ніжно обіймали його ще хвилину тому, здавалися міцними, мов залізні обручі. І хоч серце його, зрадливе й досі закохане, не хотіло вірити страшним здогадам, душа вже чула небезпеку.
Господи милосердний, не покинь мене! Пресвята Богородице, заступися за грішного раба Божого Хому!
Він почав молитися подумки, спершу несміливо, уривчасто, силкуючись пригадати слова молитви, котру знав іще з дитинства. Вітер заглушував думки, серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вискочить із грудей, а Панночка все міцніше тулилася до нього.
Отче наш, що єси на небесах..
Він повторював слова знову й знову, чіпляючись за них, наче за останню соломинку серед бездонної води. І що довше молився, то дужче відчував, як слабшають її обійми. Спершу вона тільки перестала сміятися; потім її тіло здригнулося, а пальці, що впивалися йому в плечі, мимоволі розтиснулися. Хома затамував подих. Невже молитва допомагає?
Він наважився поворухнути губами, а тоді й вимовити перші слова вголос, тихо, майже пошепки:
–Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє..
Панночка нараз сіпнулася, наче від опіку. Її обличчя, досі осяяне дивною радістю, скривилося, а очі спалахнули гнівом.
– Замовчи, Хомо! – прошипіла вона, та голос її вже не мав колишньої сили.
– Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя..
– Не смій! – скрикнула вона й дужче вчепилася в нього.
Хома Брут заплющив очі й, долаючи страх, повторював молитву голосніше, раз у раз повертаючись до її початку, коли слова плуталися й губилися серед свисту вітру.
Політ їхній змінився. Вони почали хитатися в повітрі, мов птахи, підбиті мисливською кулею. Панночка важко дихала, її волосся билося об його лице, а руки то стискали його, то безсило зісковзували з плечей.
– Хомо, будь ласка.. годі.. – прошепотіла вона, і в тому голосі вже не чулося ані ласки, ані сміху.
Та він тільки міцніше стиснув повіки.
– І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого..
На останніх словах Панночка скрикнула так пронизливо, що Хома аж здригнувся. Її тіло раптом обм’якло, вітер ударив йому в груди, і земля, котра досі лежала далеко внизу, почала стрімко наближатися. Він тільки чув, як свистить повітря, як кричить Панночка, як шалено б’ється в грудях його серце й шумить в голові. Він силкувався втриматися за неї, та руки його ковзали по її одежі, а сам він летів додолу разом із нею.
Ще мить – і перед очима промайнуло темне гілля дерев. Потім щось тріснуло, хруснуло, і обоє з глухим ударом упали на широку галявину, порослу густою, холодною від роси травою.
Хома покотився по землі й завмер, важко хапаючи повітря. Над ним уже сіріло передранкове небо. Десь за лісом, у далекому селі, невдовзі мав озватися перший півень.
Хома Брут лежав посеред галявини, розкинувши руки, і ніяк не міг збагнути, чи то він іще живий, чи вже душа його відлетіла бозна-куди, а тіло лишилося на землі. Молитва все ще тремтіла на його вустах. У грудях йому пекло, у скронях гупало, а перед очима все ще миготіли чорні небеса, зорі, що гасли одна по одній, та страшне личко панночки, яке то всміхалося йому з невимовною ніжністю, то кривилося чимось таким, від чого навіть найвідчайдушнішому бурсаці мали б волосся стати сторч.
Він спробував підвестися, та ноги його не слухалися. Тоді він перевернувся на бік, уперся долонями в мокру траву й нарешті звівся навколішки. Земля під ним була справжня, холодна, волога; трава пахла ранком, а неподалік тихо дзюрчав струмок. Усе довкола здавалося звичайним, і саме та звичайність лякала його найдужче. Бо якби земля розступилася, якби з кущів повилазили рогаті чорти або над головою знову загуло чорне крилля, Хома принаймні знав би, чого боятися. А тут стояла собі тиха досвітня година, і ніщо не могло пояснити того, що сталося з ним уночі.
Він перехрестився раз, другий, а тоді, згадавши, що нечисть буцімто не любить святого хреста, перехрестився ще й утретє так хутко, що мало не вдарив себе пальцями по носі. Потім почав шепотіти молитву, плутаючи слова й ковтаючи закінчення. Здавалося йому, ніби сама темрява ще причаїлася за його плечима й тільки чекає, коли він замовкне.
Та ось праворуч щось зашурхотіло. Поволі, дуже поволі повернув голову й побачив панночку.
Вона лежала за кілька кроків од нього, на прим'ятій траві, з розкиданим чорним волоссям і білим, мов воскова свічка, обличчям. Одна рука її була простягнута вперед, друга притиснута до грудей. Здавалося, вона просто впала з висоти й тепер не могла отямитися. Ні! Тепер йому ввижалося, що під білою шкірою ховається щось прадавнє й лукаве, що вміє набувати людської подоби, аби тільки заманити християнську душу в погибель.
Панночка ворухнулася.
Хома відсахнувся так різко, що мало не впав навзнак. Вона повільно підняла голову, сперлася на лікоть і почала зводитися на ноги. Рухи її були слабкі, невпевнені, але в тому, як вона повертала голову й розплутувала пальцями чорне волосся, було щось таке моторошно знайоме, що Хома відчув: зараз вона знову засміється, здійметься над землею й потягне його за собою у засвіти.
Він позадкував. Під рукою хруснула суха гілочка. Хома сіпнувся, наче його хтось ухопив за п'яту, й озирнувся. Нічого. Лише стара трава, каміння, що виступало з землі, та кущі, чиє гілля чорніло на тлі світанкового неба.
– Господи помилуй.. – шепотів він, і зуби його дрібно цокотіли.
Панночка вже стояла на колінах. Темні очі, здавалося, намагалися впізнати його крізь туман. Йому ввижалося, що з-під її ніг повзе чорна тінь, що трава довкола неї в'яне, а роса на листі темнішає. Чи справді воно так було, чи то страх малював йому всякі химери, – цього він і сам не міг би сказати.
І тоді, в цій варениці нічного жахіття, він вже знав напевно: як тільки вона торкнеться його – він пропав. Перед ним була відьма, що вкрала дівоче личко, аби занапастити його душу. Хома з несамовитим криком кинувся вперед.
Присівши поряд, ухопив її за волосся й відтягнув назад. Чорні пасма обвилися довкола його пальців, а біле гарне обличчя дівчини відкрилося перед ним так близько, що він міг розгледіти кожну рисочку, кожну тінь під віями. Тільки тепер Хома бачив у тій красі щось страшне. Бо згадав її сміх над хмарами, її крижані пальці, силу, з якою вона стискала його плечі, й слова про молитву та сонце.
Хома відштовхнув її від себе. Вона впала на бік, але вже за мить почала підводитися знову. Спершу підняла руку, простягнувши до нього довгі білі пальці. Тоді повільно звела голову. Але повернулася вона до Хоми так чудно, що плечі її лишилися нерухомими; на устах розтяглася чужа, широка й бездушна усмішка.
– Хомо..– озвалася вона.
І голос її був уже не дівочий. Хома побачив, як пальці її розчепірилися, як вона, не зводячи з нього очей, почала поволі підійматися з землі. І тоді страх, що досі тільки стискав йому груди, обернувся на несамовитий жах.
Хома позадкував, і під його долонею опинився важкий камінь. Він лежав наполовину в землі, оброслий мохом, холодний і шорсткий. Бурсак вчепився в нього обома руками, ніби то була остання річ на світі, здатна захистити його від нечистої сили. У голові гуло, серце билося десь аж у горлі, а перед простаглася потвора, котра силкувалася підвестися й забрати його душу.
Хома не тямив уже ані власного руху, ані сили, з якою заніс камінь. Не було в ту мить у його голові нічого, окрім страшного бажання відвернути від себе те, що повзло до нього по землі.
– Господи, захисти! – вигукнути він і ударив.
Камінь глухо стукнув, і той звук здався йому страшнішим за чийсь нічний крик. Камінь гупнув об землю, а Панночка впала в траву.
І тут-таки кинувся бігти.
Не спиняючись, не озираючись, чи підведеться вона, він кинувся тікати. Біг швидко й бездумно, перечіплюючись об коріння, роздираючи руки об чагарі, провалюючись у мокрі ями. Біг, не розбираючи дороги, не відаючи, куди його несе, аби тільки геть від того місця й від білої постаті, що лишилася лежати в траві.
Позаду займався світанок. Десь далеко, за лісом, озвався півень.
А Хома біг усе далі й далі, мов за ним гналося саме пекло. І не було в нього тепер ні думки про дівчину, ні жалю за втраченим щастям, ні навіть сили озирнутися. Тільки одне билося в голові, гучніше за власне серце.
«То була нечисть. Господи, то була нечисть».
