Хома Брут спить, хоч гармати коти. День розквітнув, сонце випило росу з трави, зирнуло в кожну селянську хату, полоскотало промінням носи телятам та добряче припекло спини ледачим парубкам, що знічев’я валялися на призьбах. І спав він, як спочиває праведник після довгих молитов або грішник після такого бенкету, що й сам чорт, заглянувши до шинку, перехрестився б та й подався геть. Розлігся на широкому дерев’яному лежаку, підперши щоку згорнутою свиткою, розкинув руки й ноги в усі боки, неначе збирався уві сні обійняти цілий світ. Скуйовджене волосся, все в тирсі, стирчало на всі боки, а на обличчі грала така блаженна усмішка, яку не завжди побачиш навіть у немовляти. Й справді, було від чого спати так солодко!
Не кожного дня трапляється бурсацькому філософові, котрий звик розмірковувати про марноту всіх земних благ, думка, ніби всі ті премудрості, яких його навчали в бурсі, були вигадані самими лише дурнями, аби приховати від молодика найголовнішу науку: що світ, попри всі свої гріхи, вартий того, аби в ньому жити, коли десь під старою грушею на тебе чекає одна-єдина панночка.
Коли сонячний промінь, пробравшись крізь щілину в дерев’яній стіні, уперто вдарив філософу просто в обличчя, той спершу лише скривився, натягнув край свитки на голову й пробурмотів щось. Ось уже й муха, велика, зелена, з нахабністю справжнього полкового писаря, заходилася кружляти над його обличчям. Махнув рукою, та замість ґедзя влучив собі по чолу, розплющив одне око, тоді друге, й нарешті підвівся, позіхаючи.
– От тобі й маєш! – промовив він, оглянувшись довкола. – Наче мене вночі волами переїхало!
Хома обернувся. Десь за стіною мекнула коза, а з подвір’я долинув голос ґаздині, котра сварилася з наймитом через розбитий глек.
Горобця й Халяви не було й сліду. Їхні місця пустували, й свитки, що вчора ввечері валялися коло стіни, теж зникли.
– Отакі друзі, – сказав Хома. – Залишили напризволяще, поки той спить, мов убитий, а самі, певно, вже щось цікаве затівають.
Постоялий двір, у якому розмістилися бурсаки, був одним із тих місць, що їх у кожному чималому українському селі можна знайти або при великій дорозі, або неподалік від річкової переправи. Не палац, звісно, й не панський маєток, але й не проста селянська хата, в котрій чужинцеві, крім лави під образами, нічого не запропонують.
То був справжній притулок для всілякого подорожнього люду: бурсаків, що мандрували на вакації чи поверталися з науки додому; козаків, котрі після далекого походу затримувалися в селі, аби полагодити зброю, підкувати коней та розпитати про дорогу; чумаків, що везли на ярмарку сіль, рибу або полотна; дрібних торгівців, калік-жебраків, мандрівних дяків і безпритульних філософів.
Двір обнесений старим плетеним тином, подекуди перекошеним від плину часу, а подекуди так щедро зарослим лободою та кропивою, що й найсміливіший злодій двічі подумав би, перш ніж лізти через нього. При воротах стояв на товстих дубових стовпах солом’яний дашок, під яким зазвичай сидів господар. Явтух був кремезним чолов’ягою з червоним від табаку носом, ріденькою борідкою та голосом, що лунав на все село, коли хтось намагався не доплатити за нічліг.
Усередині двору тягнувся широкий, утоптаний десятками чобіт проїзд. Праворуч стояла довга стайня з дубовими дверима, крізь які раз у раз визирали кінські морди; ліворуч розмістився навіс для возів, де між колесами, оббитими залізом, валялися оберемки сіна та дерев’яні кілки. Посередині, біля старої криниці з журавлем, росла розлога верба, під якою подорожні обідали, грали в карти, лагодили різного роду знаряддя або сперечалися про те, чий кінь швидше пробіжить від воріт до придорожнього хреста. За стайнею розкинувся город, де господиня ростила капусту, цибулю, кріп та кілька кущів м’яти.
У повітрі висіла суміш запахів кінського поту, свіжого сіна, димленого сала, кислого молока, вогкої землі й борщу, який варила куховарка на печі. Над усім цим стояв густий, домашній дух людського перебування, котрий, певно, здавався б нестерпним якомусь витонченому паничеві, але для бурсака був майже тим самим, чим для ченця є пахощі ладану.
Хома з товаришами сподівались перебути тут в селі, поки не набридне місцеве товариство, не скінчаться гроші або не трапиться якась пригода, що змусить їх рушити далі. Усі три причини були для них однаково вагомими, проте жодна остаточною.
Небесне світило вже стояло високо, а подвір’я кипіло життям, коли Хома вийшов із кімнати. Двоє козаків у потертих жупанах сиділи на перевернутому кориті й лагодили ремені до шабель. Один, сивий, із довгими вусами, неквапно точив ніж об плаский камінь, другий же, молодший, розповідав щось таке веселе, що навіть кінь, прив’язаний неподалік, раз у раз прядав вухами, долучаючись до розмови. Біля криниці дівчина в білій сорочці набирала воду, а куховарка, пов’язавши голову барвистою хусткою, несла на кухню кошик із яйцями й сварилася з півнем, котрий виступав так важно, вочевидь мав власні плани.
Хома позіхнув і почухав груди під сорочкою, ніби перевіряючи, чи все ще на місці його серце. Воно, право, нікуди подітися не могло, хоча поводилося якось незвично: варто було згадати вчорашній вечір, як у грудях розливалося солодке тепло, а губи самі собою складалися в усмішку: стара груша, шелест листя, темні пасма волосся з-під хустки, легкий дотик руки, тихий голос, у якому було більше таємниці, ніж у всіх книжках, що їх він перечитав. Хома заплющив очі, й на одну коротку мить йому здалося, ніби він знову сидить поруч із нею, відчуває близькість її тіла й слухає, як вечір поволі стишує світ навколо.
Бо де ж вона поділася?
Питання, спершу зовсім незначне, як комариний укус улітку, потроху почало свердлити Хомину голову. Дівчина зникла тихо, несподівано, так, що він і не збагнув до ладу, коли саме вона відійшла. І що найдивніше, нічого певного він про неї так і не довідався. Дивачка не назвалася, не підказала, з якої сім’ї родом, й у якому дворі її щукати, до яких воріт стукати. І найгірше, серце вмить наче провалилося, вони не домовилися про наступну зустріч! Хома аж зупинився посеред подвір’я.
– От же ж біс її знає! – пробурмотів він. – Люди стрічаються, балакають, гуляють, а тоді, здається, ж повинні принаймні сказати одне одному бодай ім'я!
Він нахмурився так, що на його засмаглому чолі з’явилася глибока зморшка. Проте довго стояти без діла Хома не міг. Та й шлунок, який, на відміну від серця, не мав звички годувати себе самими тільки спогадами, нагадав про це таким виразним бурчанням, що філософія мусила поступитися місцем обідові.
У просторній світлиці постоялого двору вже накривали стіл. Під вікнами стояли довгі дубові лави, а на стінах на люд безперестанно зиркали образи в різьблених рамах, над якими висіли пучки сушеного зілля та часнику. У кутку потріскувала піч, на припічку стояли глиняні горщики, а з кухні долинав такий апетитний дух, що Хома на мить забув і про панночку, і про всі загадки що звалилися йому на голову.
Обід у жінки Явтуха виходив простий, зате щедрий: миска гарячого борщу, шматок сала, посипаного сіллю, цибулина, окраєць житнього хліба й кухоль холодного квасу. Господиня, будучи жіночкою повною, рум’янощокою, й могла б без зайвих зусиль підняти мішок пшениці, поставила перед філософом миску й побажала доброго апетиту.
Хома поспішив умочити хліб у борщ, з’їв кілька ложок, відкусив сала, запив квасом, і лише тоді, коли перший голод вже було втамовано, знову повернувся думками до загадкової незнайомки.
«А що, коли вона просто не хоче більше мене бачити?» – подумав він, підчепивши ложкою шматок буряка.
Думка ця наводила журбу, тож він відкинув її, наче кістку, що потрапила до борщу.
«Ні, не може бути. Якби не хотіла, то навіщо дивилася на мене так? Навіщо сміялася? Навіщо.. дала мені стільки щастя?».
Він навіть випростався на лаві й розмірковував далі.
«А може, тому що вона панського роду, а я для неї є хто? Бурсацький філософ без гроша за душею, із діркою на лікті та боргом у шинку. Либонь, батьки вже сватають її за якогось багатого шляхтича, котрий має три хутори, дві стайні й обличчя, схоже на варений буряк.»
Хома скривився.
– Хай йому чорт, тому шляхтичеві! – сказав він уголос.
За сусіднім столом старий козак поспіхом проковтнув шматок хліба й підняв голову.
– Ти до кого, парубче?
– Та ні до кого, добродію. З одним шляхтичем сперечаюся.
– То сперечайся тихіше, – буркнув козак. – Бо й до вечора борщу не доїси.
Хома засміявся, але ненадовго. Бо за першою думкою прийшла третя, ще гірша за попередні.
«А що, коли вона просто забавлялася? Може, їй нудно жити в своєму панському маєтку, от і заманулося трохи погратися з нетутешнім бурсацьким філософом. Посміялася, дала себе провести до груші, а тепер сидить собі в теплі й розкоші, згадує мої жарти й тішиться, що якийсь дурень цілий день сушитиме собі голову через неї».
Хома поклав ложку.
– Ні, це вже занадто!
Дивний народ ці жінки! Весь час дивуєшся! Коли не хочуть, щоб їх любили, то й поглядом не подарують; коли ж самі зворушать чоловічу душу, то неодмінно знайдуть спосіб зникнути так, наче їх і не було.
Він знову взявся до борщу, та їжа вже не здавалася такою смачною, як кілька хвилин тому. Усі його думки крутилися довкола одного й того самого питання: де її шукати?
І тут, як це нерідко буває з людьми, котрі не знаходять відповіді в книжках, він вирішив звернутися до простого люду.
«Що ж, – подумав Хома, витираючи хлібом дно миски, – сидіти тут і вгадувати, то заняття для старих дяків та тих філософів, котрі вже зовсім втратили надію. А я, слава Богу, ще молодий, ноги маю цілі, язик при мені, а очі, хоч і не наймудріші, та досить добрі, щоб розпізнати цю гарну панночку серед цілого натовпу».
Він допив квас, відсунув миску й підвівся. Господиня саме проходила повз стіл із кошиком у руках.
– Чи не підкажете, матусю, де тут у вас можна прогулятися? – спитав він, поправляючи пояс.
– А тобі що, синку, у дворі тісно стало?
– Ні в якому разі, матусю. Хочеться село глянути. Дороги, садки.. Може, ще й людей добрих стріну.
– Людей добрих у нас чимало, – відповіла господиня. – А лихих іще більше, тільки вони не завжди второпаєш, хто є хто.
Жінка засміялася, похитала головою й махнула рукою в бік воріт:
– Іди собі, філософе. Тільки не лізь, куди не просять, і не чіпай чужих дівчат, бо в нас за таке й батогом можуть пригостити.
– Еге ж, матусю, – поважно відказав Хома. – Я чоловік учений. Чужих дівчат не чіпаю. Розпитати мені треба про декого.
– Ото ж бо й воно! – вигукнула господиня, дзенькнцвши кухолями за прибиранням. – Найбільше лиха на світі від учених чоловіків, котрі тільки й роблять, що розпитують!
Хома розреготався, уклонився їй і вийшов за ворота.
Київське село лежало перед ним у всій своїй полуденній красі. Над білими мазанками ліниво здіймався дим; під тинами цвіли мальви, соняшники повертали лиця до сонця, а вишневі й яблуневі садки кидали на дороги густі, прохолодні тіні. Подекуди виднілися солом’яні стріхи, під якими сушилися на жердинах одежина; коло криниць стояли відра, а поряд церковної огорожі кілька старих бабів перебирали сушене зілля та обговорювали чиїсь родинні справи з такою поважністю, наче вирішували долю всього козацького війська.
Розлога стежина вела повз невеличкий став, де качки плескалися в зеленкуватій воді, а далі розгалужувалася на дві тропи: до лісу, й поміж городами до дальнього краю села. За ставом починалися поля, над якими від спеки тремтіло гаряче повітря.
Хома рушив головною стежкою, розпитуючи то в діда, що сидів на призьбі й лагодив постола, то в молодиці, котра розвішувала на тину випране полотно. Перший час тримався поважно, сподіваючись, що досить буде назвати кілька прикмет цієї красуні, як усі відразу почнуть кивати головами, показувати на той чи інший двір і дивуватися, чого це він досі не знайшов до неї дороги. Проте надія знайти її швидко накрилася капелюхом.
– Чи не бачили ви, добрі люди, дівчини такої.. — починав Хома, зупиняючись біля діда, що сидів на призьбі.
— Якої ж? — перепитував той, мружачись проти сонця.
— Молодої. Гарної. З чорним волоссям, зібраним на потилиці, а коло скронь кілька пасом вибиваються. Очі темні, глибокі з бурштиновим переливом, а одягається вона в темну спідницю, немов із винним полиском, та світлу сорочку з червоним узором.
Дід довго слухав, чухаючи сиву потилицю, а тоді сплюнув убік і сказав:
– Ні, синку. Такої не знаю. У нас, правда, дівчат багато, та щось я... То, мабуть, треба в шинку питати.
Хома насупився, але вирішив, що старий, певно, вже стільки літ просидів на призьбі, що й власної молодості не пам’ятає, не те що чужих панночок.
Неспішно рушив далі. Біля криниці зустрів молодицю з повними відрами джерельної води. Та, вислухавши його опис, лише здивовано розвела руками.
– Ні, добродію, не пригадую. А ви певні, що вона з нашого села?
– Авжеж! – вигукнув Хома, хоча певності в нього було вже не так багато. – Принаймні я зустрів її тут.
– То, може, вона приїжджа? З панами, бува, всякий люд прибуває, а ми й не знаємо, хто в кого гостює.
– Біс його зна.., – пробурмотів він і рушив далі.
Та скрізь його спіткала та сама невдача. Дівчата, що сиділи під тином і перебирали квасолю, перезирнулися між собою й запевнили, що такої красуні не бачили. Двоє парубків, котрі лагодили воза, спершу зацікавилися описом, а тоді почали розпитувати самого Хому, чи не привиділася йому та дівуля після доброго частування в шинку. Більше того, навіть та поважна молодиця, котра знала, здавалося, всі родинні справи без малого трьох сусідніх сіл, тільки похитала головою й сказала, що ніколи не чула про таку.
Наче й не було ніякої блідноликої чорноволосої дівчини.
Хома почав сердитися. Йому здавалося, що все село змовилося проти нього. А може, й справді всі тутешні мешканці мали якусь особливу ваду: не помічали найгарніших панянок довколо себе, зате могли годинами сперечатися через чужу курку.
Нарешті він натрапив на гурт бабів, що сиділи на дерев'яній лаві під розлогим дубом коло однієї з хат. Перед ними стояв кошик із яблуками, на колінах лежало прядиво, а язики працювали так справно, що, здавалося, могли б перемолоти на порох усі новини від Києва до самого Запоріжжя.
Хома, сподіваючись знайти серед них бодай одну людину, котра знала б усіх і вся цього селища, чемно вклонився.
– Доброго здоров’я вам, матусі! Чи не підкажете, бува, де тут мешкає одна панночка?
– Яка ж то панночка? – відразу озвалася найстарша, сухорлява баба з гострим носом і маленькими, блискучими очима.
Хома заходився описувати свою незнайомку: темне волосся, зібране на потилиці, темні очі, бліде личко, темна спідниця, червоний узор на сорочці.
Баба слухала, спершись підборіддям на костисту руку. Дві інші відклали прядиво й дивилися на нього з дедалі більшим зацікавленням. Нарешті стара пирснула, а тоді так голосно засміялася, що з її колін злетіло кілька клубочків.
– Ой, лишенько моє! Та ви ж погляньте на нього! – вигукнула вона, штовхнувши сусідку ліктем. – Оце вже селом бовтається, когось шукаючи! Ще трохи й на Микиту нашого буде схожий!
– Що? З чого б це? – насупився парубок.
Та баба вже не могла відповісти, бо знову заливалася сміхом. До неї долучилися й обидві сусідки, а за хвилю реготали вже всі троє, трясучись на ослоні.
– Торік за дочкою мельника цілий місяць бігав! То в долину, то до млина, то під вікна, а як вона відмовила йому, зовсім очманів, ще три дні ходив селом та питав, чи не бачили його щастя! Ха-ха-ха! А тепер, диви, ще один знайшовся!
–Еге ж, – підхопила друга баба, витираючи сльози з очей. – Скоро в нас усі парубки будуть не ділом займатися, а ходити й розпитувати, де їхнє щастя поділося!
І знову здійнявся такий регіт, що навіть курка під тином стривожено закудкудакала. Хома стояв перед ними, червоний від досади, й не знав, що відповісти. Він від природи своєї не був чоловіком надто вразливим і не раз чув на свою адресу такі слова, після яких інший давно б пустився в бійку. Та одне діло, коли з тебе кепкують за пиятику, картярство чи невчасну витівку, й зовсім інше, коли сміються з того, що ти шукаєш жінку, котра, здається, існує лише для тебе одного.
— Що ж, матусі, — нарешті промовив він, поправляючи пояс, — смійтеся собі на здоров’я. Коли вже вам не доводилося зустрічати такої панночки, то це ще не довод, що її немає на світі.
– Авжеж, авжеж! – захитала головою стара, трясучись від сміху. – Іди, соколе! Шукай своє щастя! Може, воно за селом у бур’янах причаїлося!
Хома хотів було відповісти щось дошкульне, та тільки махнув рукою й пішов геть, чуючи за спиною останні вибухи бабського реготу.
«От вам і село! – сердито думав він. – Дай їм волю, то вони й самого гетьмана засміють, коли той запитає дороги. А ще кажуть, що старі жінки мудрі. Мудрі, може, й мудрі, та тільки їхній корінь учення чомусь завжди закінчується чужим весіллям або чиїмось горем».
За всією досадою ховалося дещо гірше, чого Хома не хотів визнавати. Бо коли ніхто не знав цієї панночки, коли ніхто не міг пригадати ані її обличчя, ані ім'я, то звідки ж вона взялася? І куди так поспішно поділася?
Хома спинився посеред дороги й повільно озирнувся на хати, тини та садки. Сонце сяяло, півні горлали, десь за городами бешкетували діти, а над ставом ліниво кружляли білі метелики. Наче все було на своєму місці. Усе, крім панночки.
– Ні, – пробурмотів Хома, насупившись. – Тут щось не так.
Філософ вже ладен був повірити, що вся його пригода з молодицею не що інше, як примара від учорашньої чарки та того особливого розладу в голові, котрий часом нападає на молодого парубка, коли серце його, досі вільне, як запорозький степ, раптом потрапляє в невидиму пастку. Він саме відходив од гурту, що досі хихотіли йому вслід, коли вдалечині, за тинами та розлогими вишнями, до нього долинув спів. Тихий, уривчастий, наче хтось тягнув пісню крізь сон, а потім дужчав, розростався, обертався на цілий хор. Один голос ревів, другий кудкудакав в мотив першому а третій, очевидно, намагався втримати перші два принаймні в межах однієї мелодії.
Хома зупинився й витягнув голову.
– Та невже ж це.. – пробурмотів він, примружившись.
З-за повороту від річки, де верби схиляли свої віти до води, виринуло двоє бурсаків. Довгов'язий тримав другого за плечі, а той, кремезний, обіймав першого за поперек. Обоє вони йшли так урочисто, так дружно й так небезпечно похитуючись, наче несли на собі невидимий церковний престол, який щохвилини загрожував перекинутися в канаву.
– Ніхто інший, як Горобець і Халява.
Обличчя в обох сяяли таким блаженством, яке зазвичай можна побачити хіба що на обличчі немовляти, котре щойно наїлося, або старого шинкаря, що знайшов у кишені зайву монету. Патли Горобця стирчали в різні боки, наче він щойно сперечався з очеретом і програв; Халява ж мав на капелюсі пучок водяної трави, за поясом стирчав ніж, а на плечі висіла мотузка, до якої було прив’язано цілий в’язок риби. Ще кілька рибин теліпалися в руці Горобця, і кожна з них блищала сріблястим боком на сонці.
– Ой там, на горі, та й женці жнуть..
– Та не там! – раптом заперечив Горобець, не перестаючи співати. – Женці жнуть, а ми ловимо!
– Ти не збивай чоловіка з думки! – поважно відказав Халява. – Пісня старовинна. Її треба співати так, як співали наші діди.
– А ти звідки знаєш, як співали наші діди?
– Бо я, – сказав Халява й багатозначно підняв угору палець, – чоловік із пам’яттю.
– Ти чоловік із пляшкою! – огризнувся Горобець. – І то, здається, з чужою.
– Чужа пляшка – не чужа біда, — відповів Халява. – А як біда спільна, то й горілка спільна.
Тут вони обоє так голосно зареготали, що з найближчого подвір’я вискочив пес, гавкнув на них двічі й, мабуть, вирішивши, що перед ним не люди, а якісь різновиди домашньої худоби, повернувся до своєї будки.
Хома не витримав і зареготав собі в кулак.
– Агов, славні рибалки! – гукнув він. – Чи то ви з рибою вертаєтесь, чи риба вас із річки випхала, аби не терпіти такого товариства?
Горобець метельнув голову, довго й старанно фокусував на Хомі погляд, а тоді його обличчя розпливлося в усмішці.
– Брате! – вигукнув він так зворушено, ніби побачив рідного батька після двадцяти років розлуки. – Хомо! Оце ж ти! А ми саме про тебе згадували!
– Сподіваюся, не в молитві, – сказав Хома, прямуючи до них.
– Спершу в молитві, – запевнив його Горобець. – Потім у пісні. А далі вже не пам’ятаю, бо Халява сказав, що для доброго улову треба випити за здоров’я річки.
– І річка нас почула! – гордо додав Халява, виставляючи перед Хомою риб’яче багатство. – Дивися! Оце короп, оце лящ, а оце.. – Він помовчав, нахилився над в’язкою й уважно роздивився одну невеличку рибину.
– Карась, – підказав Хома.
– Ти не перебивай! – образився Халява. – Я саме хотів сказати, що карась. Перевіряв тебе.
Хома оглянув їх обох, рибу, траву на капелюсі Горобця й підозріло круглі щоки Халяви.
– А де ж ви, добродії, встигли так зголодніти, що мусили підкріплюватися горілкою? Чи то рибу ловили, а чарку вам річка сама подавала?
– Не чарку, а кухоль, – виправив Горобець.
– Атож, – підтримав Халява. – Та й риба, знаєш, слизька. Без належної обережності не втримаєш.
– То ви її горілкою змащували?
– Хомо, – із докором сказав Горобець, – ти сьогодні надто розумний. Чи не вклкпався ти часом? Бо тільки закохані й податківці здатні так допитуватися до чужих справ.
Хома на мить спохмурнів, знизав плечима й усміхнувся своєю звичною кривуватою усмішкою.
– А ти, Горобцю, тільки п’яний та ситий здатен вимовити щось розумне.
– Чуєш, Халяво? – Горобець хитнувся й притулився до товариша. – Він нас ображає. Не дамо йому риби.
– Не дамо, – рішуче сказав Халява, притискаючи в’язку до грудей.
– Не даси? – Хома підняв брову. – А хто ж тоді чиститиме її, поки ви обоє даватимете хропака обличчям у мисці?
Халява замислився. Це питання явно торкнулося його душі в найуразливішому місці.
– Ти чиститимеш, – нарешті постановив він. – Ти сьогодні виглядаєш чоловіком, який має вільний час.
– І голову при собі, – додав Горобець.
– А ви, бачу, маєте при собі лише рибу та зайву відвагу.
– Відвага, брате, – мовив Халява урочисто, – найперша прикмета козака!
– Так ти ж не козак, – зауважив Хома.
– То й що? Зате рибу ловлю по-козацьки.
– А п’єш, як шинкарський тесть.
Знову знявся регіт. Вони рушили вулицею до постоялого двору, і тепер уже йшли всі троє, обнявшись так міцно, що перехожий міг би подумати, ніби їх не троє, а один велетенський чоловік із трьома головами. Горобець затягував пісню, Халява підхоплював її не там, де треба, а Хома час від часу додавав до неї власні слова, які були настільки непристойні, що навіть старі баби на призьбах, почувши їх, спершу хрестилися, а тоді нишком усміхалися.
– Ой там, на горі, та й женці жнуть! – ревів Горобець.
– А у відрі, брате, риба лежить! – вигукував Халява.
– А хто ту рибу їстиме? – підхоплював Хома.
– Хто перший додому добіжить!
– То ти, Халяво, не їстимеш, – сказав Хома. – Бо з таким ходом ти хіба що до вечері доповзеш.
– А біс тобі! – обурився Халява. – Я можу бігти!
І на доказ своїх слів він спробував прискорити крок, але в’язка риби вдарила його по коліну, нога заплуталася в мотузці, і він мало не сів просто в дорожній пил. Горобець вхопив його за комір, однак сам від цього мало не впав на Хому. Троє чоловіків зупинилися посеред дороги й заходилися реготати так, що в Горобця виступили сльози, а Халява, витираючи долонею очі, заявив, що ніколи в житті ще не бачив такої веселої риболовлі.
– От побачиш, – сказав Хома, – увечері ми матимемо рибу, юшку тадобру вечерю.
Та не встигли вони пройти й кількох дворів, як їх веселий похід спіткнувся об чоловіка, що саме вийшов із-за рогу кузні. То був місцевий козак, Остап Кривоніс, чолов’яга широкий у плечах, із вусами, закрученими так старанно, ніби кожен вус мав окремого господаря й власні козацькі заслуги. Носив синій жупан із потертою срібною застібкою, шапку, і такий вигляд, наче йому щойно повідомили, що світ перевернувся. За ремеслом був він бондарем: робив діжки та всіляку іншу посудину, без якої ні господарство не господарство, ні шинок не шинок.
Побачивши Халяву, Остап раптом зупинився. Його очі звузилися, вуса настовбурчилися, а рука повільно лягла на пояс.
– Ану, стій, добродію! – гукнув він.
Халява, який саме намагався пригадати, чи не залишив він десь на березі свій капелюх, тому не відразу збагнув, що звертаються до нього.
–Хто? Я? – перепитав він, обертаючись на всі боки. – А чого ж стій? Я й так стою. Тобто йду. Але можу й постояти, якщо справа поважна.
– Не крутися, як в’юн у відрі! – гаркнув козак.–— Ти вчора біля шинку був?
– Був, – відповів Халява після недовгого роздуму. – А хто ж не був? Шинок – місце загальнодоступне, коли двері відчинені.
– А до діжки ти підходив?
– До якої ще діжки?
– Тієї, що стояла під навісом коло шинку! Нової, дубової, з мідними обручами. Я її для шинкаря зробив, а сьогодні вранці дивлюся – обруча нема, а сама діжка лежить боком, наче її ведмідь обіймав!
Халява подивився на нього, потім на Горобця, потім на Хому, й усміхнувся з тією безтурботністю, яка часом буває в людей, що не розуміють небезпеки.
– Пане козаче, – мовив він, – я, звісно, чоловік не без гріха, але до діжок ставлюся з повагою. Особливо до повних.
– Не прикидайся! – Остап ступив ближче. – Шинкар бачив, як ти вчора крутився біля неї, мацав обруч і щось там бурмотів про те, що «така бочка й сама проситься в добрі руки».
– А-а! – Халява ляснув себе по чолу. – Так це ж я казав, що вона проситься в добрі руки, бо стояла посеред проходу! Я мало об неї не перечепився!
– А обруч де?
– Який обруч?
– Мідний!
– Може, він укотився, – нарешті припустив він.
– Укотився?! – Остап аж захлинувся обуренням. – Мідний обруч на півпуда! Куди він укотився? До Дніпра?
– А чому ні? – щиро здивувався Халява. – Річка велика. Усяке до неї котиться.
Горобець, що досі намагався стояти серйозно, затулив рота рукою. Хома відвернувся, ніби його раптом зацікавила огорожа, але плечі його затремтіли від стримуваного сміху. Остап помітив це й повернувся до нього.
– А ти чого смієшся, русявий? Може, знаєш, де мій обруч?
– Та борони Боже, пане майстре! – відповів Хома з такою поважністю, що його слова могли б переконати навіть суддю, якби той не дивився на нього. – Я лише подумав, що коли обруч справді укотився до Дніпра, то тепер ваша діжка, мабуть, уже вільна від усяких земних клопотів.
– Ти мені тут філософію не розводь! – гримнув Остап. – Я питаю про обруч!
– А ми про рибу, – сказав Горобець, піднімаючи в’язку. – Кожен має своє горе.
– Ти ще й кепкувати будеш?! – Остап знову повернувся до Халяви. – Слухай сюди, чоловіче, я не кажу, що ти вкрав. Може й так. Але як не вкрав, то чого так весело регочеш?
– Бо я випив, – відверто відповів Халява. – А коли я вип’ю, то мені весело навіть тоді, коли мене питають про чужий обруч.
– Значить, ти був п’яний!
– Пане козаче, – зітхнув Халява, – та це ж не злочин. Якби доброго чоловіка за саму пиятику судили, то суддям довелося б працювати до самого Страшного суду.
Горобець пирснув. Хома вже навіть не намагався приховувати усмішку. Та Остапові було не до жартів. Він схопив Халяву за рукав і потягнув його до себе.
– Ходімо до шинкаря! Там розберемося. Бо в мене через тебе замовлення пропаде! Хто ж купуватиме діжку без обруча? Хіба що твоя теща, якби ти її мав!
– Не чіпайте рукава, сукно добре! – обурився Халява, раптом набувши дивовижної твердості. – Й чисте! Тобто було чистий, доки ви за нього не вхопилися. А тещі в мене нема, і прошу не накликати на мене такого нещастя!
– То ходімо!
– Нікуди я не піду, поки ви не доведете, що я ваш обруч у кишені ношу!
– А може, й носиш!
– То обшукайте! – Халява розкинув руки з такою готовністю, що мало не впустив рибу. – Ось кишені! Ось пояс! Ось душа, якщо знайдете, де вона в мене схована! Тільки рибу не чіпати!
Остап справді почав обмацувати його кишені, але знайшов там лише окраєць хліба, шматок цибулі, кілька риб’ячих лусочок і маленьку дерев’яну ложку.
– А це що? – козак витяг ложку.
Халява подивився на нього з образою.
– Ложка.
– Я й сам бачу, що не бандура! Звідки вона?
– Звідки ложки беруться? З дерева, добродію.
– Не дурій мені в очі!
– А ви не дивіться так, бо ще й ложка злякається.
Тут Горобець більше не витримав і захлинувся сміхом. Хома спостерігав це все й тепер спробував урятувати становище.
– Пане майстре, – сказав він, ступивши вперед, – дозвольте розсудити справу по-людськи. Ви кажете, що пропав мідний обруч. Халява каже, що не брав. У нього в кишенях обруча нема. Отже, або він надзвичайно вправний злодій, який украв цілий обруч, а носить при собі саму ложку, або ж у цій справі є ще хтось, кого ви поки що не шукали.
– А може, він його продав! – не здавався Остап.
– На що? – здивувався Хома. – На ложку?
– Не підказуй йому! – гаркнув Горобець, витираючи сльози.
Остап поглянув на приїжджих бурсаків і, здається, вперше запідозрив, що його не просто не бояться, а ще й вважають розвагою. А це вже було для нього тяжче за саму пропажу обруча.
– Смійтеся, смійтеся! – промовив він, відпускаючи Халявин рукав. – Та я ще знайду, хто мені його зняв.
– Я вам допоможу шукати! – великодушно пообіцяв Халява. – Тільки не сьогодні. Сьогодні в мене важлива справа: рибу треба почистити, юшку зварити й одпочити.
Козак стиснув кулаки, щось пробурмотів про безсовісних спудеїв, п’яних волоцюг і молодь, яка не знає поваги до чужої праці, та зрештою відступив. Бо у цій трійці його власний гнів стане тільки новою темою для їх жартів, а до вечора його історію про пропалий обруч знатиме вже кожна козацька кобила від шинку до кузні.
– Ще побачимося! – кинув він на прощання.
– Та ми нікуди й не дінемося! – гукнув услід Горобець. — Хіба що до іншого села!
Остап різко обернувся, але бурсаки знову заходилися сміятися, а Халява, задля більшого сміху, підняв рибу над головою й заспівав:
– Ой там, на горі, та й женці жнуть!
– Та годі тобі! – просичав Горобець, тягнучи його за плече. – Ще подумає, що ми його обікрали гуртом.
Гуртом рушили до постоялого двору. Хома озирнувся на вулицю, де Остап Кривоніс стояв біля кузні, сердито поправляючи вуса й поглядаючи в їхній бік. У селі, де й без того ніхто не міг сказати йому нічого про загадкову панночку, ця історія була, звісно, дрібницею. Проте дрібниці, як відомо, мають звичку збиратися докупи й утворювати такі клопоти, що потім хоч за тридев’ять земель тікай.
– Знаєте, братці, – сказав Хома, коли вони вже минали старий тин, – я починаю думати, що ми цьому селу не до вподоби.
– А мені напротив, – заперечив Халява. – Тут є риба, шинок і люди, які охоче пригощають нас розмовами про діжки.
– Саме тому й треба йти, – сказав Горобець. – Як залишимся, завтра хтось звинуватить нас у викраденні дзвона, післязавтра – корови, й Кривоніс доведе, що ми винесли з села сам Дніпро.
– А ще, – додав Хома, – маю підозру, що місцеві баби вже вигадали мені наречену, й завтра приведуть її знайомитися.
– Тоді треба йти негайно! – жваво озвався Халява. – Бо як одружать, то хто ж нвм рибу чиститиме?
– Ти й будеш, – сказав Горобець. – А дівка, певно, не дурна й відразу втече.
– Отже, вирішено, – підсумував Хома. – Сьогодні вечеряємо, спимо, а завтра зранку рушаємо до світ за очі. Може знайжемо таку місцину, де люди розумніші й шинок щедріший.
– І горілка краща! – додав Халява.
Троє студентських друзів, обнявшись, потяглися до постоялого двору, несучи рибу, свою веселу безсоромність і ту особливу легкість на душі, що буває в молодих людей, котрі ще не знають, скільки доріг їм доведеться пройти й скільки разів вони пошкодують, що не звернули з них раніше.
Сонце вже запалювало золотом солом’яні стріхи й верхів’я верб. Все обіцяло тиху вечерю, добру юшку та солодкий сон.
