Трішки давно тут не писала, тому що я трішки втомлена. І хочеться трішки спокою. Проте зайшла сюди, тому що побачила, що вже тут є сповіщення. І це неймовірно! Нарешті ми їх дочекалися.
Взагалі, мені цікаво куди приведе цей проєкт. Чи це вже не проєкт. Я не знаю як правильно все це називати. Особливо мені цікаво, що чи чим це стане для українців. Можливо просто крутим блогом? Чи можливо взагалі гарною соцмережею? Тому що бачу, як все відбувається з твітером хочеться кудись перейти. А тут дуже зручно просто писати довгі пости. Довгочити (правильно ж написала в множині?).
Ось зараз п'ю каву, пишу тут і в кав'ярню зайшов військовий з своєю сім'єю. Колись ось скільки військових на вулицях ніколи не було. В місті, якщо когось раз в рік побачиш, то чудово. А зараз кожного разу, коли я виходжу на вулицю я бачу їх. А також їхні сім'ї. А ще, на жаль, багато хто з жінок ходить з чорною косинкою. І дивишся на них і розумієш, що хтось з їхніх рідних був військом та помер на війні. Це жахливо.
Мені здається зараз в кожного є хтось хто на нулі.
Мій двоюрідний брат зараз десь на бахмутському напрямку. І коли згадую, то починаю хвилювати, або взагалі плакати. Проте намагаюся рідко плакати та не думати, що він там переживає, бо моє серце цього не витримує. Він для мене в дитинстві був як рідний брат. Ми часто з ним гуляли. І з його сестрою.
Росіяни насправді не тільки нищать теперішнє. Вони впливають і на минуле. На спогади. Бо колись спогади про брата визвали тільки радісні емоції. А зараз це біль. Тому що я це згадую, а потім розумію що він зараз в небезпеці. І це боляче.
Ох, знову думки зайшли за війну.
Війна. Війна. Тепер це повсякденність. В це мене лякає. Що я звикла. Що я вже не пам'ятаю нормально як жити в мирній країні. Зовсім не пам'ятаю цього. І чим далі, тим більше ті відчуття віддаляються від моєї свідомості. Мене це реально лякає. Лякає, що я думаю, що ракети — це норма. І потрібно поспокійніше ставитися до цього всього. Особливо, коли чую вибухи в ночі. Проте яка це нормальність?!! Це точно не нормально. І тепер мене лякає, що я думаю, що це нормальність.
Мені здається, що ті українці, які за кордоном, і не бачить цього всього. Не відчувають. Не чують. Мені здається, що в них немає відчуття, що ракети — це нормально. Мені здається, якраз вони усвідомлюють краще наскільки це все божевільно. Тому що тут, в Україні, в нас, якось спотворюється реальність. З одної сторони — це добре, бо так психіка намагається нас захистити від цього постійного стресу.
Так… насправді, стрес зараз є кожного дня. Навіть, якщо нам здається що це не так. Тому що підсвідомість пам'ятає, що ракети — це не нормальність, а смертельна небезпека, загроза життю. І тому на рівні підсвідомості ми всі в Україні знаходимося в постійному стресі. І підсвідомість постійного в стані готовності. Колись це все ми відчували на рівні свідомості. Проте так не можна жити! Так би могли повністю вигоріти, тому наша психіка, більше не передає ось це все з підсвідомості в свідомість. Але негативний вплив залишаєть.
І це добре, що психіка нас так оберігає. З іншого боку, це спотворює наше розуміння реальності. В нас інше тепер поняття норми.
Якщо летить ракета і вона збита ППО — це нормально.
Якщо ракета кудись попала, то тільки це вже відбивається від норми.
Задумайтеся, хіба не такі думки?
Проте… Дідько! Ракета в будь-якому випадку — це не нормально!!! Це погано! Навіть якщо її збило ППО! Тому що ракета — це війна, а війна — це погано!
В сусідніх країнах ракети кожного дня не літають. Дрони також.
Тому так, весь світ в якому ми зараз живемо зовсім інший від світу що живуть інші люди. І це… Також не нормально, тому що це відбулося через війну. А війна, знову нагадаю, це не нормально.
До чого я це все веду? Ми живемо в ненормальних умовах. Навіть якщо, після обстрілів вночі, зранку йдемо на каву. І тому всі наші реакції на те чи інше є… якби дивно це не звучало, нормативними. Так. Тому якщо вам потрібен відпочинок, то він вам реально потрібен. І це нормально. Якщо ви бажаєте плакати, то плачте. Це нормально. Якщо ви хочете лаятися, то ляйтися. Не слухайте людей, як вони думають, як мають ви маєте реагувати на це все. Тому що все це ненормально і тому не можна сказати яка реакція є нормальною, а яка ні.
Знаєте, колись моя прабабуся, вона єврейка, яка пережила Другу світову війну, Голокост, говорила мені, що “гарним потрібно бути навіть, коли за вікном війна”. Кожного разу коли я чула це, то думала наскільки це все божевільно. Проте тепер я її розумію. Вона просто намагалася пристосуватися до всього цього та вижити. Пристосуватися до божевільного ненормального світу. І ось її реакція була така. Моя реакція зовсім інша. Моя фраза з якою я все роблю — це “ракета може реально вбити в будь-який момент, а все інше тебе не вб'є, тому немає причини хвилюватися”. І з цією фразою я почала робити, ті речі про які ніколи б не подумала. Я почала писати та надсилати на конкурси. І мене почали друкувати. Можливо це щось не велике, проте колись я думала, як люди будуть думати про тексти. А тепер мені всеодно. Точніше мені більше не страшно. Вони не можуть вбити мене фізично, як ракета, то для чого хвилюватися?
Тому… просто живіть. Серйозно, живіть. Цього достатньо в цьому ненормальному світові.
