Ця стаття є перекладом інтерв’ю «PETER FEHERVARI TALKS 40K AND THE DARK COIL – PART ONE», яке Петер дав порталу Track of Words у 2018 році.
Переклав @st_neOh для телеграм-каналу Крипта Архівіста з дозволу Майкла Додда та Петера Фегерварі
Попри те, що Петер Фегерварі не є одним із найвідоміших авторів Black Library, він уже кілька років поспіль старанно здобуває собі репутацію завдяки складним, темним та сповненим деталей історіям. З-під його пера вийшли два романи – «Fire Caste» та «Cult of the Spiral Dawn», повість і низка оповідань, чия унікальність криється передусім у звивистому та заплутаному сюжетному зв'язку, подібного якому не зустріти в книгах інших письменників. (На момент перекладу цього інтерв'ю доробок Петера складає вже чотири романи – прим. пер.)
Я давній шанувальник творчості Фегерварі і встиг написати для Track of Words рецензії мало не на всі його оповідання, тож зараз мене переповнює радість від того, що Петер погодився записати інтерв'ю й розповісти більше про свою роботу та складні, переплетені між собою світи, що зустрічаються на сторінках його творів. Ми також обговорили вплив інших авторів на формування його потужного письменницького стилю, схожі теми, якими пронизані його розповіді та багато-багато іншого.
Як це часто трапляється з великими інтерв'ю на ToW, я вирішив розділити нашу бесіду на дві менші частини. Перша, яку ви зараз читаєте, присвячена стилю Петера, творам, які на нього вплинули та думкам стосовно загальної складності й концепції "темряви" в 40,000. А от у другій ми більше зосередилися на так званому «Темному Плетиві» – сюжетному взаємозв'язку всіх творів Петера.
Якщо ви вже є прихильником Фегерварі, то, сподіваюся, наша розмова дозволить вам під іншим кутом поглянути на прочитане чи навіть переосмислити його! Однак, якщо вам ще не доводилося брати до рук книжки Петера – не біда, адже з тексту ви зрозумієте, чого очікувати від цих історій та наскільки цікавими вони можуть бути.
Track of Words: Що ж, давайте почнемо з кількох запитань про ваше минуле. Чи було читання частиною вашого дитинства?
Петер Фегерварі: Підозрюю, що більшість письменників відповіли б на це одностайним «так», і я точно не виняток. Зазвичай саме любов до інших історій викликає бажання самому розповідати їх, або, принаймні, намагатися. Коли мені було близько восьми років я серйозно захопився читанням, заворожений розповідями про монстрів, привидів, прибульців, космічні подорожі... Та й загалом про все фантастичне чи потойбічне, що потрапляло мені до рук. З кожним новим твором я відкривав для себе все більше й ніколи не думав зупинятися.
Track of Words: З яких авторів ви почали свою подорож?
Петер Фегерварі: Тоді, в сімдесятих, було набагато менше легкодоступної літератури, особливо для юних читачів, тож моїми першими творами стали грецькі міфи, артуріана й надприродні оповідання зі збірок Armada. Потім я натрапив на новелізації «Доктора Хто», які відкрили мені цілий новий всесвіт. Звичайно, оминути серіал я в жодному разі не міг. Однак в той час на екранах панувала епоха "жахів" Тома Бейкера, яка справила на мене глибоке, а частково й травматичне враження. Ймовірно, саме зловісні, криваві історії на кшталт «The Seeds of Doom», «Planet of Evil» та «Pyramids of Mars» найсильніше вплинули на формування моїх жанрових смаків.
Любов до наукової фантастики та горорів привела мене до написаної Аланом Діном Фостером новелізації «Чужого» – першої книги, якою я став по-справжньому одержимий. Частково тому, що ніяк не міг побачити сам фільм (у роки VHS батьки були набагато суворішими!). Я перечитував її знову й знову, аж поки не відкрив для себе «Щось» 1982 року, яке до сьогодні залишається однією з моїх найпалкіших пристрастей – улюблений сетинґ, улюблений монстр, улюблені персонажі та абсолютно улюблений фільм.
А ще, звісно ж, Лавкрафт.
Для одинадцятирічного мене, його вишукана, часто заплутана проза була вершиною літературного мистецтва, яка манила до себе таємничою атмосферою всеосяжного мороку. Гадаю, як і з «Володарем Перснів», існує оптимальний вік (11-15) у якому варто починати читати його твори. Ознайомтеся з ними в потрібний момент – і вони зачарують вашу уяву; але зробіть це зарано або запізно – і ризикуєте пропустити їхню магію. Особисто я спробував прочитати «Володаря Перснів» надто рано (після перегляду дивовижного анімаційного фільму Бакши), тому мені він здався настільки нудним, що я повернувся до нього тільки у двадцять років, все ще [з інших причин] поглинений нудьгою. Зате Лавкрафта я прочитав саме вчасно, тож «Міфи Ктулху» назавжди лишилися в моїй крові.
Мені дуже пощастило мати неподалік від школи чудовий букіністичний магазин, власником якого був один літній, ексцентричний та кмітливий пан (згадайте Пітера Кушинґа в епоху Hammer/Amicus), який прекрасно знався на книжках та дав мені не один десяток корисних рекомендацій. Я досі з теплом згадую, як під час обідньої перерви перебирав заповнені старими книжками шафи, дивуючись їхнім чудернацьким обкладинкам та назвам. На жаль, зараз подібні місця майже зникли, забравши з собою багато дивин і пригод. Та що цікаво – через проведений у тому магазинчику час я тепер не сприймаю електронні книги. Так, розумію, найважливіше – це сама історія, однак вигляд, відчуття і запах справжніх книг додають до вражень щось... Відчутно-невловиме?
Track of Words: Що ви читаєте сьогодні?
Петер Фегерварі: У художній літературі я завжди віддавав перевагу науковій фантастиці та жахам (ніколи не був великим прихильником фентезі), але з плином років мене все більше почала приваблювати "дивна фантастика", як от незвичні твори в жанрі спекулятивної белетристики Джеймса Балларда та моторошні, складні роботи Роберта Ейкмана – письменників, візитівкою яких стали історії з двозначними темами та фіналами. Також мені подобається Кейтлін Кірнан – вельми гостроцікава авторка, чия гарна проза попри те, що часто несе у собі Лавкрафтівські віяння, є досить самобутньою та цікавою. Ще на днях я дочитав «Анігіляцію» Вандермеєра, яка безсумнівно припала мені до душі.
Track of Words: Поговорімо трохи про вашу письменницьку діяльність. Чи впливають прочитані вами книги на вас як на автора?
Петер Фегерварі: Абсолютно. Я прагну писати такі історії, які й сам хотів би прочитати. Та, сподіваюся, у мене виходить щось унікальне, а не просте копіювання прочитаного з додаванням "воргаммерських" термінів. Справа в тому, що, окрім епічності та величного пафосу, Студія (Games Workshop Design Studio) не забуває показувати фанатам й інший, сповнений таємниць та надприродних страхів, Warhammer. Саме про цю сторону всесвіту – непередбачувану та місцями навіть різку, – я намагаюся розповісти в своїх книжках.
Track of Words: Як би ви описали свій стиль письма людині, яка до того не читала жоден ваш твір?
Петер Фегерварі: Читачі описували цей стиль як заплутаний, дивний та надзвичайно похмурий, або ж, якщо говоримо про критичні відгуки, то називали його занадто складним, химерним та депресивним. Я, очевидно, завжди прагну першого, але, як ви вже могли помітити, не кожному підходять мої історії. Наприклад, навряд чи вони сподобаються тим, хто бажає більш традиційної розповіді, зосередженої на активному конфлікті між чітко окресленими сторонами.
Незалежно від того, вдається це мені чи ні, я свідомо намагаюся писати в особливому та ретельно продуманому тоні, "голосі", якщо можна так сказати. Зрештою, стиль та зміст моїх історій однаково важливі для побудови тієї глибокої атмосфери, яка, сподіваюся, проникне читачам прямісінько в душу. Створить відчуття "занурення". Заради нього я стільки зусиль доклав до пропрацювання сетинґів та їхнього впливу на героїв. Саме тому дії моїх творів відбуваються на одних й тих самих декількох світах. Кожен світ – це окремий персонаж, здебільшого неприємний, та, втім, такий, що приваблює читача.
Але дозвольте я детальніше розповім про саму техніку написання. Можете пропустити цю частину, якщо вам стане нудно...
По-перше, я рідко вдаюся до перспективи "Божого Ока". Майже всі сцени показані очима конкретної людини й забарвлені її особистими емоціями та переконаннями. Унаслідок цього ніщо не є повністю об'єктивним. Надійність отриманої вами інформації залежить від персонажа, очима якого ви її бачите, проте вам самим вирішувати, чи варті довіри його сприйняття та судження. Гадаю, такий метод робить історію більш реалістичною та дозволяє тлумачити її по різному.
У «Касті Вогню» я на повну використовував цей підхід, змінюючи стиль письма одночасно з персонажами, від особи яких йде мова. З одного боку в мене був кмітливий, інтроспективний та схильний до поезії офіцер, чиї сцени я писав у своєрідній Лавкрафтіанській манері, а з іншого – наївний, дурнуватий молодий новобранець, для якого навколишній світ був простим, мов дитяча книга. Використання такого способу може стати справжнім головним болем, однак натомість ви отримаєте цілу купу нових можливостей, як-от змогу вставити дивний гумор (не те, з чим мої твори зазвичай асоціюють, але він там є, клянуся). Було нереально весело описувати абсурдність Імперіуму очима селюка, який все ніяк не міг збагнути безсмертя Імператора.
По-друге, доповнено до вищесказаного, мені дуже подобається розписувати внутрішні роздуми героїв від першої особи. Навіть під час бойових сцен! Я вважаю, що це допомагає читачам краще зблизитися з персонажами – а, отже, робить екшн більш концентрованим та хвилюючим.
По-третє, навіть коли розповідь не ведеться від... Своєрідних персонажів... Мої тексти залишаються доволі складними та насиченими деталями. Хоча я й прочитав мемуари Стівена Кінґа («Про письменство»), та погоджуюся з більшістю викладених там тез стосовно спрощеної прози, мене завжди вабили багаті на деталі описові речення, де я можу докладно розповісти про важливе місце чи, наприклад, чиєсь обличчя. Звісно, я "слідкую" за цим та намагаюся не заходити надто далеко, для чого зокрема завжди читаю речення вголос (це допомагає перевірити "рівність" тексту) й видаляю зайві прикметники, якщо тих стає забагато. З діалогами те саме – я перечитую їх різними голосами та корегую аж поки не буду задоволений результатом. Кожен, хто мене почує, подумає, наче я божевільний.
Загалом, гадаю, правильніше буде сказати, що мій стиль трошки відрізняється від інших. Деяким читачам він подобається, деяким – ні, але особисто я прагну довести свій текст до ідеалу.
Track of Words: У ваших творах часто простежуються схожі мотиви, наприклад віра та псування – як фізичне, так і духовне. Що ж спонукає вас торкатися подібних тем?
Петер Фегерварі: Я вважаю письмо для любого мені всесвіту 40k привілеєм, тому ставлюся до кожної історії як до витвору мистецтва; прагну наповнити її змістом та значущими для мене темами чи підтекстами, які вийдуть за поверхневі межі звичайного. Розумію, це може звучати дурістю в світі космічних десантників, орків та Величезних Гармат (які з кожним роком стають дедалі більшими...), але водночас, на мою думку, 40k вже достатньо дорослий для таких глибоких тем. Саме тому його дивовижна, темна мітологія, продовжує зачаровувати мене навіть попри те, що любов до її більш пафосної сторони вже давно минула. Не зрозумійте неправильно, силові обладунки та колосальні битви за долю галактики – це круто, однак зараз вони не захоплюють мене так само, як у підлітковому чи двадцятирічному віці. Зрештою, чимало води спливло з часів «Rogue Trader»…
Тож поговорімо про метафізику та духовність у Темному Тисячолітті.
Серед усіх аспектів історії світу 40,000 найбільше мене цікавить природа Хаосу. Вир – це не якесь абстрактне пекло, а володіння скаженого розуму, де сильні емоції втілюються у вигляді темних богів. Знаєте, мені ніколи не подобався концепт антропоморфних богів, які з'явилися фактично нізвідки та взялися грати в ігри зі смертними, уособлюючи собою різноманітні чесноти чи вади. Навпроти, метафізика 40k має свою підступну логіку, та незмінну, хоча й сувору, справедливість. Боги Хаосу створені – і підживлюються – думками та мріями смертних. Якими б жахливими вони не були, в їхньому існуванні ми мусимо винуватити лише самих себе, оскільки вони – це ми.
Я розглядаю це як варіант концепції "як вгорі, так і внизу" з магічної теорії (as above, so below – один рівень існування відображає інший). Більшість раціональних людей керуються у житті невисловленим припущенням, що матеріальний світ є "верхом" реальності, а психічні властивості випливають з фізичних щоразу як людина виходить на новий, складніший рівень розвитку, або якщо вона вдається до допомоги штучних конструктів. Віряни здебільшого додають до цієї ієрархії ще й третій, трансцендентний рівень духу. На мій погляд, 40.000 бере цю структуру та перевертає її дороги дриґом, роблячи душу "верхом", а психічні властивості – особливо емоції – низом, тобто силою, що формує матеріальний світ. Отже, зіпсованість розуму може напряму зіпсувати тіло, а темні емоції буквально змінюють тих, хто втрачає контроль.
Драматичний потенціал такого підходу блискучий у своїй безмежності, особливо якщо брати до уваги ті стрес, ірраціональність та психічні травми, від яких потерпають люди Темного Тисячоліття. Ось чому почуття на кшталт гніву, амбіцій чи провини можуть бути настільки небезпечними, й чому виплекані ними «примари» відіграють настільки важливу роль у моїх історіях. Зазвичай незрозуміло, є ці фантоми проявами волі внутрішньої або ж зовнішньої, але хіба має це якесь значення, враховуючи, що одне по суті відображає друге? Чи існує взагалі різниця, коли думка – "верх", з якого випливає все інше?
На перший погляд може здатися, наче ця згубна метафізика дійсна лише в межах Виру, або ж у безпосередній близькості до нього, проте я б сказав, що справжньою реальністю є якраз Імматеріум, а Матеріум (так званий нормальний простір) – це лише бульбашка крихкої стабільності серед океану душ. Тобто, в Темному Тисячолітті під загрозою опинилися не тільки смертні життя чи психіка, але й сама природа реальності.
Не тільки армії Імперіуму стримують Хаос, ні. Передусім його стримує віра. Яким б ірраціональним, ксенофобним та жорстоким Імперське Кредо не було, воно майже працює, водночас придушуючи потенціал духовного чи технологічного розвитку. Гірка іронія, чи не так? Чим більше індивід ставить під сумнів загальний статус-кво, тим вища загроза, що він спотворить сталу форму світу – та самого себе. Не дарма позбавлені уяви істоти, як-от орки чи тираніди, настільки непроникні до Хаосу, в той час як люди й ельдар настільки вразливі. Мрії небезпечні, а пристрасні мрійники смертельні.
Особисто мені, як раціоналісту, атеїсту та затятому мрійнику, дуже захопливо досліджувати світ з метафізикою настільки відмінною від нашої – світ, де віра не лише проявляється матеріально, а й є вирішальною для виживання. Те, що я вважаю за розсудливе, етичне й бажане в нашій реальності, легко може не спрацювати в Темному Тисячолітті.
Мушу зазначити, що все сказане вище є лише моєю власною інтерпретацією історії Warhammer, яка переважно ґрунтується на вивченні філософії та зацікавленості езотеричною теорією (не просто так Тисяча Синів – мій улюблений легіон). Імовірно, подібна інтерпретація не зовсім збігається з офіційною картиною світу чи баченням інших письменників, однак і суперечливою її назвати не можна... Оскільки абсолютної істини не існує... (ах, Альфа-Легіон також один з улюблених)
Track of Words: Те, що ваших героїв часто переслідують вищезгадані «примари» (інколи навіть реальні), надає вашим творам горор-атмосфери, якої не зустріти в більшості оповідей за 40,000. Тож, як вважаєте, наскільки далеко можна зайти з концептом «темряви» у Warhammer?
Петер Фегерварі: Очевидно, що моє захоплення окультними аспектами історії 40k вкупі з любов'ю до проблемних персонажів просто не могли б не створювати подібної атмосфери. Гадаю, у цьому немає нічого хорошого чи поганого. 40k – гігантський, різноманітний та страшенно багатий світ, який дає письменникам невичерпну можливість висвітлювати розмаїття своїх граней. Його дивами так і хочеться поділитися. Конкретно мене похмурі, багатозначні історії приваблювали та приваблюють більше за героїчні й наповнені битвами, однак більшість читачів, особливо молодшого покоління, надають перевагу останнім. Прекрасно, що ці дві протилежності можуть співіснувати, задовольняючи та поєднуючи вподобання людей різного віку – тут треба віддати належне BL, адже вони готові видавати більше експериментальних творів.
Щодо питання про "наскільки далеко"... Всесвіт 40k невимовно похмурий, там порядкують релігійний фанатизм, войовнича ксенофобія та душевне спотворення, які перевершують будь-що з реального світу. Жорстокість, розбещення та дикість там на кожному кроці, а різнобарвні пороки знаходять собі вихід у тілах демонів, варто їм розплодитися. Темне Тисячоліття це безперечно жахливе місце, втім значна частка прихильників Games Workshop та, підозрюю, читачів BL – діти, тому без меж нікуди. Авторам даються чіткі вказівки, з якими я сам здебільшого згоден. Але, одночасно з деякими обмеженнями, вони заохочують нас виявляти винахідливість та творчий підхід до сетинґу – спіймати його темну сутність, не заходячи надто далеко чи паразитуючи на ідеях.
Звісно, мене дратує, що побиті життям гвардійці не можуть лаятися як справжні солдати, і, так, особисто я хотів би використовувати одне слівце на літеру F (мова зараз зовсім не про "felth"), проте ці деталі не є чимось надважливим, а місцями без них навіть краще. Чи справді я хочу відверто, в подробицях описувати збочені наслідки впливу Слаанеш? Дорослі читачі й без книжок про них чудово знають, а мені навряд буде приємно щось таке писати. До того ж, нещодавно я закінчив досить таки відверту «The Scarlet Gospels» Клайва Баркера, й зрозумів от що: іноді менше означає краще.
Я би більше занепокоївся, якби серйозні теми заборонили показувати з психологічною глибиною, необхідною для їхньої достовірності. Є дві причини, чому «Касту Вогню» аж ніяк не назвеш дитячою книгою: вона дуже похмура, а оповідь у ній доволі інтроспективна та заплутана. Більшість молодших (та консервативніших старших) читачів відстрашать повільний темп та стійке відчуття незвичності – той випадок, коли стиль письма ніби працює бар'єром.
Теоретично, можна було б ліпити на книжки щось на кшталт маркувань "рекомендовано для дорослих читачів" у «Vertigo Comics» (імпринт DC Comics, що видає мальописи орієнтовані на повнолітню аудиторію – прим. пер.) чи попередження в стилі інквізиторської печатки для позначення по-справжньому важких історій, які краще не брати до рук неповнолітнім, але це мабуть було б дурницею з точки зору маркетингу, тож я краще промовчу. Загалом, особисто в мене проблем через незвичайні теми творів ніколи не з'являлося. Дивина, правда?
Track of Words: В одному з інтерв'ю для HachiSnax ви заявили, що "на складні запитання рідко знаходяться вичерпні відповіді" – чим ідеально описали 40k. Здається, у своїх творах ви також намагаєтеся досягти певного рівня невизначеності, бо вони прекрасно уособлюють сказану вами фразу. Чи не так?
Петер Фегерварі: Звісно, що так. Більш за все я люблю історії, які контактують з читачами та заохочують їх робити власні висновки на основі тих чи інших деталей (які ще необхідно відшукати), замість того щоб одразу розкривати та розжовувати всю правду.
На мій погляд, невизначеність наділяє історії дивовижнішим – глибшим – життям, яке виходить за межі початкових намірів їхнього творця. Аби цей принцип працював, критично важливо, щоб читач вірив у чіткий задум автора, та в те, що залишені ним деталі є послідовними та логічними, а себто вартими розбору. Саме на етапі побудови довіри найлегше поламати конструкт твору, залишивши людей з відчуттям: "ну ні, автор точно вигадує по ходу" (так-так, «Прометей»!). В цьому плані я сам не без гріха (наприклад «Cult of the Spiral Dawn» для притомного вигляду потребує ще сотню сторінок), але чесно намагаюся виправлятися.
На жаль, яким би успішним чи провальним такий підхід не був, він у будь-якому разі відштовхне деяких читачів. Але інакше ніяк. Було б легше – набагато легше, – відмовитися від невизначеності та казати все прямо, позбавивши себе болісних вагань між тонкощами та зрозумілістю. Звичайно, я міг би написати детальне пояснення кожного тексту, але це б звело нанівець усю цінність історій. Зі спільних вони би стали особисто моїми – позбавленими поля для інтерпретацій.
Авжеж, при застосуванні такого способу ви ризикуєте заплутати сюжетні лінії, однак, гадаю, на цей ризик можна піти. Сам я знаходжу процес написання книги річчю надто напруженою, трудомісткою та фінансово... Скажімо, невигідною... Аби продовжувати писати те, в що не вірю. Якщо я не живу, не дихаю, та не стікаю кров'ю кожною історією, то марную час. Знаю, це прозвучало надто драматично, але це правда. Частково тому й не бути мені ніколи кар'єрним автором. Мої повільність та одержимість деталями бодай половини від успіху не принесуть.
Озираючись на сказане, моїм письменницьким жахом було би одного дня дізнатися, що насправді я Ґарт Маренґі. Якщо ви не зрозуміли посилання, раджу пошукати…
Track of Words: На цій ноті перша частина інтерв'ю добігає кінця... Однак за цим посиланням ви можете прочитати продовження, де ми заглибилися у тенета Темного Плетива та обговорили новий роман Петера – неймовірний «Інфернальний Реквієм»! Хотілося би сказати величезне дякую Петерові за приділений на інтерв'ю час та приємну бесіду. Сподіваюся, вам його відповіді сподобалося так само сильно, як і мені!
Дякую за прочитання! Не забувайте донатити на ЗСУ та підтримувати наше видавництво книг Воргаммеру. Імператор Захищає.
А ще, дякую панні адміністраторці @malalmalice за редактуру та виправлення помилок. Без неї цей переклад навряд-чи побачив би світ.
