У попередній статті ми розповідали, що команда AIM поїде на один із найстаріших фестивалів Європи. Так, за 2000 кілометрів від Києва. Чи було воно того варте — для нас однозначно було. Як саме відбувався захід, зараз розповімо.
Прибуття
Місто Турку, де якраз проводився фестиваль насправді добрезно потурбувалося про відвідувачів. Острів Руіссало — це суцільний ліс у морі, і от на одній з його величезних галявин розташовувався Ruisrock. До місця події були організовані автобусні маршрути та вотербаси (кораблики). Також було дозволено приїхати велосипедом, електросамокатом тощо. АЛЕ не автомобілем, про це попередили заздалегідь.
У пункті отримання акредитації також на нас чекав сюрприз. Буквально за кілька хвилин до того заговорили про те, що не взяли нічого для нормальної зачіски на фест, як тут нас зустрічають PR-пакетики від норвезького бренду косметики для волосся Define, де було чи не все, що ми щасливо забули вдома у Києві. Бренд був офіційним партнером фестивалю, оскільки на території були їхні локації, де вам могли зробити на голові щось дуже гарне. Приємно, блін.)
Але найголовніше ще було попереду.
День 1
Припливши на острів вотербасом (до речі, користуватися ними могли лише медіа та віпки), ми розвідали медіазону і пішли до сцен, яких там було аж шість.
Не рахуватимемо тих, кого ми почули най-найпершими, бо взагалі не збиралися цілеспрямовано їх слухати та знімати — то був гурт Mouhous, щось із розряду фінського репу, але качали добре.
Першим, заради кого ми приїхали, був гурт Lost Society.
Фінські металкорщики з міста Ювяскюля. Грали вони на сцені Puistolava (з фін. — паркова сцена) другими у лайнапі. Але першими зі списку наших музичних бажанок.
Варто сказати, що ці хлопці точно знаються на важкенькому, бо по вухах вони били добряче (без затичок для вух наживо буде складно слухати). З перших секунд вони почали роздавати свій фірмовий драйв на повну потужність. Поки ми їх слухали, трохи переживали, чи не повідпадають їхні голови від того, як вони мотиляли своїм довгим волоссям під час деяких пісень. Учасники гурту виглядали справді щирими котиками: за поведінкою вони нічим не відрізнялися від наших рідних українських металкорщиків. Було чітко видно, що гурт кайфує від кожної секунди на сцені і безмежно вдячний публіці за віддачу.
Місцева аудиторія відповідала взаємністю — фіни своїх «Лостиків» дуже люблять. І хоча тамтешній мошпіт, якщо оцінювати його за українськими мірками, виглядав дещо «грусним» та інтровертним, він усе ж таки був! Люди були в захваті, галявина гуділа, а старт фестивалю отримав шикарний заряд правильної важкої музики.
Далі був гурт, який я до того моменту принципово не слухала чотири місяці — гурт HOKKA.
Заснований колишніми учасниками двох фінських легенд The Rasmus та Blind Channel. Так само грали на парковій сцені, одразу після Lost Society. Якщо казати зовсім чесно, я не очікувала нічого, голлівудського так точно (хоча наче ж cinematic rock), бо знала, що гурт не використовує екран, а лише фірмову червону тканину, стійку-катану та харизму вокаліста.
Саме шоу мало свій такий цікавий магнетизм. Хоча людей було значно менше — візуально десь вдвічі. Вокаліст кілька разів змінював образ — від червоного плаща-розлітайки до жилетки та шкіряного тренча. Інструменталісти натомість лишалися у зручненьких аутфітах. І, попри весь мій внутрішній скепсис та упередженість, HOKKA змогли пробити на досить сильні емоції: під один із треків я примудрилася розплакатися (як же я це ненавиджу).
Як людина з вокальним минулим та трошечки теперішнім, як би сильно я не хотіла, але не можу оминути технічні прогалини. Загальний звук був чудовий, питань нема, АЛЕ: час від часу дуже сильно різало слух, коли у вокалі з’являлася назалізація і це не було там одноразовою акцією, а майже весь виступ. Також до гітаристів питаннячко виникло: часто поверталися до глядачів спиною на добру хвилинку (з точки зору сценічної майстерності дозволено до десяти секунд, далі то вже сприймається як певна неповага до глядача). Відчувався брак конекту з аудиторією. Можливо, через те, що ми стояли у першому ряду — класична сліпа зона — і декого просто не було видно за вентиляторами чи крізь дим (біль усіх фотографів, нашого теж). Можливо, через певний їхній розсинхрон як гурту. Гадати можна довго. Може, на їхніх звичайних концертах то якось інакше, хто в темі — поділіться враженнями.
Загалом, хлопці молодці, але склалося стійке враження, що організатори просто промахнулися з локацією. Думаю, якби обидва гурти (Lost Society та HOKKA) виступали на сцені Niitty (про неї далі), було би значно гарніше, бо там якраз була піротехніка, яка властива як першим, так і другим. Це явно додало би потрібного драйву та емоційності.
Закривав наш розклад першого дня німецький гурт Electric Callboy.
І це був справжній вибух, бо здавалося, що найбільша сцена фестивалю — Niittylava (з фін. — лугова сцена), та сама з піротехнікою — була їм маленька. Ці реактивні німці не жартома привезли з собою атмосферу величезного, забитого по самі брови берлінського техно-клубу. Це була вже десята година вечора, і хоча в Турку ще було світло, софіти були викручені на повну потужність.
Я не знаю, як передати словами відчуття, коли бачиш, як зазвичай спокійні й виважені фіни офіційно йдуть у такий відрив… Чесно, не пам’ятаю, чи був там мошпіт, але виглядало так, наче для нього там просто місця не було, настільки величезний був натовп. Аудиторія так танцювала там, так відривалася, що не було нікого, хто просто стояв би осторонь. Певно, самі «Електрики» теж люблять своїх фінських слухачів, бо там реально взаємне кохання космічних масштабів.
Про візуал теж можна говорити багато. Було видно, що гурт привіз повноцінне шоу, а не черговий концерт. Ледве не на кожну пісню вони змінювали образи. Спочатку космонавти, потім стиль аеробіки 80-х років, потім точно було ще щось епічне, але, на жаль, після п’ятої пісні нам довелося піти. Але тих 20 хвилин нам вистачило, аби зрозуміти, що Electric Callboy — це найяскравіший і найефектніший розрив першого вечора.
День 2
Це був день тамтешніх мейнстрімних виконавців, людей значно побільшало, плюс — субота. Але нас спіткала величезна несподіванка, бо з самого ранку лив дощ. І як би все гаразд, дощовики ми мали, але в той момент, коли ми припливли на острів, зрозуміли чому ж переважна більшість відвідувачів були у високих чоботах. Ґрунтова дорога розмокла дуже сильно і утворилося болото. Організатори чесно намагалися виправити це, досипаючи деревну стружку, але легше від того не стало. На майбутнє всім, хто буде відвідувати подібні заходи: перепитуйте, що за покриття дороги на території, бо можете отримати мокрі ноги та брудне взуття. І якщо друге можна пережити, то до мокрих ніг краще не доводити. Anyway, то все загальне враження, переходимо до музичної частинки.
Другий день відкривав один з легендарних виконавців Фінляндії — Käärijä.
Фінська легенда Євробачення окупував Rantalava (з фін. — пляжна сцена) ближче до вечора і далі понеслося. За масштабом натовп був щонайменше як в Electric Callboy. Тисячі людей були у фірмовому зеленому неоні або в мерчі виконавця. Атмосфера була настільки драйвовою, що неможливо було встояти на місці. Прямо під час виступу сталася неймовірна, суто острівна атракція: повз пляж якраз проходив величезний пасажирський пором Baltic Princess. Люди на палубах порому теж отримали ексклюзивну можливість послухати концерт, а сам Käärijä не розгубився, посеред одного з треків привітався з пасажирами корабля — це виглядало максимально мило й безпосередньо.
Шоу там було також дуже якісне. Так, як репер завалював натовп своєю харизмою, якої в нього хоч греблю гати, то це справді неймовірне видовище. Чолов’яга абсолютно без комплексів і на сцені це виглядало щиро й природно. Образи він пару разів також міняв: почав у курточці з надутими рукавами (на доданій світлині видно), потім його асистент у фіолетовому платочку забрав її в нього. Цікаво, а Käärijä взагалі знає, що красти — недобре?) Бо коли я бачила того асистента, чомусь одразу я згадала про Вєрку Сердючку та її маму. Anyway, ще по образах він мав жилетку стилізовану під бронік, але й тієї виконавець згодом позбувся. Можна зрозуміти, для фінів +20 градусів у повітрі — ще та спека. Окрему увагу привернула його команда: бек-вокалісти запалювали на повну, а один із них вийшов із дуже прикольною гітарою у вигляді білого гуся — одразу видно, що хлопці ретельно готувалися до рок-фестивалю.
З точки зору технічних моментів, то все також було пречудово. Піротехніка вистрілювала ідеально, додаючи тієї самої масштабності. Попри те, що репертуар у реактивного фіна — репчик, та й годі, наживо його вокал було чути добре, але ж басів вони накрутили трошки too much, проте людей то не особливо турбувало. І надзвичайно важливий моментик — конект з аудиторією був і багато, майже після кожної пісні. Постійно звертався до людей, щось запитував (навіть я зі своїм практично нулячим знанням фінської змогла розчути питання на кшталт “Для кого це перший Ruisrock?”, “Хто вперше в Турку?”, “Хто вже встиг мекнути?”). Також я звернула увагу на його міміку — і я вам скажу там такі жорсткі субтитри, що аж незвично. Коли він уже покидав сцену, то посилав своїм слухачам сердечки, реагував на картонки з написами. Словом, людоньки люблять його явно не просто за євробаченське минуле, а й за ту любов, яку він дарує їм у відповідь.
Далі ми вагалися, але все-таки розповімо вам і про діву tango-music — Еріку Вікман.
Який вона має стосунок до року? Та ніякого, але її виступ просто не можна оминути, бо наскільки я вже відвикла від попсової музики, то тут дійсно є на що звернути увагу. Особливо, якщо ви хочете дати передих своїм вушкам від металевих рифів.
Одразу після Käärijä Еріка перехопила естафету і пляжна сцена готувалася до її виходу. Те, як вона вийшла до людей, не описати інакше як по-королівськи. Її образ не потребував змін протягом сету — він і так був ефектним: відверта рожева сукня, сконструйована з ременів, та блискучі чобітки на шпильках. Окремого танцювального балету співачка з собою не привезла, проте вона компенсувала це грайливою взаємодією з інструменталістами. Візуал шоу також був неперевершеним. Правду про неї кажуть: “She knows how to bring a show!“ І, звісно ж, на сцені знову з'явився той самий «злощасний» вентилятор, з яким ми вже встигли познайомитися під час виступу HOKKA.
На початку її виступу натовпу на пляжі не було аж так, щоб до тисняви, але людей не бракувало точно. Публіка з перших акордів почала активно пританцьовувати. Музика Еріки, хоч і є абсолютно попсовою, зроблена дуже якісно. Найприємнішим моментом для мене стала, як не дивно, аудиторія виконавиці. Я чому ж поп-виконавців настільки не люблю — через їхню специфічну, а часом і геть агресивну фан-базу. А тут не промайнуло навіть і думки про те, що люди можуть бути із категорії скажених фанатів Beyonce чи (пробачте мене, будь ласка) малолітніх екстремальних прихильниць ще декого раніше згаданого в частині про перший день. На концерті Еріки публіка виявилася максимально інтелігентною, приємною та позитивною.
Загалом виступ був реально королівським. Співачка впевнено вийшла, обдарувала людей своєю творчістю наживо і так само ефектно пішла. Для різноманіття у плейлист точно варто додати.
Завершальним для нас на другий день став гурт KUUMAA.
Цей гурт я почула на фінському національному відборі на Євробачення того самого року, коли виступав Käärijä. Столичний гурт, цьогоріч уже декада як вони на сцені. І до рок-музики вони, так само як Еріка, майже не причетні. Теж гарний варіант, аби розвантажити вуха. Та це не завадило їм виступити на луговій сцені Ruisrock та зібрати величезну аудиторію. Я просто нагадаю, що сцена Niitty вважалася найбільшою, тож відповідно й місця публіці виділялося достатньо.
Чи співала публіка разом із ними? Так, так і ще раз так! Фіни від своїх кумирів буквально втрачали голову. Найкумедніше, що цей вірусний вайб підхопила навіть я, знаючи до цього моменту лише одну-єдину пісню гурту.
Музиканти вирішили не гратися в театральні перевдягання, як їхні колеги по сцені. Як вийшли на початку сету в однакових білих чи то костюмах, чи то комбінезонах (я так до кінця й не второпала, що це було), так у них до фіналу й пробули. На відміну від Electric Callboy, якогось продуманого шоу хлопці не влаштовували — це був класичний живий концерт. Замість екранів сцену прикрашав лише їхній фірмовий банер, проте піротехніку гурт використовував активно (феєрверки трошки змушували підісрати від несподіванки).
Звучали KUUMAA шикарно. Вокал Йоганнеса — лайтовенький, чистенький, спокійний. Єдиний технічний нюанс — звукорежисери явно переборщили з низькими частотами. Басу було настільки багато, що мене часом просто глушило, а внутрішні органи вібрували в такт бас-гітарі Аарні.
Зрештою гурт залишив неймовірно теплі спогади. Особливо закарбувався в пам'яті момент, коли вокаліст спустився зі сцени впритул до перших рядів, почав співати разом з однією з прихильниць, а потім тепло й міцно обійняв її — це було настільки мило, що я думала, — отримаю передоз милоти.
День 3
На третій день ситуація була така, що ми не знали жодного виконавця з тих, що мали виступати того дня. Порадившись з іншими фотографами, ми обрали аж один гурт, аби послухати наосліп, так би мовити.
На завершення фестивальної історії поділимось враженнями від гурту Eppu Normaali.
Легенди, які лабають олдскульний рок ще з 1970-х років, вийшли на пляжну сцену якраз по обіді. За принципом “поїли, можна й заграти”. Вайб від них ішов просто неймовірний — це були максимально прикольні, заводні дідусі абсолютно різних «порід».
Для нас цей концерт провівся за суворим репортерським правилом: ми слухали й спостерігали за дідулями рівно три пісні — саме стільки часу медійникам дозволено перебувати у фотопіті. Оскільки за своєю залізною звичкою я була із заткнутими вухами, натовпу позаду себе я взагалі не чула і повністю зосередилася на картинці. І картинка не підвела! У якийсь момент із натовпу на сцену ефектно прилетів чийсь рожевий ліфчик. Треба було бачити, як ці сиві рок-легенди розчулилися й почали ледь не милуватися цим трофеєм! Одразу стало зрозуміло: молодість у дідів явно ще не пройшла, хоча мені в пресзоні на секунду навіть стало за них трішки соромно.
Багато сказати, на жаль, про них не можу, оскільки час трьох пісень вийшов надто швидко. Єдине, що було видно одразу — це рокери, які явно пройшли і Крим, і Рим, і мідні труби. От просто гляньте на них. Прикольні такі динозаври.)
In total
Підбиваючи підсумки, хочеться бути максимально відвертими. Ruisrock 2026 став першим для команди All Immortal Music у багатьох “номінаціях”, так би мовити: перший великий фестиваль, перший закордонний фестиваль та перша міжнародна акредитація. Попри весь пекельний стрес перед дорогою до Фінляндії, ця подія перевершила всі наші очікування.
Здається, ми були єдиними настільки «скаженими» українцями, які подолали понад 2000 кілометрів з Києва суто заради цих трьох днів музики. Коли європейські фотографи в медіазоні запитували, звідки ми приїхали, і чули у відповідь «із Києва», вони спочатку перепитували: «О, а як давно ви вже живете у Фінляндії?». А коли дізнавалися, що ми тут не живемо, а вже наступного дня вирушаємо машиною назад додому, їхньому щирому подиву не було меж. На острові панував неймовірний вайб свободи та солідарності — жодного натяку на ворожнечу чи відчуженість. Місцеві виявилися настільки дружніми, що намагалися щось емоційно пояснювати нам своєю мовою, навіть розуміючи, що ми в ній геть «не бум-бум». І знаєте, у мене з'явилося стійке відчуття, що якби ми взяли з собою український прапор і, просто навіть маючи його в руках, десь ходили, була велика ймовірність з-за якогось кутка почути щире фінське «Слава Україні!».
Що цей досвід дав особисто мені як засновниці All Immortal Music? Поки емоції все ще не стихають, об'єктивно оцінити масштаб складно. Але головний висновок очевидний: якщо ти щиро гориш своєю справою, для тебе немає зачинених дверей. І неважливо, що ти передумав двічі, та все одно випробував удачу. Можна стояти у першому ряду фотопіту поруч із топовими медійниками з велетенськими об'єктивами, маючи в руках лише маленьку GoPro Hero 7, і почуватися мегакомфортно, професійно та на своєму місці. Скажу чесно, що це був перший момент, коли я не сумнівалася в тому, що роблю, коли мова про настільки масштабні заходи, ще й міжнародного рівня.
P.S. Контенту ми назбирали багатенько. Обов’язково зазирайте у мій TikTok, бо там будуть невеликі шматочки виступів усіх виконавців. Це ще не точно, але дуже ймовірно, що скоро з’явиться наша брендована сторінка в Instagram, де ви побачите світлинки з фестивалю та інші цікаві дописи.
Дякуємо, що читали! Побачимось на інших платформах.
