І відбуватимуться події, про які я вже не знатиму.
І лунатимуть промови, слова яких я вже не почую.
Буде речення, яке не встигну завершити…
І напівкрик чи напівстогін злине до небес останнім запитанням до Бога та світу від мене… — можливо…мабудь…напевне…чи, може, і ні — хтозна.
Кажуть, в кожного своя книга буття — з часом вона гортається у зворотному напрямку. Головне, в цей час не заблукати в дитинстві (жартую!).
Але жарт жартом, а таке трапляється частіше аніж ми собі гадаємо.
Проте — нічого з вище згаданого, скоріш за все, не відбудеться…Ні! Його просто не буде і…крапка.
Бо я вже там, у миулому.
Прийдешнього не бачу, сьогодення не чую, реальність за лаштунками туману зіткнення правди з олжею…Я весь у спогадах, у минулому, у своєму вигаданому світі.
…Я граю в шахи із самим собою.
Навпроти — тінь.
Обриси цеї тіні…
О! Так — то постійний мій суперник.
Суперник мовчазний, похмурий, у чорному каптурі… — я не бачу його обличчя. Його ніхто не бачить…окрім мене.
Ніщо не порушує німу тишу… — лише самий шурхіт по оксамитовій площі від ходи шахових фігур, які ми послідовно (перші — білі, другі — чорні) переміщуємо у грі в часовому просторі.
Він — наглядач за часом, охоронець чистоти вічності буття, безперервної послідовності подій.
Я — тимчасовість, яке уявило себе споборником якихось нетлінних істин…але втратив усе в наслідок тої споборності.
І тепер ось, страдником граю в шахи з могутнім воїном вічності.
Граю в очікувані свого вироку, останнього слова, останньої миті…коли чорна темрява нечутно увійде м’якими кроками, хрипло промовить «…шах і мат…» — і відтоді я стану уявне, ніщо.
Мовчазний, похмурий, безликий, незнаний для сторонніх, у чорному каптурі сидітиму я навпроти мерехтливого крізь серпанок реальності суперника у шаховій грі…байдужий хрипло вимовлятиму вирок схожому на мене колшнього.
…Ах! Як легко уявляти собі темний світ.
Набагато складно уявити світлий, веселковий, щасливий, радісний світ.
А ще складніше — уявити світ кохання, коли воно відсутнє у тобі.
Особливо, коли ти вже не знаєш подальших подій, спрямованих на покращання буття.
Коли не чуєш промов, слів просвітлення.
І не встиг завершити речення на папері — з пальців випало перо.
Коли твій поклик, вигук, зов, заклик… — твоє останнє запитання до Бога та світу лунає в пустелі безмовності невиразним озовом.
Коли сторінка твоєї книги буття тобою закрита…відкладена.
Вона у сховищі темряви.
Перед тобою лише ця шахова оксамитова галявина…і вічна гра у відлуннях століть……