Сьогодні я в фб наткнулась на текст (цитую не повністю): "Вкладаєш дітей щодня спати, бажаєш солодких снів. Будуєш плани на завтра, гладиш їм спинки, цілуєш в голівки, лоскочеш ніжки. […] І ти лежиш з ними, і вони довго сміються, а потім ти засинаєш, а вони за тобою. І ти прокидаєшся посеред ночі від звуків літаючих бомб, які сьогодні можуть впасти на наш всесвіт, а можуть на чиїсь іншій. […]
Але не сьогодні, не сьогодні. Тому на сніданок - улюблені млинці, і збиті вершки зверху - колись для мами екзотичний омріяний майже недосяжний смаколик - а для вас звичний десерт на столі. «Твої діти мають щасливе життя» - думаєш раптом і посміхаєшся. Щасливе дитинство, лише б під завалами довго не мучитись. Якщо вночі буде наша черга".
Щиро сподіваюсь, що авторка просто криво висловилась, але словосполучення “щасливе життя”, “щасливе дитинство” не в контексті, наприклад, “у моїх дітей було б щасливе життя, якби не росія”, мені нагадали про власні травми.
Власне, це відчуття мого дитинства, коли тебе вважають не зовсім людиною. Ставляться, як до жінок у Середньовіччі: не ясно, що це таке, чи є в нього душа, чи може воно відчувати біль, чи це просто матка ходить організмом.
Причому якщо контекст мого дитинства ще можна якось натягнути на глобус (сові боляче і просить перестати) “щастя”, ігноруючи бідність 90-х (тут я маю зазначити, що, так, мене намагались годувати якнайкраще, свіжими фруктами та овочами, курячою печінкою тощо, але “контекст бідності” відчувається навіть, якщо ти маленька дитинка і маєш їжу. Але, наприклад, нема ляльки, але дорослі постійно злі, нервові і “не в собі”, це відчувається, навіть кои дитина ще не знає про фінанси; праця в саду і огороді тощо), загальну атмосферу напруження і небезпеки (одного разу мене буквально намагались запхати у машину), ненависну постійну фізичну працю, ненависть однокласників (просто ти приходиш у колектив і тебе починають ненавидіти, ти не розумієш, чому, і просто хочеш вмерти, і так ти проводиш рік за роком…), відчуття безпорадності (ти нічого не можеш зробити ні з однокласниками, ні з бідністю, ні з чим…).
Вже неясно, чому тут радіти і про що згадувати з ностальгією. Але цей контекст, так би мовити, “неочевидний”.
Але тепер дітям не дозволяють емоції буквально під час війни. Буквально в “історичні часи”, якими мене так лякали (“Піди почитай книжку, як погано людям жилось раніше - і не скигли” (с)) Їж млинці з вершками - і не скигли, що на місто падають бомби.
У моїх бабусі і дідуся був протилежний наратив “Все добре, аби не війна. Ви маєте бути щасливі, бо нема війни”. Це теж поганий наратив, бо нормальна базова вимога безпеки виявляється єдиною умовою для щастя. “Нема війни? Ти - дитина? Ану, всміхнулась швидко і йди радіти життю”.
Вже в дорослому віці я розумію, наскільки це токсична вигрібна яма, де ти маєш бути усміхненою лялькою і ніколи не турбувати дорослих ні сумом, ні гнівом, ні злістю, ні сльозами, де емоції дозволені тільки дорослим, де ти - ніхто, а, оте, дитинство не згадується як пора, коли про тебе піклувались, а як час, коли ти залежала від людей, які тебе не любили, не дозволяли тобі бути, ставилися до тебе, як до ляльки, а не до людини, як до набору функцій, як до телефону, який варто поремонтувати, якщо глючить…
І наскільки для мене очевидним є те, що “щасливе дитинство” не дорівнює “війна”, а “дитинство” не дорівнює “щастя”. Наскільки шокуючим є те, що це очевидно не для всіх…
