Одна таблетка для того, щоб встати з ліжка, і ще одна таблетка щоб піднести в темряві телефон до обличчя, ще одна - щоб відписати усім, кого ігнорувала днями. І ще одна таблетка, щоб сісти і подумати над тим, навіщо я з*їла першу таблетку і навіщо мені було вставати з ліжка.
Я пам'ятаю той день, коли я сиділа в незнайомій мені квартирі, годинами сиділа біля туалета і скролила ленту в телеграмі - мені занадто сильно не хотілось виходити в кімнату, повну людей, яких я не знаю, але я впевнена в тому, що один виклик поліції повністю опустошить цю прокляту квартиру. На столі лежали дороги білого порошка, якого конкретно - це треба здогадатись, такий собі кіндер сюрприз.
Привів мене туди мій друг з психлікарні, і приводив мене сюди часто. Квартиру знімала дівчинка-кладменша. Вона була весела і активна, показувала мені свій щоденник - в нас на диво схожі інтереси, проте зараз я дивлюсь на неї і не бачу того, що було на кожній сторінці цього щоденника. З кожною дорожкою її особистість спотворюється, але причина була зовсім не в тому, що їй просто подобалось обдовбуватись. Навколо неї було троє людей, яких потрібно розважати, і їм зовсім не цікаво, що вона половину свого життя слухала май кемікал романс та лікувалась від депресїї. Навіщо? Це зруйнує тусовку.
Кожен з присутніх робив це по єдиній причині - якщо вони не будуть цим займатись, то їх поглотить темрява, і вони зрозуміють, що ані каплі нічого не знають про один одного. Вони зрозуміють, що вони себе самого тепер ані каплі не знала. От саме про це я думала, коли сиділа в обнімку з унітазом, того що в мене не було ніякого бажання виходити та продовжувати цей маскарад.
Скам, неформали, наркомани, біомусор?
Насправді, вони хотіли б мати цей титул. Це буде щось, що хоч якось поможе їм ідентифікувати себе після того, як їх справжня особистість розчинилась, їх внутрішнє дитя було замучене до смерті, їх моральний дорослий лишився зі звернутою шиєю. Заради чого?
Заради вас. Заради тебе. Заради неї. Заради нього.
Всі наркомани, яких я бачила, робили це через те, що вони не можуть витерпіти груза своїх емоцій. Коли вони сумні та розбиті - біля них не крутиться поток людей, нікому не цікаво інвестувати себе в страждання іншого, ніхто не хоче знати їх справжніх.
Це - соціальний бензин.
І коли він починає пахнути, коли він витікає з вух та вуст, коли люди його помічають - вони закриваються в свої комуни, імітуючи те, через що вони стікають цим бензином, вони роблять вигляд, ніби люблять друг друга, розуміють друг друга, вони створюють імітацію життя, якого їм так не вистачало.
Я п'ю ще одну таблетку. Я стікаю бензином, мої нутрощі горять. Вам було би цікаво, якби я прийшла філософствувати про своє життя, розриваючись від емоцій? Я так робила, і втратила усіх, тому що людям потрібна весела подружка, а не людина, в якої є інтереси, думки, погляди, бажання.
Я п'ю ще одну таблетку і моя найкраща подруга не витримує, і розривається, описує мене так, як бачить вона. Розказує мені те, як я мислю. Мені боляче - не зважаючи на роки спілкування вона нічого про мене не знає.
Я п'ю ще одну таблетку. А що п'єте ви? Стакан пива, келих вина, чарку горілки? Чи можливо гірсть антидепресантів, антипсихотиків, протиепілептиків? Чи п'єте чотирьохразову дозу кофеїна, дев'ять проливів пуера?
Усі ми боїмось, що будемо відкинуті. Усім нам страшно і погано, знаємо ми про це чи ні. Усі ми надягаємо маску, і не підпускаєм людей занадто близько, зато класно проводимо час і веселимось.
Я хочу нагадати, що кожен з нас - це людина, і всі ми були предані, або кинуті, всі ми відчували, що розкрийся ти більше - тебе з'їдять, образять, поранять. Тому ми натягуємо маски, хтось нюхає дорожки, хтось п'є таблетки.
Можливо, якби ми були б більш щирі, цього не відбувалось би.
Ми самі винні, порождаючи це жахливе коло лицемірства та заложеності.
Ми створюємо те, що навколо.
Сьогодні я напишу своїй подрузі, які мене з'їдають думки. Навіть якщо вона ранить мене, в мене все одно буду я, і я не зупинюсь, не вип'ю таблетку, не стану конвенційно веселою.
А ви?
