На другому поверсі опорника в Мертвому місті Сестра розмовляла з Деймосом. Їхні голоси неголосно звучали в кімнаті. Деймос дивився з вікна на руїни міста.
— Місто зачищене і розвідане. Знайшли біля десятка сховків. Розбираємо завали бази найманців. Якщо добре піде — там добра стільки, що забезпечення нам не на один місяць буде.
Деймос відповів, дивлячись у вікно:
— Це не головне, Сестро. Нам треба шукати дорогу на Янтар. Шлях через Склади важкий, через Рудий ліс — нереальний.
— Чому через ліс не можна? З Радару найпростіше.
Голос дівчини був монотонний. Антена робила свою справу. Єдиним, на кого випромінювання не діяло, був Деймос.
— Там Лісник, Сестро. Він не пропустить. А чіпати його не можна.
— Чого б це?
— Колись спробували. Група, що зайшла з Радару, одразу потрапила в просторову аномалію. Більше їх не бачили. Лісник і Док. Їх чіпати не можна.
— А що зі Складами?
— «Воля». Війна. А ми не для цього тут.
Сестра зрозуміла. Зайшов боєць.
— Сестро, недалеко від бази знайдено рештки снорка. Перерубаний навпіл.
Дівчина кинула погляд на Деймоса:
— Ти думаєш про те саме?
Він кивнув. Сестра повернулася до бійця.
— Ти добре попрацював. Сьогодні до кінця дня вільний. В славу Моноліту!
— В славу Моноліту! — відгукнувся боєць і зник.
Деймос взяв із підвіконня автомат:
— Пішли, глянемо.
Дівчина взяла зброю, перевірила:
— Ходімо.
За пів години вони оглядали руїни. Половина снорка і правда була. Іншу, видно, розтягли. Деймос уважно оглядав оточення. Слідів не було. Ну, майже. Кілька свіжих подряпин на старих дошках. Крихти цегли, свіжі... Цікаво. Парочка повернула назад... Пізніше доповіли про кількох убитих зомбованих без вогнепальних поранень. Все стало ясно. За ними хтось систематично спостерігав...
Харон прийняв повідомлення: «Опорник розкрито. Знайдене місце спостереження. Чекаємо на інструкції». Він і не сподівався, що вдасться зберегти в таємниці присутність у Мертвому місті. Таку групу озброєних людей не сховаєш. Тепер треба було очікувати реакції кланів. Харон набрав два повідомлення. Перше Сестрі — ситуацію зрозумів. Друге — Деймосу з інструкціями. Ситуація почала напружуватися, але залишалася контрольованою...
На покинутому хуторі близько КПП в Мертве місто в уцілілій хаті зупинилися двоє сталкерів. Перекусили сухпайками.
— Що далі? — питав Арт, вичавивши яблучний джем на галету.
— Чекаємо. Доведеться пробічувати тут пару днів. І бажано не потрапити на очі «Волі». Зараз нам не варто з ними зустрічатися.
Арт не сперечався. Очевидно, Бродяга знав, що каже.
— А чого пару днів? Що буде?
— Повернуться ті, хто потрібен. Вони принесуть відповіді...
— Ти задовбав своїми загадками. Можеш нормально пояснити?
— Терпіння, друже. На все свій час.
Арт матюкнувся про себе. Ситуація йому не подобалася. Але цей Бродяга — без сумніву, Легенда Зони — був останнім шансом витягти Ліру. Повернути її. Арт розумів, що разом їм не бути. Але повернути її до нормального життя... Нормального? А що тут нормальне? Нормальне було вдома. А тут... Перехопило подих. На сталкера навалилася хвиля спогадів.
— Навіть не починай, — подав голос Бродяга, — скінчиться погано.
Він одразу помітив настрій Арта. Зрозумів, які думки його відвідали. Бродяга думав, як витягти дівчину. Вона не просто так там опинилася. Її не було на Станції. Форматування не проходила.
— Коли ти востаннє бачив її нормальною? — Бродяга намагався знайти причину.
Арт відповів не зразу.
— Ми шукали артефакт на Янтарі. Для Сахарова. Я був в аномалії, потім зомбаки... Її підстрелили, а я схопив карабін і прикрив її. Потім вона дотягла мене до бункера... Майже добу без свідомості. А вона пішла в Х-16...
Бродяга зрозумів. Мозок. Он воно що. Він знав про нього. Тепер все стало на свої місця.
— Значить, на неї вплинув Мозок.
— Який мозок? — не зрозумів Арт.
— Це зараз не має значення. Але ситуація не безнадійна. Шанси є...
Сильний вітер завивав між будиночками на вулицях Лиманська. Навколо ні душі. Сквад Шакала, вишикуваний у бойовий порядок, повільно просувався містом. Нікого. Нічого. Шакалу це не подобалось. Зона тихо хоронить. Ніхто і не почує. Він не знав, що його група знаходилась під прицілом. Одинак у броні «Долгу» без знаків розрізнення тримав їх на мушці снайперської гвинтівки. Але він стріляти не збирався. Сквад не становив загрози...
Шакал пройшов крізь містечко. За парковою зоною було видно руїни госпіталю. Десь там був гелікоптер. Група обережно пішла вперед. Парк пройшли спритно, без пригод. Один із бійців довгим ножем рубонув мочалу, що потяглася до нього з дерева. Руїни госпіталю навіювали первісний страх. Інвалідне крісло каталося взад-вперед. Воно було порожнє. Раз за разом вітер доносив не то плач, не то сміх. Якісь голоси. З кожним кроком ближче починали тріщати дозиметри. Наймити обережно обходили плями.
Різкий високий звук заклав вуха. У всіх одночасно розболілася голова. У бійця на правому фланзі з носа і очей полилася кров, і він впав на землю. Найманець кілька разів смикнувся і затих. Боєць майже безболісно помер від ішемічного інсульту. Троє ще живих почали губитися. Картинки попливли. Всі нервово намагалися знайти псі-блокади. Але не змогли. Шакал на диво чітко роздивився фігуру, що повільно підходила до них. Майже як людина, не враховуючи неймовірних розмірів черепної коробки. Шакал почув голос у голові:
«Хто ви? І що тут забули?»
Шакал не зміг розтулити рота. Але це і не було потрібно. Мутант із легкістю читав думки. Шакал не зміг приховати нічого. Тільки подумав про себе: що це таке? Хто це таке? І отримав відповідь.
«Я не що таке. І не хто таке. І не хотів таким бути. Мене таким зробили. Я один із тих, кого ви звете контролерами. Ім'я мені — Навуходоносор. Тут те, що ви шукаєте. Але ви залишитесь тут. І не пропустите сюди нікого».
«Відпусти нас. Ми зникнемо і ніколи не повернемось».
«Ні. Я можу змусити тебе застрелитись. І не намагайся опиратися. Тобі навіть ті ваші рожеві таблетки не допоможуть».
Шакал намагався опиратися. Але як ти будеш опиратися тому, хто сидить у тебе в голові?
Почорнілий від вогню корпус гелікоптера лежав під зруйнованою стіною розбитого госпіталю... Довкола нього тепер ходили три добре озброєних і екіпірованих сталкери. Вони не були зомбовані, але їхня воля була повністю і остаточно подавлена псіоніком. Їхнім завданням було не допустити нікого до згорілого гелікоптера...
Лісник, як завжди, був правий. Наймитів чекала страшна доля. Зона
має місця, куди без її дозволу заходити не можна...
