Анархізм не ігнорує “людську натуру”, навпаки серед усіх політичних теорій саме він аналізує її найбільш ретельно. Дуже часто людська натура висувається як останній аргумент проти анархізму. Передбачається, що на це анархістам нічого не відповісти. Однак, це не так. Насамперед людська натура – складна річ. Якщо людська натура означає “все, що роблять люди”, то очевидно, що людська натура суперечлива: кохання і ненависть, співчуття та безсердечність, мир і насильство тощо. Все це люди робили, а отже, все це продукти людської натури. Крім того, людська натура змінюється зі зміною соціальних умов. Наприклад, рабство вважалося частиною людської натури та “нормальним” протягом кількох тисяч років. Стародавні греки вважали гомосексуалізм абсолютно нормальним явищем, через тисячу років християнська церква засудила його як гріх. А з розвитком держави війна стала частиною людської природи. Як зазначав Хомський:
“Люди, безперечно, здатні на зло... Але люди здатні на все. Людська натура може проявити себе як завгодно, адже у людей є безліч здібностей і варіантів їх розвитку. Ті, що являють себе, поза сумнівом, залежать від переважних суспільних структур. Якби, наприклад, у нас існували установи, які виправдовували та звільняли від відповідальності патологічних убивць, то такі вбивці й правили суспільством. Тоді єдиний спосіб вижити полягав у тому, щоб дозволити таким елементам вашого характеру проявитися та розвивати їх”.
“Якщо ж у суспільстві заохочуються установи, які оголошують жадібність основою власності людини та заохочують жадібність коштом інших людських емоцій та зобов'язань, ми й отримуємо суспільство, засноване на жадібності, з усіма наслідками. Інше суспільство можна було б організувати в такий спосіб, що інші людські почуття та емоції, скажімо, солідарність, підтримка, співчуття стали б домінувати. Тоді почали б розкриватися і виявлятися зовсім інші аспекти людської натури та індивідуальності”. (Chronicles of Dissent, част. 158)
Отже, соціальне середовище відіграє важливу роль у визначенні, що таке людська натура, як воно розвивається і як виражається. Справді, один із найпоширеніших міфів про анархізм – це ідея, ніби ми думаємо, що людська натура, безумовно, хороша. Але те, як вона розвивається і проявляє себе, залежить від типу суспільства, в якому ми живемо та творимо. Ієрархічне суспільство організує людей і виховує людську натуру одним (негативним) способом, вільне суспільство робило б це по-іншому. Тому “коли ми чуємо, що хтось говорить, ніби анархісти уявляють людей набагато краще, ніж вони є насправді, ми дивуємося, як розумні люди можуть повторювати таку дурницю. Хіба ми не говоримо постійно, що єдиний засіб зробити людину менш жадібною та егоцентричною, менш святенницькою і менш підлесливою – це усунути ті умови, які схвалюють зростання лицемірства і жадібності, підлесливості та егоїзму?” (Peter Kropotkin, Act for Yourselves, стор. 83)
Сама собою вказівка на людську натуру як аргумент проти анархізму надто поверхнева. Зрештою, це просто привід для наших опонентів вкотре не думати. “Кожен дурень, – як зазначала Емма Гольдман, – від короля до поліцейського, від порожнього попа до обмеженого наукового дилетанта вважає себе фахівцем у питаннях людської натури. І чим безнадійніший якийсь шарлатан, тим сильніше він наполягає на поганості та слабкості людської природи. Але як може хтось говорити про це зараз, коли дух кожної людини ув'язнений, а розум закутий, пов'язаний, поранений і покалічений?” Перетворімо суспільство, створимо найкраще соціальне середовище, і тільки тоді ми зможемо судити про те, що на насправді є продуктом наших характерів, а що є результатом негативного впливу авторитарної системи. Тому анархісти закликають до “звільнення людського розуму від володарювання релігії, за визволення людського тіла від володарювання власності, за визволення від кайданів і утисків з боку урядів”. Заради “свободи, розкріпачення, можливостей і насамперед миру та спокою, адже тільки вони навчать нас, які насправді головні чинники людської натури та всім її дивовижним можливостям”. (Red Emma Speaks, стор. 73)
Це не означає, що люди – безформна маса, а кожна людина народжується tabula rasa (лат. чиста дошка) з якої “суспільство” може зліпити будь-що (а точніше ті, хто керує суспільством). Як стверджував Ноам Хомський: “Я не думаю, що можливо дати раціональну оцінку концепції відчуження праці, ґрунтуючись на такому припущенні [що людська натура є лише історичним продуктом], або можливо придумати щось на зразок морального виправдання прихильникам деяких типів соціальної організації, за винятком основних припущень про людську натуру та відповідність деяких структур суспільства деяким із фундаментальних потреб, які є частиною нашої невіддільної натури”. (Language and Politics, p. 215) Ми не будемо сперечатися з тим, які людські особливості “вроджені”, а які – ні. Все, що ми можемо сказати з цього приводу, так це те, що люди мають вроджену здатність думати та вчитися – ми думаємо, що це досить очевидно – і що люди соціальні створіння, які потребують компанії інших людей для повноцінного життя та благоденства. Крім того, у них є здатність пізнавати й чинити опір несправедливості та пригніченням (Бакунін справедливо називав “силу мислити та потребу бунтувати” … “двома цінними здібностями”. (God and the State, стор. 9).
Ці дві особливості, з погляду, вказують на життєздатність анархічного суспільства. Вроджена здатність думати за себе автоматично робить усі форми ієрархії нелегітимними, а наша потреба у суспільних відносинах має на увазі, що ми можемо самоорганізуватися без держави. Глибоке нещастя та відчуження, що давлять на сучасне суспільство, показують, що централізація та авторитаризм капіталізму та держави притуплюють наші різні вроджені потреби. На практиці, як вже було згадано раніше, більшу частину своєї історії людський рід прожив в анархічних спільнотах, з незначною ієрархією, а то й зовсім без неї. У суспільстві заведено називати таких людей “дикунами”, чи “примітивними”, але це чиста зарозумілість. Отже, хіба можна дорікнути анархізму в тому, що він проти людської натури? Численні дослідження анархістів доводять, що це зовсім не так.
Що стосується звинувачення, ніби анархісти вимагають надто багато від людської натури, то навпаки, саме цим займаються не анархісти. “На відміну від наших опонентів, які, здається, визнають, що є найкращі люди – правителі, роботодавці, лідери – тобто, хто досить успішно рятує найгірших людей – керованих, експлуатованих, ведених – від становлення ще гірше, ніж вони є”, ми, анархісти, “стверджуємо, що як правитель, і керований зіпсовані владою” і “як експлуататор, і експлуатований, зіпсовані експлуатацією”. Але при цьому “є істотна різниця. Ми визнаємо недоліки людської натури, але не виключаємо для панів. Вони роблять цей виняток, хай і підсвідомо, але при цьому звинувачують нас у тому, ніби ми мрійники”. (Peter Kropotkin, там же, стор. 83) Справді, якщо людська натура така погана, тоді ідея дати владу меншості над більшістю і сподіватися, що це призведе до правосуддя і свободи, безнадійно утопічна.
Крім того, як уже говорилося, анархісти стверджують, що ієрархічні організації відтворюють найгірше у людській натурі. Авторитарні відносини негативно впливають і на гнобителя, і на пригнобленого. “Характерною рисою привілеїв і всякого привілейованого становища – стверджує Бакунін, – є те, що вони вбивають душу і серце людини… Це соціальний закон, який не допускає винятків… Необмежена рівність – найголовніша умова свободи та гуманності”. (God and the State, стор. 31) І якщо привілейована меншість зіпсована владою, то пригноблена більшість (в основному) стають рабами в серцях і умах (на щастя, людський дух такий, що там де є пригнічення, завжди будуть бунтівники та революціонери, а там де є опір, є і надія). Також анархістам дивно чути, що неанархісти виправдовують ієрархію з погляду спотвореної людської натури, яку вона сама породжує.
На жаль, дуже багато хто робить це і донині. Наприклад, у рамках “соціобіології” стверджується (втім, без системних доказів), що капіталізм – продукт нашої природи, який визначається нашими генами. Ці заяви просто нова варіація старого аргументу про людську натуру і, що зовсім не дивно, вони знаходять підтримку серед можновладців (які хочуть мати “об'єктивну” та “наукову” основу для обґрунтування економічних та соціальних нерівностей), дивіться у книзі Not in Our Genes: Biology, Ideology and Human Nature від Steven Rose, R.C. Lewontin та Leon J. Kamin).
Але й не можна сказати, що у подібних твердженнях немає й зерна правди. Як зазначає вчений Стівен Джей Гулд, “діапазон нашої потенційної поведінки обмежений нашою біологією” і якщо це і є те, що соціобіологія називає “генетичним контролем, тоді ми можемо мало не погодитися”. Однак це не так. Адже насправді соціобіологія наводить докази на користь певної форми “біологічної зумовленості”. Припущення про те, що певним людським рисам відповідають певні гени, скаже нам небагато, адже якщо “жорстокість, сексизм, і ненависть загалом є біологічними рисами, оскільки вони є одним підмножиною з усього можливого діапазону поведінок”, те ж саме ми можемо сказати й про “людинолюбство, рівність і доброту”. І тоді “ми зможемо побачити, що їхній вплив збільшиться, якщо ми створимо такі соціальні структури, які допоможуть їм розвиватися та процвітати”. Можливо саме з цієї причини соціобіологи у своїх роботах “визнають різноманітність” людської культури, але при цьому “часто називають незручні для них винятки тимчасовими та незначними відхиленнями”. Це дивно і комічно, коли Ви вважаєте, що “війна, що повторюється, часто спрямована на геноцид, є результатом наших генів, але існування неагресивних людей – малозначне неважливе відхилення”. (Ever Since Darwin, стор. 252, стор. 257 і стор. 254)
Також, як і її попередник соціальний дарвінізм, соціобіологія починає з проєкції ідей пригнічення в поточному суспільстві на природу (часто підсвідомо, оскільки вчені помилково вважають ці ідеї нормальними й природними). Букчин називає цей процес “тонким проєктуванням людських цінностей, що історично склалися” на природу, а не на “наукову об'єктивність”. Потім розроблені таким чином природні теорії проєктують назад на суспільство та історію для “доказу”, що принципи капіталізму (ієрархія, влада, суперництво тощо) є вічними законами, до яких вже апелюють за виправданням наявного порядку! “Чого справді сягає ця процедура, – зазначає Букчин, – то це підкріплення людських соціальних ієрархій, виправдання підпорядкування людей як уродженої особливості “природного порядку”. Людське придушення у такий спосіб розшифровується в генетичний код як біологічна зумовленість”. (The Ecology of Freedom, стор. 95 стор. 92) Навіть дивно, що є так багато розумних людей, які серйозно сприймають цю “спритність рук”.
Те саме можна сказати й про аргументи, які використовують “ієрархії” в природі для пояснення і навіть виправдання ієрархії в людських суспільствах. Такі аналогії тільки вводять у помилку, оскільки вони “забувають” інституційну природу людського життя. Як Мюррей Букчин зазначав у своїй критиці соціобіології, “трохи шансів у слабкої, безвільної, нервової та хворої мавпи стати альфа-самцем, а зберегти цей вкрай ефемерний статус зовсім немає. Протягом усієї державної історії людства, навпаки, панували найфізичніші й розумово неповноцінні людські правителі з найсумнішими наслідками”. Таке “вираження влади ієрархічних інститутів над людьми цілком протилежне так званим "тваринним ієрархіям", де визнання відсутності інститутів влади - суворо єдиний розумний шлях говорити про "вожаків зграї" або "бджолиних матках". («Sociobiology or Social Ecology», Which way for the Ecology Movement?, стор. 58)Так те, що робить суспільство унікальним, зручно ігнорується, а реальні джерела влади у суспільстві приховують під генетичною маскою.
Вид апологетики, що пов'язана зі зверненнями до людської натури, природна переважно оскільки кожен правлячий клас має виправдовувати своє право керувати. Тому вони підтримують вчення, які визначають способи появи влади еліт, і виправдовують її - чи то соціобіологія, божественне право, первородний гріх, що завгодно. Очевидно, такі доктрини завжди були брехливими... досі, звичайно, оскільки очевидно, що наше наявне суспільство справді відповідає “людській натурі”, адже це було з наукового погляду доведено нашим науковим духовенством!
Зарозумілість цієї заяви просто шокує. Історія не стоїть на місці. Через тисячу років суспільство абсолютно відрізнятиметься від нашого так, що й уявити не можна. Не буде звичних нам урядів та економічної системи. Єдина річ, яка може зберегтися в незмінному вигляді, так це те, що люди все ще проголошуватимуть, що їх суспільство – “Єдино Правильна Система”, яка повністю відповідає людській натурі, навіть якщо всі попередні системи їй не відповідали.
Звичайно, у голови прихильників капіталізму і не приходить, що люди різних епох можуть робити різні висновки з одних фактів, висновків, які можуть бути обґрунтованими. І при цьому капіталістичним апологетам не спадає на думку, що теорії “об'єктивних” вчених можуть бути створені в контексті панівних ідей суспільства, в якому вони живуть. А ось анархісти розуміють, чому вчені, які працювали в Царській Росії, розвивали теорію еволюції, засновану на співпраці видів, тоді як їхні колеги в капіталістичній Великій Британії, своєю чергою, розвивали теорію, засновану на конкурентній боротьбі всередині та між видами. Але, звісно, те, що остання теорія відобразила панівні політичні та економічні ідеї у британському суспільстві (особливо конкурентний індивідуалізм) – чистий збіг!
Робота П.А. Кропоткіна “Взаємна допомога як фактор еволюції”, наприклад, була написана у відповідь на очевидні похибки, які британські представники дарвінізму спроєктували на природу та людське життя. Кропоткін показав (і емпірично довів) що “взаємна допомога” всередині видів, відіграє таку ж важливу роль, як і “взаємна боротьба” між особами в групах і видах (докладніше дивіться в есе Стівена Джей Гулда “Kropotkin was no Crackpot” у його книзі Bully for Brontosaurus). Це був, він наголошував, чинник еволюції поряд зі змаганням, який, за більшості обставин, виявлявся набагато кориснішим для виживання. Таким чином співробітництво так само “природно”, як і змагання, а отже людська натура зовсім не бар'єр для анархізму, оскільки співпраця між членами виду здатна приносити чималу користь людям.
На закінчення. Анархісти стверджують, що анархія не проти людської натури з двох основних причин. По-перше, те, що мається на увазі під “людською натурою”, формується суспільством, в якому ми живемо, та відносинами, у яких ми беремо участь. Ієрархічне суспільство заохочує одні риси індивідуальності, а анархічне заохочувало б інші. Також, анархісти “не так вже й сильно покладаються на твердження, що людська натура зміниться, але вони пропонують теорію, яка доводить, що аналогічний людський характер буде проявляти себе по-різному за різних обставин”. По-друге, перетворення “є один із фундаментальних законів існування”, тож “чи можна стверджувати, що людина досягла меж своїх можливостей?” (George Barrett, Objections to Anarchism, част. 360-1 та стор. 360)
Якщо ви хочете докладніше дізнатися про анархічні ідеї та людську натуру, читайте твори Пітера Маршалла “Людська натура та анархізм” (David Goodway (ред.), For Anarchism: History, Theory and Practice, част. 127-149) і Девіда Хартлі “Анархо-комунізм і людська натура” (Anarchist Studies, Т. 3, № 2, Літо 1995, част. 145-164), кожне з яких спростовує уявлення, ніби анархісти вважають людей безумовно добрими.
