1 липня. Коли я скакав, і був вже на виїзді з села, то все оглядався, чи на хвості у мене нікого нема. А на окраїні нашого села, хата одного сімейства. Сімейства трагічного. Жило їх п'ятеро. Чоловік з своєю жінкою, батьки жінки і донька тої жінки,- мала, років 16-цять. У мене і тої малої, одна історія була. Історія два роки тому, ще коли їй було 14, а мені 28. Ще коли я з Юстиною не зустрічався. Ну про це потім може я напишу. Так вот, скачу я на воронному, по при її хату. А у них там ганок є. У неї подружок нема, у малої тої, у Катьки, вот тому вона завжди на тому ганку сидить. Або щось читає, або просто сидить. Побачила вона мене, що я скачу. Книжку кинула, встала на прямі ноги і погляд її вп'явся в мене. Очі її вспихнули. Я лиш секунду бачив її. В селі кажуть, після того випадку, два роки тому, вона трохи буває сама не своя, не в собі. Одного разу їй так і сказали, сказали що - " ти Катя не в собі !" , а вона відповідає :
- А в кому ж мені іншому бути, як не в собі ?
Одним словом пам'ятаю той її погляд до сьогодні. Описати його і п'ятьма словами не опишеш. Такий погляд і десятьма словами не опишеш. Такі погляди тільки одним словом мож писати. Одним-єдиним словом - Благословляючий.
Проскакав я Катьку і вибіг в поле. Кінь цей, воронний,повністю чорний,- кінь мого друга. Він його Мерседес назвав. Дикий був цей Мерседес. Не кінь, а мустанг ! Так ніби і призначення його було якогось злочинця вчасно до потягу довезти. На ньому я не скакав, а летів як на якомусь драконі. З гір ми вже спустились униз, в долину. Полонини змінились полями. Не рівними, а горбистими полями, порослими різними бурянами і травами. Де-не-де, виднілись тоненькі, як Катька, берізки. Було десь в районі восьмої-девятої години ранку.
Косарі виходять косити щойно як сонце сходить. В червні, то це після четвертої ранку уже можна збиратись виходити в поле. Виходиться в таких випадках, як відомого, з самого ранку, зі сходом сонця. Поки ще нема денної жари, поки сонце ще низько і не палить і поки роса на траві. Коли трава мокра - легше косити. Восьма - девята ранку якраз коли косарі уже скосили добрий кусок і сідають на пів години відпочити, перед останнім, фінішним ривком. Діставали що хто мав. Їх було чоловік 8-10, здається мені. Я скакав по при них і проводив їх поглядом і вони дивились у мою сторону. Коли я їх проскакав метрів зі сто, то все-таки зупинив Мерседеса і поскакав у їх бік. Я не знав цих людей. Біля них я уже спригнув з коня і ще не приземлились мої ноги до землі як я їм радісно вигукнув :
" Дай Боже здоров'я добрим людям !"
" Дай боже і Вам " - відказав самий старший, інші мовчки дивились на мене.
На землі була розстелена світла, чиста скатертина. На скатертині був кефір, чорний хліб, цибуля, сіль, сир і самогонка. Окремо в відрі, яке звідкись узялось, стояла вода з горнятком, накрита від мух марлею.
- Люди добрі ! - сказав я :
- В далеку дорогу зібрався, в далеку дорогу зібрався я, а в горлі пересохло. Водички би глотнути. Або не водички, не водички, бо у серці моєму пересохло. Удівцем я став вчора. За упокій раби Божої налийти мені повний ! Не порахуйте, панове, мені це за грубість ! За наглість не порахуйте ! За безцеремонність не порахуйте ! Помираю я ! Втікаю я ! А коли помираєш і втікаєш то не до церемонності !
Самий старший бачив, що я тверезий, тому він з серйозністю мене запитав :
- Якої раби Божої ?
- Бог знає якої ! - відказав я, а ви ще до вечора почуєте. Всі почуєте, і про неї і про мене. А поки не почули, поки не знаєте хто перед вами, поки мене не осудили, то повний, повний по Марусин поясок налийте !
Повний стака вже був налитий, коли я ще говорив і один, найближчий до мене чоловік, років 40-ка, протягнув мені і стакан і кусок чорного хліба.
Я взяв стакан і майже підніс до губ. Вся публіка не рухаючись, так ніби завмерла, дивилась на мене. Я майже підніс стакаy до губ, але опустив.
Опустив, а потім вилив на землю. Один з чоловіків, самий молодший з них, і самий пилкий напевно, тут же вскочив на свої ноги. Інший, старший від нього, смикнув його за руку і змусив знову прилягти на землю.
Я трохи помовчав, мовчали і вони.
Тоді я сказав :
На тверезо ! Хай по живому ріже. Хай по справжньому все буде. Хай все відчую як є, не викривлено, не під наркозом, а хай по живому мене ріже !
Крім рюбзака і грошей, які там були покладені моїми друзями, я взяв і свої гроші, всі що мав. І грубі і дрібні. Зі своїх грошей, я положив на землю, біля самогони,- п'ятак.
Старий тут же заперечив :
- Обіжаєш, обіжаєш пане наш народ ! Ми не шинок ! Ми не ресторан ! Наш брат простий, ми за таке гроші не берем ! Будем у твоїх краях,- то ти нас впізнай, а гроші забери. Забери та й скачи собі з Богом !
Гроші я не забирав, але запригнув на воронного і не прощаючись з ними поскакав. Я на цю хвилину-дві і забув ,що я втікаю, а слова старого - " скачи собі з Богом" , ніби нагадали мене і отврезвили мене.
Памятаю тоді небо. Небо було як і раніше,звичайне небо, але воно вже було інше. Все тоді стало інакше без Юстини. Я став інший. Знав я, що моє життя вже не буде таким як раніше. Якийсь туман невідомості був перед мною. І дуже жаль мені було, дуже жаль мені було того мого життя, яке вже ніяк не повернеться. І зі смертю Юстини і життя моє колишнє вмерло.
Так уже рік пройшов, а друзі мої, так і не навідувались до мене, як говорили... Ця думка трохи навіть озлобляла мене, тим більше гроші мої закінчувались. Але я старався не злитись на них, бо йтак вони багато для мене зробили і я, коли озлюсь на них, то тут же, наперекір собі, їм виправдання шукаю. Що ще слідство йде, що за ними стежать. Але старий розрішив усі мої сумніви. Той самий старий, з яким я недавно познайомився. Але про це завтра.
2 липня. Минулого місяця, в червні, якраз як я щоденник почав писати, сталось, що прийшов до мене один старий. З вигляду я його знав. І він мене з вигляду знав. Але ми уникали один одного. А він був мій найближчий сусід. Метрів за 100 була його хата. Наші обоє хат стояли на окраїні цього села, цього вже вимираючого села. На відшибі були наші хати, так що і дорога, до наших хат вже почала заростати травами. Я побачив коли він зайшов на моє подвіря і намагався знайти стежку, яка вже майже злилась з некошеним городом. Я вдав що я сплю і ліг на своє ліжко.
Чую стукає старий. Я лежу, не рухаюсь. Старий зайшов і сів на стілець. Я не бачив цього, але почув як він присуває до себе стілець і там і біля дверей сів на нього. Так пройшло хвилин з п'ять. Я завмер і випрямився на ліжку як струна. Старий напевно дагадався, що я не сплю, бо я якось не природньо лежав, напружено і майже не дихав. Він надіявся, що я скину ту маску з себе, встану, подам йому руку і заговорю з ним. Але за рік, я вже так відучився поводитись з людьми, що став напівдикий. Я хотів людей, тянуло мене до людей, але як прийшла людина до мене, то я тут же і хотів щоб вона поскоріше пішла.
Єдина людина, з ким я говорив слово, це продавщиця в магазині. Уже старша жінка, років під шістдесят. Імя її не знаю. Я заходив в магазин, тільки коли нікого у ньому не було, якщо хтось був, я чекав коли всі вийдуть. Вона вже це знала і не дивувалась. Заходячи в магазин я знімав свій капелюх, бо у магазині висів образ і говорив :
- Слава Ісусу Христу !
Вона відповідала :
- Слава навіки Богу Святому ! - коли мала настрій. Коли не мала :
- Навіки слава !
Тепер я лежав на ліжку, вдавав що сплю і не знав, що робити далі ? Але дід сам сказав :
- Завтра, кажуть люди, тут буде військова поліція. Війна вже рік йде
Я вскочив з ліжка як ошпарений :
- Яка війна ?
Дід абсолютно не здивувався, що я не сплю і далі спокійно говорив :
- Яка війна ? Звичайна війна ! Там де люди вбивають один одного ! А які ще війни бувають ? Тоді старий замовчав і я мовчав. Старий, напевне, зрозумів, що я не знаю останніх новин. Тоді він сказав :
22 червня, минулого року, війна почалась. Уже більше року як йде. Мужиків треба ! Завтра військова міліція тут буде. Я подумав, що ти повоювати хочеш ! Скушно тобі живеться ось і обрадував тебе ! Повоюєш трохи ! Медаль дадуть ! Якщо воювати не захочеш, то вийди завтра на цілий день з хати, гриби позбирай, в ріці покупайся. Я тут рядом живу, ти знаєш. Якщо на моєму вікні буде червона штора,- а моє вікно видно з лісу, то значить лишайся ночувати в лісі. Якщо на моєму вікні весь підвіконник буде заставлений вазонками, значить можеш йти до дому. А потім до мене в гості зайди, справа є. Але після завтра зайди.
Це було в кінці червня, а зараз уже 2 липня. Я не знав чи йти до старого і чи вірити йому. У нього такий випробовуючий погляд на мене, і тут же цей пронизливий, випробовуючий погляд міняє на байдужий, а потім знов таким випробовуючим і пронизливим подивиться, що хочеться закрити лице руками.
Я майже нічого не можу сказати про нього, але одна емоція появилась. Одне враження він залишив у мені. Втім, не знаю чи воно правильне, чи помилкове. Здається він один з тих людей, яких життя колись сильно попрало. Прало його життя і в ручному режимі, і в автоматичному. Прало його життя і з порошком і з господарським милом. Але при тому серце його було відкрите і лице приємне. Старе, зі зморшками лице, але чомусь приємне мені. Лице його викликало довіру, але я не спішу вірити людям, та все -таки, я йому пообіцяв що зайду післязвтра, якщо на вікні його побачу вазонки і вислухаю його діло до мене. Ми пожали один одному руки і розійшлись. Я його провів ще до своєї брами, як згнила і лежала на землі. Йшли ми мовчки, прощались тоже мовчки. Він лиш на прощання припідняв свій капелюх над головою, а я кивнув йому своєю головою вслід за цим.
На другий день я зробив як і він говорив, а після завтра був у нього.
Але я вже заплутався. Все це було ще в червні, якраз коли я перестав щоденник писати, а зара вже другого липня. Получається, що я у липні пишу що було у червні.
Та і яка різниця коли і як пишеш. Головне що щоденник пишеться.
Але на сьогодні досить.
3 липня. Потім я склав картину. 12 червня я втікаю в це село, а 22 червня починається війна. Через десять днів, після моєї втечі, починається війна. Рік уже йде війна, а я і не знав. Ось чому мої друзі не появляються сюди. Або вже воюють, або вже в сирій землі лежать, або десь переховуються, як я. Їм теж гроші потрібні у випадку переховування, у них сімї є, діти голодні, а вони ці гроші мені віддали з рюбзаком. Срібло і золото віддали. А через 10 днів їм самим вони потрібні були, а я ще смів, в думках своїх винуватити їх...
Село наше досить високо в горах, на окраїні цивілізації. Лінія фронту була дуже далеко від нас. Декілька раз я бачив як летіли літаки. Як я потім взнав від діда - це були німецькі Юнкерси. Декілька раз чув вибухи. Але я не надавав цьому особливого значення. Я тоді виживав, майже буквально виживав, в фізичному розумінні і в психологічному, це я вже зараз трохи окріп, так що можу щось мислити і трохи писати. А тоді я був розбитий у всіх відношеннях, тому німецькі Юнкерси, в небі, мене мало цікавили.
Дощ перестав. Треба й ти в ліс. Може кинулись гриби...
4 липня. Коли я прийшов до діда, то ми вже не розлучались з ним. Є люди до яких тягне. А в мене була лиш одна людина, з якою я міг говорити. І мене тягнуло до нього, але я це приховував, і від себе, і від нього. Діло його до мене було таке,- дід хотів віддати мені молоді козу. У ньго вже були дві, а третю йому тримати було тяжко. Він переконав мене, що коза це не коза, а що коза це : 1. молоко 2. сир 3. сирватка 4. масло 5. сметана 6. кефір. А годувати я її буду травою, вірніше вона сама буде себе годувати, пастись на траві якої тут валом, у мене в хаті навіть з під підлоги, в одному місті, виросла. А на зиму я скошу ту траву і заготовлю сіно. Косу дідо казав що дасть і клепати навчить. Я сказав що і сам вмію клепати і погодився на пропозицію. До того ж я планував у себе ззаду хати, щоб не кидалось в очі з дороги, покосити участок землі, десь 10 на 10 м., і засадити бульбою, яку я куплю в магазині. Тому цю траву з участку якраз і відкладу на сіно, цього мало звичайно, але мені ідея з бульбою і козою сподобалась. Козу мож пустити під ніж, на мясо, якщо надоїсть, а якщо ні, то буде молоко й сир.
Нарешті ніби якась радість, або щось подібне на радість прийшло до мене. У мене своя справа появилась у цій дирі. Друг появився. Але найголовніше сталось сьогодні вечером. Прийшов лист від Катьки. Лист цей, вручила мені жінка з магазину, продавщиця. Виявлось,- то далека родичка Каті, і прабаби Каті, яка колись жила у цій хаті, де зараз я. Вияснилось, що уже рік, Катя переписується з тією продавщицею, далекою родичкою своєю, переписується з нею і все про мене випитує. А тепер рішилась сама мені написати. Це так потрясло мене, я не привик до подій, я привик до монотонного, сірого, безрадісного життя. А тут бульба, коза, дід і лист від Каті.
Я вирішив що завтра напишу історію, про ту історію мою, з цією малою, коли їй було 14, а мені 28. Напишу для самого себе. Коли читаєш самого себе, то і краще розумієш самого себе. А це велике діло,- себе самого зрозуміти ! Бо інших можна зрозуміти, тільки коли себе зрозумієш. Але це все завтра. Нині йду спати, але чую від приємних емоцій, від листа прочитаного, ще скоро не засну, а буду дивитись в вікно, а може ходити кругом своєї халупи і дивитись то на дерева, то на нічне небо, і дивне діло, давно я не був таким щасливим і причина цьому, причина цьому - ця мала ! Дивно, нелогічно, якось не раціонально, але факт, причина цієї моєї неочікуваної радості - ця мала !
