Молитва тоді гриміла,
коли палац долі полетів.
Мені подобалась історія твоя —
без смертей, дітей все полишав.
Циклічно все моє.
Гори, твори маренаду —
тільки кажуть: це твоє —
бажання миру ціною в світ.
Дуб зелений вів
по алеї червоних квітів.
Тільки насолоди не знайду —
я ж тут помру.
Дві хвилини, секунд сорок —
тягнуться дитячі очі
за вітром на мирний берег.
Тільки слово звучить, як минулий поклик.
В лазарет ступаю я,
сповідь про втрату, самотність і примирення з болем. Ліричний герой звертається до друга чи, можливо, до частини самого себе — до того, хто залишився поруч у спільному “човні” життя
Текст про глибокі емоції, втрати та спогади. Він передає відчуття смутку і самотності, коли тіло і душа переживають труднощі. Відстань між людьми створює напругу, але спільні спогади допомагають зберегти зв'язок, навіть у важкі часи.
Поезія Ігоря Растівського - це чудове поєднання щирості, наївності, загадковості, юначого темпераменту та витончених відсилок до класики. Видно, що автор створює себе сам, не обмежуючи свій творчий пошук кліше та стандартами.
На вершинах свободи — самотня постать із серця народу. Цей вірш — виклик світові й гімн нескореній правді.
Поезія Ігоря Растівського - це чудове поєднання щирості, наївності, загадковості, юначого темпераменту та витончених відсилок до класики. Видно, що автор створює себе сам, не обмежуючи свій творчий пошук кліше та стандартами.
На вершинах свободи — самотня постать із серця народу. Цей вірш — виклик світові й гімн нескореній правді.
