31 серпня. Останній день літа. Після Різдва і Паски, останній день літа у мене на якомусь особливому ставленні в річному календарі. Завжди коли він настає, здається мені, що закінчилось щось старе, привичне, і завтра вже почнеться щось інше. І як завжди нічого на другий день не міняється. Тай через місяць теж. Але останній день літа, він чомусь завжди був мені особливим. Цього, виснажливого для мене 1942, цей останній день літа був для мене і особливий тим, що я вирішив забути про Катерину Іванівну. Вже більше місяця вона мені не відписує.
Я не розумів, чого б не написати хоча б щось, хоча б два слова, хоча б - “Па-па”. Але я себе деколи не можу сам собі пояснити і зрозуміти, то що я можу вимагати, якої свідомої поведінки я можу чекати від 17-річної Грушеньки ?
Настав вечір і я йшов до Михайловича. Він недавно обірвав історію, обірвав на хворобі Дмитрівни і більше на хотів продовжувати, а я не на полягав. Я чекав що він сам почне. Тай розказати людина може щось детально, розказати з серцем, тільки тоді, коли воно само з неї виливається, а не хтось докучає, щоб потім це записати в свій "Щоденник злочинця".
Як Грушенька мене не радує, думав я, надіявся,- що дідо порадує закінченням історії. Та я зрозумів що історії нині не буде, коли заходив на подвір'я до діда і одночасно зі мною заходив і Ігор Анатолійович.
Очі його як завжди блищали, ніхто не знає чи від вітру, чи вони налились сльозами, чи від відвідування алкогольного відділу, часто це все перемішувалось в ньому. Але цього разу на лиці його був щей якийсь озадачений вигляд.
Побачивши мене, Анатолійович зупинився, дочекався мене і коли я порівнявся з ним, то він накинувся на мене, накинувся своїми обіймами і заговорив :
- Благородна душа, вислухайте мене, вислухайте мене Іван Сергійович !
Я його постарався заспокоїти і попросив зайти в хату до діда і там уже мені й діду розказати.
В хату до діда ми не заходили, бо дідо сидів біля сходів, на лавці, гладив козу і щось задумливо дивився на небо. Погода стояла сонячна, тиха, заспокійлива. Побачивши нас, він ані трохи не зрадів, тай не розчарувався, а тільки якби скоріше щось хотів додумати, додумати то, на чому ми , своєю появою, перебили його роздуми, але Анатолійович йому всплакнув :
- Майже 50 років разом, майже пів століття я з нею разом, а вона мені ніж в спину ! Обіцяла же, обіцяла колись, ще в молодості, що то останній раз, вчора, а вчора ще раз,- ніж в плечі. І як ? І як тепер на світі жити ? Кому вірити ? Коли своїй жінці вже не віриш ? Пів століття в одній хаті прожили а вона,- сокирою в плечі !
Одним словом, вчора, самогонний апарат, власник якого Анатолійович, зник у невідомому напрямку, в його ж хаті. Жінка запевняє, що то не вона, але Анатолійович пригадує, що у молодості, у нього вже був такий випадок, і розв'язка була така,- що це жінка причина зникнення і вона йому обіцяла що більше такого не буде, але і він її щось обіцяв, що саме він її обіцяв, ми не знаєм, Анатолійович не признається, але можна догадатись...
Анатолійович ходив кругом нас з дідом, заламував руки, голосив на всі сторони і об'явив що горе його настільке велике, шо він вирішив стати письменником. Він знав, що я пишу "Щоденнник злочинця", тому торжественно об'явив нам, що від сьогодні він починає писати - "Щоденнник мисливця".
- Стоп, стоп ! - заперечив дідо, і заперечив Анатолійовичу, що він ніякий не мисливець і всього то, на полюванні, в своєму житті, він був один лиш раз !
На що Анатолійович заявив, що не важливо скільки ти раз був на полюванні, один раз, чи сто, важливо що ти там вполював ?!
Дідо погодився, але нагадав Анатолійовичу, що на цьому, єдиному в його житті полюванню, Анатолійович нічого не вполював, так як заблудився в горах і його майже все село шукало три дні по лісі.
На що Анатолійович заявив, з їдкою, єхидною посмішкою заявив, що не три дні його шукали, а всього лиш два дні. А що так довго його шукали, то не тому що він так сильно заблудився, а тому що вони так погано шукають, що інші знайшли б його за пів дня, бо він зовсім не далеко заблудився. І що в цей час йому відкрилась істина, в дні блукання його по лісі, як істина була відкрилась єврейському народу коли він 40р. блукав по пустині. А істина його, яка відкрилась Анатолійовичу, проста, як і всі істини,- що хто полює заради поживи,- той не винен, а хто полює заради трофею, заради крові, хто заради своїх розваг проливає кров, кому пролиття крові - розвага, той вже не мисливиць, той маньяк. Маньяк- серійник ! Тільки є маньяки останньої стадії, які викрадають і гвалтують дівчаток, а є маньяки в зародковому стані, які поки що задовольняються безсловесними, беззахисними тваринами, виправдовуючи що це таке хоббі,- кров проливати ! А потім щей хваляться, хто за сьогодні більше пролив. В доказ своїх слів, Анатолійович, наводив якусь статтю, статтю якогось досліджування, дослідження-опитування маньяків, де було вказано, що майже всі, майже всі вони отримували в дитинстві задоволення від страждань тварин. То кип'яток заливали в акваріум до рибок, то відривали крила метеликам. Анатолійович стверджував, що якщо такий десятилітній, чи п'ятнадцятилітній маньяк виросте, і якщо йому дати фузію, гумовці і мисливську форму - то він тут же побіжить в ліс і когось пристерлить, навіть якщо в нього повний холодильник м’яса.
Дідо заперечив, заперечив і навіть встав з лавки і перестав гладити козу :
- То що ж тоді Анатолійович, прикажете робити всім мисливцяв світу ? Ось ви вистроїли в один ряд всіх мисливців, і кажете, від сьогодні хто почне полювати, не з ціллю прогодувати сім'ю, а з ціллю розваги, того ми об'являєм маньяком і садим в тюрму. Але вони тоді тебе спитають :
- А що тоді прикажете нам, пан Анатолійович, чим займатись у вільний час?
Анатолійович задумвся, але потім твердо відповів - Гриби збирати !
Дідо знов заперечив :
- А якщо комусь з них тошно і нудно гриби збирати, в когось з них алергія не гриби ? Хтось може не любить гриби збирати, то тоді що, Антатолійович, що тоді їм краще - спитись як ви ? Це краще ніж зайців стріляти ? Краще спитись ?
Анатолійович вспихнув :
- Я не знаю що краще, а що гірше, мова не про то, що краще, а що гірше, мова про то, що якщо для людини найважливіше заняття горілка - то вона пияк, визнаю ! А якщо для людини найважливіше заняття - кров проливати, кров безсловесних, беззахисних і для розваги особистої - то це маньяк. Що краще, маньяк чи алкоголік, то це вже як кому, хто собі що вибрав, але я не про то що краще, я про факти! Ви мені, Михайлович, фактики подавайте, а не водичку лийте. А я статтю прочитав, дослідження прочитав, і у мене факти, а у вас лиш емоції.
Справа в тому, що Михайлович колись любив ходити на полювання і йому було образливо, що його хтось вважає маньяком, але і проти слів Анатолійовича, він не мав ніяких контраргументів.
Треба було розрядити обстановку між ними і я запитав Анатолійовича, а про що буде книжка ? Ви ж кажете що від горя свого станете письменником, то який буде ваш сюжет ?
Анатолійович зрадів моїй цікавості і став плечима до діда і почав розказувати свій сюжет, став він плечима до діда, очевидно через то, що той назвав його - алкоголіком.
Дідо в свою чергу, теж обернувся в бік, якби не слухає сюжет того, хто тільки що назвав його маньяком-серійником.
Очі Анатолійовича загорілись, вони були уже сухі, але тут знов чомусь змокріли і він почав :
Ітак - Щоденник Мисливця. Жив був мисливець і зібрався на полювання. На ведмедя !
- Стоп, стоп, стоп ! - одразу перебив дідо :
- У наших лісах немає ведмедів ! Тай на ведмедів не йдуть в одиночку, а ти кажеш зібрався, а зібрався то значит один зібрався, а не зібрались !
Анатолійович, не обертаючись до діда, через плече, заявив йому, що це нюанси, які він потім підкорегує, а зараз він хоче розказати саме основний сюжет. Так ось - продовжив Анатолійович :
- Мисливець вийшов на полювання, легендарний і сміливий, такий що міг осідлати оленя як коня і поскакати на ньому, поскакати в ліси де водяться великі медведі. Мисливець йшов по лісу і щось наспівував, як тут побачив, побачив маленьку дівчинку, яка йому махала ручкою і кричала :
- Ігор Анатолійович ! Ігор Анатолійович !
Тому він, мисливець, тобто Ігор Анатолійович, навіть трохи здивувався, що й навіть маленька дівчинка знає його мисливські подвиги і чула як він осідлав оленя і поскакав до медведів де і прихлопнув декілька. Але це була не проста дівчина, це була... це була... - Марфа Петрівна.
При словах Марфа Петрівна, Анатолійович, озирнувся вліво і вправо, він завжди так робив, щоб переконатись, чи часом його жінка не йде по нього.
- Але ж Марфа Петрівна померла 50 років тому - вскричав дідо !
Анатолійович лиш гірко усміхнувся до діда і сказав :
- Не померла, а жила в чарівному лісі, в чарівному поселенні, куди і звала своєю ручкою цього легендарного мисливця.
Як я потім взнав, Марфа Петрівна,- то дівчинка, яка колись сиділа за партою з Анатолійовичем, але потім через якусь хворобу, уже в віці десь 17-20 р. померла.
Марфа Петрівна звала Анатолійовича в своє чарівне поселення. Люди там жили прекрасно. Чоловіки не зраджували жінкам, а жінки не вміли сварити на чоловіків. Діти не засмучували батьків і там не було літом комарів. Там і старості не було.
Анатолійовича, в цьому прекрасному краї, зустріли оплесками і з різними урочистими концертами і попросили пожити з ними хоча б один місяць.
Спочатку все було добре, але потім Анатолійович навчив жителів цього прекрасного краю,- гнати самогонку.
Гнали всі. Спочатку чоловіки, потім жінки, а потім і діти. Пили всі,- спочатку чоловіки, потім жінки, а потім і діти. І ось за місяць ця прекрасна країна, ці прекрасні люди, ця прекрасна Марфа Петрівна, перетворились на якись... Голос Анатолійовича перервався. Він сів, взявся за голову і ще видавив з себе :
- Все, кінець книжки ! Кінець Щоденника мисливця.
- Дурдом - сказав дідо . Я ж, в свою чергу, запевнив Анатолійовича, що не може бути сюжет такий чорний, бо він не матиме успіху, тоді Анатолійович оживився, вскочив на ноги і витер сльози :
- О благородна душа, Іван Сергійович, слухайте мій запасний варіант Щоденника мисливця. Цей запасний варіант - це річ, яка принесе мені всесвітнє визнання і пам'ятники по всіх континентах. Але вже після смерті моєї, а зараз я проживу в злиднях, та той краше, бо всі письменники жили в злиднях, в злиднях краще їм пишеться, в злиднях правда є, життя є, почуття є, а в достатку одна лінь і безвідповідальність. Слухайте :
Зібрався мисливець на полювання, але коли зайшов у ліс то його викрали інопланетяни. Інопланетяни повезли цього мисливця на свою пленету як героя, бо хотіли показати які бувають сміливі мисливці, що можуть осідлати кабана і поскакати кудась в далекі краї, де і вполювати скаженого ведмедя.
На планеті інопланетян, цього мисливця зустріли з почестями й захватом і попросили хоча б пожити місяць. Спочатку все йшло добре, але цей мисливець навчив гнати інопланетян самогонку. Гнали всі. Інопланетяни, інопланетянки, і мацюпонькі інопланетянчики. Пили тоже всі.
- Стоп, стоп, стоп! - заявив дідо :
У інопланетян нема жита і цукру, на чому ж вони будуть гнати самогонку ?
Анатолійович лиш гірко і лукаво глянув на діда і сказав :
- Звідки ж тобі знати, що є у інопланетян, коли тебе інопланетяни не викрадали, а у них там може є інопланетний цукор, такий як наш, тільки самогонка з нього виходить - інопланетна.
- Стоп, стоп !- заперчив дідо,- але інопланетян нема !
Анатолійович не погодився :
- Я читав, що бачили в Америці літаючу тарілку і вона вкрала корову - відказав Анатолійович. Фермер жалівся, що якраз саму жирну корову вкрали інопланетяни !
Ми всі троє задумались, і тоді я сказав :
- Дійсно, Михайлович правий, що це не правдоподібно, але ви зробіть такий номер - зв'яжіть два сюжети в один, напишіть, що мисливець, вийшов на полювання, але на зайця, а не на ведмедя і він йшов пішком, а не скакав на комусь, він йшов і заблукав, зголоднів, а потім знайшов якісь гриби ! З'їв їх і у нього почались галюцинації і йому здалось, що його викрадають інопланетяни.
Анатолійович кинувся мене обіймати і цілувати і сказав, що візьме мене в співавтори, що я благородна душа, бо я не насміявся з його таланту, як дехто, а допоміг йому в його починання і так далі і т.д.
До кінця вечора дідо і Анатолійович помирились і розмова їхня йшла в дружніх, жартівливих тонах.
Я пійшов до дому веселий, хоч думка про Грушеньку на покидала мене, вона проти моєї волі, ця думка, все літала і літала на периметрі моєї свідомості.
Але я себе тішив тим, що завтра Ігор Анатолійович, казав, що буде писати весь день свій геніальний роман, а значить дідо буде сам і я, надіюсь, взнаю продовження історії про Наталію Дмитрівну.
