Чи нас запрограмували, чи загіпнозували, ми робимо зі своїх кумирів не те щоб якихось надлюдей, але майже богів. Ми думаємо, вони шоколадом серуть, і напріч забуваємо, вони такі ж примати, їдять також все, що повзає, що в них також є дірка в сраці. Паразитуючи на нашій побожності, роблять все, щоби сподобатися, навіяти якусь фігню, з тим, щоб цілуючи їх в жопи, закривали очі на явний паразитизм. Викладають у соцмережах соромні власні фото, накачують силіконом до безобразності сідниці та губи. Ненароком уздрієш на екрані, не можеш спершу розібратися, де що знаходиться. І жужать постійно, на кожному кроці: лайкніть, лайкніть, підпишіться, натисніть… Чистої води попрошайки. Вийде Ніна Матвієнко, заспіває, навіть без музичного супроводу, душа тане! Вискочать ці вурдалаки на сцену, неначе покусані, зачинають стрибати сценою, спостерігаєш, і диву дивуєшся, як ще й досі ящика не побив. Ні голосу, ні… Одні цицьки теліпаються відрами, та сідниці як баняки. В очах бісики, волосня на лобку із-за резинки трусиків виглядає, а з мікрофоном граються пальцями, неначе соски-мінетчиці членом.
Після таких виступів хочеться дременути десь за край географії… А як дають інтерв’ю, корчать таку розумну пику, неначе десь із Леніном у шалаші щонайменше тридцять томів філософії написали. Як розкажуть, які то вони творчі люди, як то їм тяжко дається мудрувати, здається таке враження, наче зі світанку і до темноти ішачать в каменяломнях. І ми оцим гармидером захоплюємося, ставимо вподобайки та ще й донейтимо – тьху! Виходить, дивлячись на вивихнутих, самі, добровільно, опускаємося до примітивізму.
Піду, послухаю Баха… Обісцюся хоча б в екстазі, а не з переляку.
