Мене переповнює злість. Серйозно. Я розумію, що це історія днів минулих, але все одно кожна подія та невдача українського народу у боротьбі за незалежність відкликаються десь глибоко в серці.
Що я можу сказати, прочитавши цю біографію: внутрішні чвари інколи страшніше зовнішніх ворогів. Мене страшенно злить, що в гонитві за примарною особистою владою політичні діячі втратили шанс створити незалежну Українську Державу. Коли ворогів треба було шукати ззовні, вони шукали їх всередині.
І я страшенно боюся, що історія знову повториться. Внутрішні чвари не повинні заважати боротися з зовнішнім ворогом. Спочатку перемога — потім все інше.
Разом зі злістю переплітається захоплення, стійкість та наполегливість політичних діячів тих часів, зокрема Симона Петлюри, заслуговують на повагу. Коли всі здавалися та опускали руки, він йшов уперед до своєї мети. Не скажу, що він не помилявся, помилявся і багато, але завжди мав сміливість прийняти відповідальність та рухатися далі.
Симон Петлюра став символом для багатьох. Для когось в хорошому сенсі, для когось в поганому. Але з його досягненнями важко посперечатися. Він вів армію в боротьбу за свободу навіть тоді, коли боротися потрібно було зі всіма навколо. Німці, поляки, білогвардійці, червона армія. Вороги з усіх сторін. Жодна з країн Антанти не хотіла визнавати Україну як незалежну державу. Всі союзи в результаті були спаплюжені, а український народ — зраджений.
Тяжка боротьба, але надія як завжди помирає останньою. Нехай в кінці в Симона Петлюри часто опускалися руки, його поглинав відчай, та надія жевріла в ньому до останнього подиху. Його життя обірвалося у віці 47 років. А замість покарання вбивці винним визнали його самого. Таким було його життя. Непросте і вельми насичене подіями.
