У 2020 році я подав на розлучення.
На той момент ми вже десь два роки жили окремо. Іноді ночували разом, але, як на мене, це були дуже дивні стосунки.
Хоча зараз я розумію, що найбільше мене накривало в моменти, коли на зустрічах із друзями ми були лише з малою, і в 90% часу я почувався “самотнім” батьком.
Було важко бачити навколо щасливі стосунки, сімʼї.
Будувати свої не виходило. Зараз я розумію, що для цього потрібні двоє. А тоді мені здавалося, що в мене достатньо сили. “Ти не хочеш вкладатися? Нічого, я зроблю за двох”
З часом я зрозумів, що це просто дорога в нікуди. Шукати щось нове, перебуваючи офіційно в шлюбі, для мене було якось дико. Повернути старе теж не виходило.
Тому єдине рішення, до якого я зміг дійти своїми містками, — подати на розлучення.
Чесно кажучи, я сподівався, що вона буде зупиняти, щось пропонувати, намагатися щось змінити. Зараз я розумію, чому цього не було. “Подаєш на розлучення, ну ок, це ж ти вирішив, хай так і буде”
Десь восени я отримав судове рішення.
Потім минув час. Ковід, війна. Я все одно намагався допомагати, бути поруч. Іноді навіть поверталося відчуття, що все не так погано. Що, можливо, ще можна спробувати.
Але у 2025 році “життя прямо показало”, що людина обрала іншого.
Коли це сталося, дуже багато речей довелося переосмислювати. Прийшлося попрацювати над собою, перезбирати кукуху, шукати нові сенси.
Зараз я всю цю штуку поділив би на декілька моментів.
Перше — моя тупість.
Деякі речі я бачив, але продовжував діяти так, ніби нічого не відбувається. Чомусь в мене включався, “якщо ти справді кохаєш - ти маєш впоратися з усім”. Хоча в деяких моментах мені навіть прямо натякали.
Друге — поведінка іншої людини.
Я просто просив прямо говорити про деякі речі. І чомусь був впевнений, що після десяти років разом буде хоча б якась мінімальна повага, і людина просто зробить те, про що її попросили.
*Не збираюся нікого вчити чи засуджувати — вже є як є.
А третє — мабуть, найболючіше.
У моїй картині світу просто не було іншого сценарію. Для мене 40+ це і є життя: сім'я, стосунки, друзі, плани на майбутнє саме з цією людиною. Ніяких запасних варіантів. Для мене не існувало інших.
І коли я зрозумів, що цього більше не буде, в мене ніби нічого не залишилося. Раптом я побачив, що майже все, що я роблю, — це кроки до продовження, якого більше ніколи не буде. Пропав сенс. Було дуже важко зрозуміти, куди рухатися далі. І взагалі — навіщо?
…Кажуть: “Час лікує”
Я в це не вірю.
Я гадки не маю, як люди продовжують спілкуватися і заходять у нові стосунки.
Для мене це було суперважко. Бачити людину, яка колись була для тебе сенсом життя, у стосунках, де, як мені здавалося, її сприймають як зручний ресурс.
*Дуже сподіваюсь що я помилявся, і щось путнє вийде з цих стосунків
І при цьому всьому є нейронні звʼязки, які реагують на все, на слова, запахи, речі, поведінкові патерни, і все це постійно викликає купу спогадів, купу думок, купу емоцій.
Може, я просто занадто слабкий, щоб з усім цим справлятися.
Тому я поїхав. Це було дуже важке, і дуже болюче рішення для мене. Бо найважливіше — я втратив можливість бути з донькою. Так, ми далі спілкуємося онлайн. Я намагаюся підтримувати її грошима. Але це навіть не близько до того, щоб тримати її за руку, проводити час разом, досліджувати нові місця, мандрувати, куштувати якісь нові штуки… і дуже багато спілкуватися, за життя, за стосунки, за то як цей світ влаштований
*вибач Сонечко, я просто не зміг бути поруч
Часом, все одно спрацьовує якийсь нейрон, і мозок починає згадувати, починає внутрішні діалоги, навіть іноді можуть стартувати якісь емоції. Але це вже зовсім не той рівень, не з такою силою, як раніше.
Мені здається, що я вибрався з цього тільки за рахунок зміни навколишнього середовища. В мене немає речей, які б нагадували, тут зовсім інші люди, запахи, їжа…
А найголовніше, я потрошку почав перезаписувати “нейронні звʼязки” і крок за кроком створювати нові спогади, нові патерни, нові реакції.
В мене досі немає розуміння, куди я рухаюся. Я так само нікого не шукаю. Я вже не бачу себе в сімейних стосунках, живу в абсолютній невизначеності. Але мене перестало накривати емоціями. Я потрошку вчуся відкритого діалогу з самим собою. Я наново вчуся відчувати, радіти, довіряти іншим.
Сподіваюсь, вам ніколи не треба буде проходити через це. Але якщо таке сталося, не розраховуйте тільки на час — починайте шукати себе, розбиратися в своїх емоціях, бажаннях.
Знову знайдіть те, що вас наповнює.
