Росія стає все більш ізольованою у військовому конфлікті в Україні, а її союзники, як в ОДКБ, так і за його межами, не надають їй ані військової, ані політичної підтримки.
Транскордонний напад України на Курську область Росії 6 серпня застав світ зненацька. Несподіваний напад невеликої держави на ядерну державу перетворив розповідь президента Володимира Путіна про велич і непереможність Росії на пил та попіл. У той час як західні аналітики здебільшого зациклилися на тактичних успіхах українських військ на російській території, цей напад також виявив стратегічну слабкість Росії як передбачуваної великої держави.
Росія опинилася в ізоляції у своєму конфлікті з Україною, і навіть її союзники, як у межах Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) — військового альянсу, який подібний до НАТО, до якого входять Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан, — так і поза її межами, не надають їй ані військової, ані політичної підтримки.
Держави Центральної Азії політично і військово пов'язані з Росією або через членство в ОДКБ, або через двосторонні договори про союзницькі відносини. Однією з основ, які підтримують військову організацію або союзницькі відносини, є координація і політична підтримка між членами, коли це вважається необхідним. Як і стаття 5 НАТО, стаття 4 ОДКБ говорить:
«Якщо одна з держав-учасниць зазнає агресії з боку будь-якої держави чи групи держав, то це вважатиметься агресією проти всіх держав-учасниць цього Договору».
Ті самі принципи є основою союзницьких відносин. Хоча Узбекистан не є членом ОДКБ, у 2005 році він підписав та ратифікував Договір про союзницькі відносини з Росією.
Незважаючи на угоди, які Москва встановила з республіками Центральної Азії — за винятком Туркменістану, який дотримується політики «позитивного нейтралітету», Центральна Азія зберігала скоординоване мовчання, не надаючи ані військової допомоги, ані політичної підтримки Росії в умовах української інтервенції в Курську.
Це демонструє неефективність союзницьких відносин і доводить, що ОДКБ існує переважно як паперова структура, суттєво підриваючи регіональний авторитет Росії.
Це не вперше, коли виникає питання про некомпетентність ОДКБ. Президент Білорусі Олександр Лукашенко розкритикував організацію за ігнорування прохання Киргизстану про допомогу в умовах етнічних зіткнень у 2010 році. Він сказав:
«Що це за організація, якщо в одній із наших держав-членів ллється кров… а цей орган мовчить?»
Крім того, вихід Узбекистану з ОДКБ (двічі, у 1999 та 2012 роках) створив тріщину, а нещодавнє заморожування членства Вірменії в організації — через бездіяльність ОДКБ на тлі зрештою успішного наступу Азербайджану на територію Нагірного Карабаху — призвело до серйозної репутаційної кризи для організації.
Скоординоване мовчання центральноазіатських республік на тлі вторгнення України на територію Росії є черговим ударом по репутації як ОДКБ як військового блоку, так і Росії як передбачуваної великої держави.
Важливо відзначити, що Кремль не вимагав жодної військової допомоги у своїх союзників відповідно до вимог статуту ОДКБ або договору про союзницькі відносини. 16 серпня прес-служба ОДКБ відповіла на запити російських ЗМІ щодо вторгнення до Курська, що при необхідності організація «виконає всі необхідні процедури», але зазначила, що такий запит поки не надходив.
Однак відсутність будь-якої офіційної реакції серед держав Центральної Азії на українське вторгнення в Курськ слід вважати ще одним свідченням низького авторитету Москви в регіоні.
Таким чином, тенденції, що виникли в результаті Курської кризи, можуть мати далекосяжні наслідки для центральноазіатських регіональних процесів і відкрити вікно можливостей для Заходу збільшити свою присутність в регіоні.
На саміті глав держав Центральної Азії в Астані, який відбувся 9 серпня, лідери оголосили про дорожню карту для координації торговельної та оборонної політики. Наприклад, президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв наголосив на згубному впливі російсько-української кризи на регіональну торгівлю і згадав, що регіональна інтеграція є найбільш оптимальним способом пом'якшення цих проблем. Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв закликав до координації регіональної безпекової та оборонної політики між п'ятьма центральноазіатськими республіками. Занепад Росії може створити можливість реалізації цих ініціатив у життя.
Ці події також створюють сприятливий ґрунт для того, щоб Вашингтон активізував свою діяльність у регіональних процесах. Ослаблення російського авторитету відкриває вікно можливостей для США відновити свій авторитет та присутність у регіоні, які були підірвані після виведення військ з Афганістану. Згідно з переглянутою Стратегією США для Центральної Азії на 2019–2025 роки, Вашингтон прагне зміцнити суверенітет та незалежність центральноазіатських республік шляхом зміцнення зв'язків між ними, тим самим послаблюючи вплив Росії та Китаю. Таким чином, виникнення сильної та незалежної Центральної Азії відповідає стратегічним цілям Сполучених Штатів.
Однак залишається невизначеною готовність усіх п'яти держав Центральної Азії об'єднатися у вигляді регіональної інтеграції, навіть на тлі занепаду Росії. У той час як Узбекистан та Казахстан виступають за прискорення інтеграції, не всі лідери наголошують на необхідності інституціоналізації регіонального співробітництва в однаковій мірі. Також під питанням залишається прихильність США до зміцнення суверенітету держав Центральної Азії, особливо якщо Дональд Трамп переможе на президентських виборах і почне відновлювати свою політику «Америка понад усе».
Джерело — The Diplomat
