Соціалізм і єднійсть фізичний сил. Сергій Подолинський

Соціалізм і єдність фізичних сил

Сергій Подолинський

Прийнявши теорію єдності фізичних сил або сталості енергії, ми змушені також визнати, що нічого не може бути створене — у строгому розумінні слова — завдяки праці, і що, відповідно, вся корисність праці, мета, до якої вона прагне, може бути не чим іншим, як переносом певної кількості сил. Яким чином відбуваються ці перенесення? Які найкращі способи застосування людської праці до природи, щоб зробити більшу частину її сил корисною для задоволення людських потреб? Ось питання, на які ми спробуємо відповісти в цьому дослідженні.

Згідно з теорією виробництва, сформульованою Марксом і прийнятою соціалістами, людська праця, висловлена мовою фізики, накопичує у своїх продуктах більшу кількість енергії, ніж та, що була витрачена на відтворення робочої сили працівників. Чому і як відбувається це накопичення?

Щоб відповісти, ми мусимо на мить зупинитися на загальному розподілі енергії у всесвіті.

Загальна енергія — сума всіх фізичних сил всесвіту — є сталою величиною, однак цього аж ніяк не можна сказати про кількості енергії в різних частинах всесвіту. Певні небесні тіла передають іншим тілам крізь міжзоряний простір різні види фізичних сил у значних кількостях; це дає нам підстави стверджувати, що перші з цих тіл — сонця — містять більшу кількість енергії, ніж міжзоряний простір і другі небесні тіла — планети та їхні супутники. Ці останні отримують свою енергію від найближчих сонць у вигляді світлових, теплових, хімічних променів тощо. Такий обмін між тілами, що мають більшу кількість енергії, і тими, що мають меншу, неминуче з часом має привести до загальної рівноваги енергії.

Вважається, що всі перетворення фізичних сил, неминучі в їхньому прагненні до рівноваги, супроводжуються загальною тенденцією певних видів фізичних сил набувати іншої форми, ніж та, яку вони мають; і що може існувати певна визначена форма — рівномірно розподіленого по всесвіту тепла, — яку всі форми фізичних сил приймають принаймні частково під час кожного перетворення.

Енергія всесвіту, таким чином, постійно перетворюється, залишаючи нестійкі форми заради більш стійких. Отже, легкість подальших перетворень невпинно зменшується. Після довгого ряду століть загальна енергія врешті-решт має набути форми, нездатної до перетворення, яка полягатиме в певному ступені тепла, рівномірно розподіленого по всьому всесвіті. Коли це станеться, жоден механічний рух, доступний нашим органам чуття, і, відповідно, жодне явище живої природи, знайоме нашому розумінню, вже не відбуватиметься — адже різниця температур є абсолютно необхідною умовою для перетворення тепла в будь-який інший вид фізичних сил. Ця тенденція енергії до загальної рівноваги називається розсіюванням енергії, або, за термінологією Клаузіуса, Ентропією. Цей останній термін виражає кількість перетвореної енергії, яка вже не здатна зазнавати подальших перетворень. З цього випливають два принципи Клаузіуса: енергія всесвіту стала; ентропія всесвіту прагне до максимуму.

Отже, у строгому механічному розумінні слова, енергія всесвіту завжди і повністю зберігатиметься. Але ця врівноважена енергія — тобто рівномірно розподілене у всесвіті тепло — вже не буде здатна викликати різноманітні явища, що нині спостерігаються в неорганічному та живому світі, оскільки різниця температур є абсолютно необхідною для перетворення тепла в будь-який інший вид фізичних сил.

Щоправда, ми й далі отримуємо на Землі від Сонця величезні кількості фізичних сил, які ще здатні проходити всі перетворення, вірними виявами яких є фізичні та біологічні явища на нашій планеті.

За даними Секкі, один квадратний метр поверхні Сонця дає 5 770 540 кілограмометрів у вигляді 76 642 кінських сил роботи. Кількох квадратних метрів поверхні Сонця вистачило б, щоб привести в рух усі машини, що існують на Землі. Загальна потужність Сонця оцінюється в 470 квінтильйонів кінських сил. Якщо прийняти поширену теорію, що пояснює джерело сонячного тепла власним стисненням Сонця, виявляється, що знадобилося б 18 257 років, щоб видимий діаметр Сонця зменшився на одну кутову секунду, і 3 820 років, щоб температура Сонця знизилася на один градус. Ця цифра аж ніяк не здаватиметься перебільшеною, якщо взяти до уваги, що речовина Сонця перебуває, мабуть, майже в стані хімічної байдужості, який виникає при підвищенні температури і відомий під назвою дисоціації.

Отже, ми бачимо, що небезпека одного дня позбутися сил, здатних до перетворення на поверхні Землі, ще дуже далека. Проте, придивившись уважніше, можна стверджувати, що розподіл цих сил не завжди є найбільш вигідним для потреб живого світу загалом і для існування людського роду зокрема. Ми вважаємо, крім того, що певною мірою людству під силу здійснити певні зміни в цьому розподілі сонячної енергії так, щоб зробити більшу її частку корисною для людей.

Насправді більша частина фізичних сил, наявних на Землі і придатних для задоволення людських потреб, аж ніяк не перебуває у формі, яка була б для цього найбільш вигідною. Оскільки людство насамперед потребує поживних, горючих і механічних сил для роботи, найвигіднішими для нього формами фізичних сил були б: по-перше, більш або менш вільна хімічна спорідненість у вигляді поживних речовин тваринного або рослинного походження чи горючого матеріалу; по-друге, дієвий і доступний механічний рух, здатний слугувати двигуном для машин, що працюють на користь людей.

Проте ми помічаємо, що Земля сама по собі дає нам відносно мало фізичних сил у цих вигідних для людства формах. Хоча надра Землі й досі перебувають у розжареному стані, що передбачає наявність там багатьох дисоційованих хімічних елементів і великої кількості потенційного руху завдяки підвищеній температурі, ми майже не користуємося з цього, а навпаки — відчуваємо руйнівні наслідки під час землетрусів і вулканічних виверджень. Втім, ці лиха компенсуються нам винятковою родючістю вулканічних ґрунтів і помітним підвищенням температури поблизу вулканів. На схилах Етни, каже Елізе Реклю, земля така родюча, що її продукти здатні прогодувати населення в три-чотири рази густіше, ніж в інших повітах Сицилії та Італії. Понад триста тисяч жителів скупчилися на схилах цієї гори, яка здалеку видається місцем жаху і невідворотної небезпеки, і часом справді такою є — вона заливає свої околиці потоками вогню. Біля підніжжя вулкана міста тісняться одне до одного, мов перлини в намисті.

Але загалом поверхневі шари земної кори складаються переважно з хімічних сполук, що майже не містять ані вільної хімічної спорідненості, ані помітного механічного руху. Так само справа стоїть з водами й атмосферою, що вкривають поверхню нашої планети. Усі рухи повітря і води, припливи та відпливи, хвилювання, що породжуються вітром, річкові течії, сила падаючого дощу, сам вітер — усе це черпає свою силу з енергії, що випромінюється Сонцем, або виникає внаслідок притягання Місяця і Сонця. Хімічна спорідненість, накопичена у вигляді вугілля в надрах Землі, є так само наслідком сонячного тепла — здобутком сонячних променів упродовж минулих століть. Навіть вільний кисень в атмосфері, згідно з деякими геологічними гіпотезами, спочатку перебував у сполуці з вуглецем, що нині утворює кам'яне вугілля.

Всі ці приклади наочно свідчать про те, що сонячна енергія є більш чи менш єдиним джерелом усіх сил, корисних для людства, які є на поверхні Землі.

Але кількість енергії, що надходить до нас від Сонця, згідно з добре відомим фізичним законом, відбивалася б у міжзоряний простір у тій самій пропорції, в якій вона надходить, якби не зазнавала певних перетворень, що дозволяють їй затриматися на Землі й утворити там накопичення сонячної енергії. Це відбувається тоді, коли промені, що надходять від Сонця, — гарячі, світлоносні, здатні викликати певні хімічні зміни — поглинаються речовиною таким чином, що перетворюються на вільну хімічну спорідненість або на механічний рух.

У цьому останньому випадку частина тепла, випроміненого Сонцем, уже не відбивається в міжзоряний простір відповідно до відомого закону Кірхгофа, а натомість уловлюється на більш або менш тривалий час на поверхні Землі, набуваючи форм, що захищають її від негайного розсіювання. «Енергія підіймається щаблями» — так висловив це видатний філософ Вільям Томсон. Слова Секкі слугують тут найкращою ілюстрацією:

Сонячні промені, що падають на рослини, не відбиваються ними так само, як відбивалися б від пустельної або гірської скелі. Вони поглинаються поверхнею Землі значно повніше, а механічна сила коливань частинок використовується для розкладання сполук кисню з вуглецем і воднем. Дисоціація стійких сполук — їх розчинення, так би мовити — як у відомому випадку з водою і вугільною кислотою, є неминучим наслідком дії сонячних променів на рослини.

(Кінець першої частини)

Соціалізм і єдність фізичних сил: продовження і кінець

Що ж відбувається в такому разі? Частина сонячного тепла, яка, здавалося б, розсіюється, насправді уловлюється поверхнею Землі без підвищення її температури, тобто без збільшення втрат у просторі. Втрати залишаються однаковими, але поверхня Землі отримала від Сонця більше енергії, або, точніше, отримавши ту саму кількість енергії, вона розсіює її менше. Як би ми не розглядали цей процес, під впливом рослин ми спостерігаємо накопичення енергії. Причому це вже не розсіяна енергія у вигляді тепла, електрики чи світла, а енергія вищого ступеня, здатна зберігатися на поверхні Землі сотні років і піддаватися всім іншим перетворенням. Таким чином, рослини загалом і землеробство зокрема є найнебезпечнішими ворогами розсіювання енергії в міжзоряний простір.

Але способи, якими випромінювальна сила Сонця здійснює ці перетворення, нечисленні. Це насамперед:

1. Утворення вітру, тобто надання руху повітрю внаслідок змін його температури.

2. Підняття води шляхом випаровування.

3. Дисоціація стійких сполук — наприклад, води і вугільної кислоти — що відбувається в процесі росту рослин.

4. М'язово-нервова робота, яку виконують люди і тварини.

5. Робота машин, збудованих людьми, які прямо або опосередковано — як, наприклад, сонячна машина Моншо — мають єдиним джерелом рушійної сили сонячне тепло.

Ми побачимо, що кількість сонячних сил, перетворених на вільну хімічну спорідненість і дієвий механічний рух, не є незмінною і що її можна змінити, поміж іншими чинниками, зусиллями людей. Адже людина певними вольовими діями здатна збільшити кількість сонячної енергії, накопиченої на Землі, і зменшити розсіяну енергію.

Обробляючи рослини там, де їх не було або де вони існували в незначній кількості; осушуючи болота, зрошуючи посушливі краї й запроваджуючи вдосконалені системи землеробства; застосовуючи машини в сільському господарстві та захищаючи культурні рослини від природних ворогів — людина досягає першої мети. Виганяючи і винищуючи тварин, шкідливих для рослинного багатства, вона працює заради другої мети. В обох випадках ми маємо абсолютне або відносне збільшення сонячної сили, що утримується на Землі.

Ось кілька прикладів із сільськогосподарської статистики Франції, які підтверджують справедливість наших тверджень щодо вирішального впливу праці людей або тварин під керуванням людей на кількість сонячної енергії, накопиченої на певній земельній ділянці.

Франція нині має майже 9 000 000 гектарів лісів, що щороку дають 35 000 000 стерів, або майже 81 000 000 метричних центнерів деревини. Середній урожай становить, отже, 9 метричних центнерів з гектара на рік. Приймаючи цифру в 2 550 калорій, що виділяються при спаленні одного кілограма деревини, ми бачимо, що 9 центнерів деревини становлять 900 × 2 550 = 2 295 000 калорій на гектар, накопичених за рік.

4 200 000 гектарів природних пасовищ Франції дають щороку в середньому 105 000 000 метричних центнерів сіна, або 25 метричних центнерів на гектар, що становить — з урахуванням тієї самої кількості калорій при спаленні сіна, що й деревини, — 2 500 × 2 550 = 6 375 000 калорій на гектар.

Отже, у Франції накопичення сонячного тепла у вигляді хімічної спорідненості, що виробляється в процесі природного росту рослин, коливається між 2 295 000 і 6 375 000 калорій на гектар за умов найбагатшої природної рослинності — тобто в лісах і на пасовищах. Подивімося тепер, який ефект дає людська праця.

Засіяні пасовища Франції займають площу в 1 500 000 гектарів і дають у середньому — за вирахуванням калорійної вартості насіння — 46 500 000 метричних центнерів сіна, або 31 метричний центнер на гектар. Це дає 3 100 × 2 550 = 7 905 000 калорій. Іншими словами, надлишок порівняно з природними пасовищами становить 1 530 000 калорій на гектар. Щоб обробити один гектар засіяного пасовища (раз на чотири роки) і щороку збирати сіно, потрібно витратити приблизно 50 годин кінської праці та 80 годин людської праці, що разом становить близько 37 450 калорій. Отже, кожна витрачена на роботу калорія дає: 1 530 000 : 37 450 = 41 калорію накопиченого сонячного тепла.

Вирощування пшениці у Франції (беручи цифру дещо меншу за фактичний середній показник) охоплює 6 000 000 гектарів. Середня продукція за тих самих умов — за вирахуванням посіяного зерна — досягає 60 000 000 гектолітрів зерна та 120 000 000 метричних центнерів соломи, тобто 10 гектолітрів, або приблизно 800 кілограмів зерна, і 20 метричних центнерів соломи на гектар. 800 кілограмів зерна містять майже 3 000 000 калорій, з урахуванням теплотворної здатності альбумінів, крохмалю тощо при спаленні. 2 000 кілограмів соломи при спаленні дадуть 5 100 000 калорій, і загалом урожай з одного гектара дає 8 100 000 калорій. Надлишок над природним пасовищем становить 1 725 000 калорій. Цей надлишок отримано завдяки 100 годинам кінської праці та 200 годинам людської праці, що разом відповідає 77 500 калоріям. Отже, кожна витрачена на роботу калорія під час обробітку пшеничного поля накопичує 1 725 000 : 77 500 = 22 калорії на поверхні Землі.

Ефект від зрошення також наочно демонструє значення людської праці для кількості сонячної енергії, що зберігається на Землі. Середній урожай з одного гектара пшениці на незрошуваних землях іспанських провінцій Валенсія та Мурсія дає лише 6-кратну кількість посіяного зерна, тоді як на полях, якими пролягають незліченні канали, відведені від Гібралтару, Хукара, Сегури та інших річок східного узбережжя Іспанії, врожай становить 36-кратну вагу насіння.

Яка ж справжня причина цього збільшення кількості сонячної енергії, що залишається на поверхні Землі у вигляді поживних речовин або горючих матеріалів, замість того, щоб негайно відбиватися за простим законом різниць температур у крижаний міжзоряний простір? Це корисна праця, яку ми можемо визначити так: будь-яка витрата м'язових сил людей або тварин, що має наслідком збільшення сонячної сили, накопиченої на Землі.

Це збільшення може відбуватися двома шляхами: через безпосереднє перетворення певної кількості сонячної енергії на рух або поживну речовину, або ж опосередковано — через збереження кількості енергії, що існує на Землі і без людського втручання неминуче розсіялася б. До цієї останньої категорії належить, наприклад, корисна праця ремісників — шевців, кравців, винахідників інструментів і машин тощо.

Очевидно, що, за цим визначенням, корисна праця може бути притаманна лише людям і деяким тваринам, які або підпорядковані людям, як свійські, або, як мурашки, займаються землеробством і розведенням свійських тварин, керуючись власними інстинктами.

Рух повітря — вітер — ніколи не можна зарахувати до корисної праці у справжньому розумінні слова, бо, залишений на власний розсуд, він ніколи не виробляє завдяки витраті своєї енергії нового накопичення енергії на Землі. Те саме стосується рушійної сили водних течій.

Рослини, що справді накопичують енергію в речовині власних організмів, у переважній більшості випадків не здатні ні самостійно привести її в рух, ні витрачати її так, щоб збільшувалась кількість накопиченої на Землі енергії.

Машини, побудовані людьми, навіть якби і могли тривалий час перебувати в русі без нагляду, не давали б жодної корисної праці — адже досі неможливо уявити штучну конструкцію, яка без м'язового втручання людей могла б безперервно збільшувати кількість сонячної енергії, накопиченої на Землі.

Нарешті, розумова праця, що може містити в собі можливість величезного накопичення енергії, не стає справді корисною для людського роду, доки не знаходить втілення в конкретній м'язовій роботі, — бо нам невідомий жодний спосіб досягти за допомогою інтелектуальної праці мети всякої корисної праці, тобто абсолютного або відносного збільшення енергії, що є в розпорядженні людей.

Те, яким чином тварини сприяють накопиченню енергії на поверхні Землі, встановити дуже важко. Живлячись рослинами, вони зменшують їх кількість, але водночас опосередковано сприяють їх зростанню, накопичуючи свої продукти непрямим чином, — наприклад, гуано та інші продукти перетравлення рослинних речовин, що живлять рослини. Те саме стосується тварин, що слугують для харчування й одягу людей: хоч вони й утворені з рослинного царства, вони водночас постачають йому надлишок енергії. Відомо, що певні тварини випадково або інстинктивно виконують корисну роботу. Так, бджоли, що виробляють мед або віск, численні комахи й птахи, що запилюють рослини й таким чином сприяють утворенню насіння (Дарвін, «Походження видів»), наочно показують, що рослини і комахи пристосовуються до умов спільного існування і часом взаємодопомагають одне одному в боротьбі за виживання. Математично встановити корисність або шкідливість різних тварин з точки зору добробуту людського роду справді неможливо.

Отже, суворо кажучи, лише в обробітку землі наше визначення праці знаходить найяскравіше підтвердження: очевидно, що гектар необробленої або займанської землі без людського впливу дає менше поживних матеріалів, але ця кількість може бути збільшена в десять разів і більше. Безумовно, людина не може ні створити матерію, ні породити енергію. Вся матерія вже існувала в землі, насінні й атмосфері; вся енергія дана сонцем. Але завдяки людській праці один гектар землі здатен накопичити у своїй рослинності в десять разів більше енергії, ніж без неї. Не слід думати, що праця лише розсіює цю енергію в просторі. Це хибне уявлення, бо землеробство виснажує ґрунт лише тоді, коли ведеться ненауково й марнотратно. Навпаки, вдосконалене землеробство дає кращі результати саме там, де воно розвивається найдовше, — в Єгипті, Китаї, Японії, Ломбардії, Франції, Бельгії та Англії. Ми маємо підстави стверджувати, що наукове землеробство є найкращим прикладом корисної праці — праці, що збільшує кількість сонячної енергії на поверхні Землі.

Спробуймо тепер застосувати цю теорію до задоволення людських потреб. Вважаймо доведеним, що задоволення будь-якої потреби супроводжується обміном фізичних сил між організмом і зовнішнім середовищем. Певна кількість енергії, необхідна для задоволення наших потреб, дістається нам без жодних зусиль з нашого боку — це, так би мовити, дар природи: наприклад, кисень у повітрі тощо. Цією частиною ми не переймалися. Але все решта необхідно здобувати працею.

Ми вже бачили, що єдина корисна праця, єдиний її вид, що справді збільшує кількість енергії, доступної людям, — це м'язова праця. Вся інтелектуальна праця, навіть геніальної людини, насправді не збільшує накопичення енергії на Землі, якщо не підвищує продуктивності м'язової праці робітника, котрий пристосовує себе до нових винаходів, до вдосконаленого інструмента, до машини, до нової системи землеробства й промисловості. Без цих необхідних витрат м'язових сил найчудовіший винахід був би марним. Існує лише один спосіб збільшити кількість енергії на Землі через працю — зробити м'язову роботу робітників більш продуктивною за допомогою машин і вдосконалених методів. Відчуваючи цю істину, Адам Сміт визначив необхідну працю у виробництві — у широкому, в історичному розумінні слова — як єдину міру вартості речей.

З дослідів Гірна і Гельмгольца нам відомо, що між кількістю вдихуваного під час роботи кисню і кількістю виконаної роботи існує певна залежність. Якщо оцінити кількість роботи, забезпеченої з'єднанням вдихуваного кисню з елементами нашого тіла, і порівняти її з роботою, виконаною м'язами, ми отримаємо майже постійне відношення, близьке до 5:1. З цієї причини дріб 1:5 вважається економічним коефіцієнтом людської машини, незалежно від того, чи вимірюємо ми його кількістю вдихуваного кисню, чи — майже рівнозначно — кількістю спожитої їжі.

Проте насправді цей дріб слід значно зменшити, оскільки харчування разом із диханням — не єдина необхідна потреба організму. Як приблизна оцінка, вартість харчування становить близько половини від усієї роботи, необхідної для задоволення наших потреб. З огляду на це потрібно вдвічі збільшити загальні витрати і, відповідно, вдвічі зменшити економічний коефіцієнт людини: замість 1:5 отримаємо 1:10. Це означає, що задоволення всіх наших нині визнаних необхідними потреб потребує роботи майже в десять разів більшої, ніж людська м'язова праця. Цей надлишок забезпечується більшою продуктивністю людської м'язової праці під керівництвом інтелекту, м'язовою силою свійських тварин або, нарешті, неживими силами — природними та штучними.

Неважко помітити, що економічний коефіцієнт людської машини аж ніяк не є сталою величиною. Він значно змінюється з часом і від місця до місця. Первісна людина, що значною мірою задовольняє свої потреби безпосередньо з дарів природи без значної продуктивної роботи зі свого боку і чиї потреби обмежені майже виключно харчуванням, на перший погляд має вищий економічний коефіцієнт, ніж цивілізована людина. Але, з іншого боку, хоча робота м'язової системи цивілізованої людини і становить меншу частку її загальних витрат, ніж у первісної, корисність цієї роботи набагато більша: вона задовольняє більшу кількість потреб і задовольняє їх у середньому значно краще, ніж первісний дикун або людина на проміжних щаблях цивілізації.

Виробництво, що рівнозначне можливості задовольняти наші потреби, зростає в цивілізованих країнах завдяки їхньому поступальному розвиткові — і в більшості випадків це зростання випереджає приріст населення. Візьмімо приклад Франції.

Франція у:

За іншими підрахунками, споживання пшениці на одного мешканця Франції становило:

Урожайність гектарів, засіяних зерновими, значно зросла. У 1840 році середній урожай: пшениці — 12,28 гектолітра з гектара; у 1866 — 15,70. Жита — 10,79; у 1866 — 13,83. Ячменю — 14,00; у 1866 — 18,91. Вівса — 16,30; у 1866 — 24,50. Кукурудзи — 14,27; у 1866 — 17,61.

Всі ці цифри, навіть якщо вони і не є цілком точними в деталях, свідчать про те, що у Франції людська праця виявила чітку тенденцію до зростання продуктивності впродовж нинішнього сторіччя і що її корисність зросла безсумнівним чином.

Швейцарська статистика дає докладніші свідчення. Порівнюючи приріст населення з вивезенням зернових — Швейцарія вивозить зерна більше, ніж ввозить, — ми бачимо, що, попри безупинне підвищення добробуту і, відповідно, споживання в цій країні, вивезення зерна зростало значно швидше, ніж населення:

У 1840 р. населення становило 3 100 000; вивезення зернових — 1 500 000 метричних мір. У 1850 р. — 3 500 000 та 4 500 000. У 1860 р. — 8 500 000. У 1875 р. — 4 400 000 та 17 500 000.

Швеція у:

Нарешті, Іспанія, яку зазвичай не зараховують до країн стрімкого поступу, також дає нам приклади того, як за сприятливих умов приріст сільськогосподарського виробництва випереджав зростання населення. Сто років тому в Країні Басків щорічний урожай становив 200 000 бушелів (іспанська міра, дещо більша за гектолітр) пшениці та 400 000 кукурудзи, і цього вистачало ледве на 100 000 душ. Відтоді населення подвоїлось, а врожаї зросли ще більше: Країна Басків нині щороку виробляє 600 000 фанег пшениці [одна фанега дорівнює 1,58 бушелю], понад мільйон фанег кукурудзи, частину якої вивозять до Англії та Німеччини, і 80 000 фанег бобових.

Ми бачимо, отже, що корисна праця здатна накопичувати енергію швидше, ніж зростає населення, але, звичайно, це не є загальним правилом. У більшості країн, особливо там, де в умовах розвиненого капіталістичного виробництва панує невгамовна розкіш, значна частина праці, всупереч її призначенню, майже виключно спрямована на виробництво предметів розкоші, тобто на марне розсіювання енергії, а не на її накопичення.

Яка причина цієї удаваної суперечності? Хоча економічний коефіцієнт первісної людини й вищий, а отже, її тіло можна вважати краще організованою машиною, цивілізована людина виробляє більше своєю працею. Щоб розв'язати цю суперечність, слід повернутися до відомих міркувань Саді Карно про теплові машини — тобто машини, що перетворюють тепло або інші сили на механічний рух. Людина теж є тепловою машиною.

За Саді Карно, щоб судити про ступінь досконалості теплової машини, потрібно знати не лише її економічний коефіцієнт, а й її здатність повертати тепло, витрачене на роботу, назад у топку. Машина, здатна підігрівати сама себе в такий спосіб, була б досконалою, і лише вона могла б дати справжнє уявлення про взаємне перетворення тепла і роботи. Проте жодна машина, побудована людськими руками, такої здатності не має. Жодна не нагріває власну топку самою своєю роботою, і жодна не працює у зворотному циклі, тобто зворотне перетворення роботи на тепло залишається для неї недосяжним. Тому справжні закони цих перетворень не можна збагнути за допомогою неживих машин. Рослинний світ, що майже не виробляє дієвого механічного руху, теж аж ніяк не може слугувати прикладом досконалої теплової машини.

Але, спостерігаючи за діяльністю людей, ми впізнаємо перед собою те, що Саді Карно називає досконалою машиною. З цієї точки зору людство є машиною, яка не лише перетворює тепло та інші фізичні сили на роботу, а й здійснює повний зворотний цикл — перетворює роботу на тепло та інші сили, необхідні для задоволення своїх потреб, тобто повертає до власної топки тепло, вироблене її ж таки роботою. Справді, парова машина, навіть пропрацювавши цілий рік без людського втручання, ніколи не змогла б самостійно відновити все необхідне для продовження роботи наступного року. Людська машина, навпаки, виростить новий урожай, відгодує молодняк свійських тварин, побудує нові машини і зможе з успіхом продовжувати роботу в наступному році. Причина очевидна: людська машина є досконалою, тоді як неживі машини ніколи не досягають тієї досконалості, якої вимагає Саді Карно.

Ступінь досконалості людської машини визначається не лише її економічним коефіцієнтом, а передусім її здатністю здійснювати зворотний цикл — перетворювати свою роботу на накопичення фізичних сил, необхідних для задоволення людських потреб. Саме тому первісна людина з коефіцієнтом близько 1/6 є менш досконалою машиною, ніж цивілізована з коефіцієнтом лише 1/10. Первісна людина користується лише вільними дарами природи, тоді як цивілізована задовольняє майже всі свої потреби завдяки власній праці й таким чином накопичує на Землі сонячну енергію, кількість якої перевищує силу її м'язів у десятеро.

Необхідні умови для роботи недосконалої неживої машини не залежать від її власної праці і властивостей — ми знаємо, що парова машина не може сама підтримувати вогонь у своїй топці. Всі такі машини потребують, щоб людська праця постачала їм паливо. Умови ж існування людської машини можна встановити цілком точно.

Доки м'язова праця, що здійснюється людиною, перетворюється на накопичення енергії, необхідної для задоволення людських потреб, — тобто на кількість, що перевищує суму м'язової роботи людини у стільки разів, у скільки знаменник економічного коефіцієнта перевищує чисельник, — існування людини та можливість її праці гарантовані.

Щоразу, коли продуктивність людської праці падає нижче за зворотну величину коефіцієнта людської машини, настають злидні і, мабуть, скорочення населення. Щоразу, навпаки, коли корисність праці перевищує це число, настає зростання добробуту і, мабуть, приріст населення.

Викладені нами міркування приводять до таких висновків:

1. Загальна кількість енергії, що її поверхня Землі отримує з надр і від Сонця, має тенденцію до зменшення. Кількість енергії, накопиченої на поверхні Землі, натомість має тенденцію до зростання.

2. Це збільшення накопиченої енергії (поза обмеженою кількістю, що виробляється зростанням некультивованої рослинності) має своєю єдиною причиною м'язову роботу людини і деяких тварин. Будь-яка витрата механічної роботи людьми та іншими організованими істотами, що супроводжується збільшенням загальної кількості енергії на Землі, заслуговує на назву корисної роботи.

3. Економічний коефіцієнт людини має тенденцію до зменшення в міру зростання її потреб.

4. Корисність м'язової праці натомість має тенденцію до зростання: нині певна витрата м'язових сил дає більше накопиченої на Землі енергії, ніж у первісну добу цивілізації.

5. Поки люди в середньому мають у своєму розпорядженні кількість вільної хімічної спорідненості та механічної роботи — у вигляді поживних речовин, тяглової сили тварин і механічних двигунів, — яка перевищує властиву людині механічну силу у стільки разів, у скільки знаменник її економічного коефіцієнта перевищує чисельник, — існування людини матеріально забезпечене, бо в такому разі весь людський рід являє собою приклад досконалої теплової машини в розумінні Саді Карно.

6. Головна мета праці повинна полягати в абсолютному збільшенні кількості сонячної енергії, накопиченої на Землі, а не просто в перетворенні на роботу більшої кількості сонячної та інших форм енергії, вже накопичених на Землі. Адже цей останній вид перетворення — наприклад, робота, яку виконує спалювання вугілля, — супроводжується настільки більшими неминучими втратами через розсіювання в просторі, що відсоток тепла та інших фізичних сил, витрачених на цю роботу, виявляється вищим.

Ми підійшли до другого питання, поставленого на початку нашого дослідження: які форми виробництва є найбільш вигідними для задоволення людських потреб? Відповідь: ті, що забезпечують найбільше накопичення сонячної енергії на Землі.

Очевидно, це не первісне землеробство. Воно по суті ще й не є землеробством, бо ґрунтується не на накопиченні енергії, не на корисній праці, а лише на споживанні сил, що їх накопичили природні процеси. Первісна людина, яка живиться плодами й коренями, полює і рибалить, лише розсіює в міжзоряний простір сонячну енергію, накопичену на поверхні Землі.

Це не й виробництво за рабовласницького ладу. Ця суспільна форма, що тримається на безперервних війнах, виключає значну частину робітників від будь-якої участі в праці, що накопичує енергію на Землі, — від праці, справді корисної для задоволення суспільних потреб. Не кажучи вже про вбитих і скалічених на нескінченних війнах, назвемо лише постійні армії, рабовласників та їхній чисельний охоронний люд як цілком непродуктивні елементи людства протягом усієї ери рабства.

Феодалізм уже містить кілька паростків прогресу. Кріпак має ділянку землі, яку може обробляти, не боячись господарського погляду, не відчуваючи нагаю наглядача. Але наскільки ж обмежений цей прогрес! Малі наділи кріпака — жалюгідні клаптики порівняно з полями пана, що простягаються до горизонту, а час, відведений для вільної роботи, — лише короткий перепочинок після важких днів панщини. Тож не дивно, що продуктивність праці за кріпацтва ніколи не сягала навіть нинішнього середнього рівня.

Ми підходимо тепер до капіталістичного виробництва сучасного суспільства. Ця форма виробництва зуміла використати поділ праці, а коли він виявився недостатнім — застосувала машини в промисловості та сільському господарстві у великих масштабах. Вона отримала приголомшливі результати і пишається цим. Але придивімося уважніше.

Всі ці здобутки отримано не від капіталізму, а завдяки накопиченій праці поколінь минулих робітників або нинішніх робітничих об'єднань (кооперативів). Капіталізм же, навпаки, нічого іншого не робить, як під час породжуваних ним криз викидає тисячі робітників на вулицю. Він діє так само, як війни, рабство, епідемії: розсіює частину енергії, що є в розпорядженні людства, замість того, щоб збільшувати її накопичення на поверхні Землі.

Відношення між працею і капіталом є аналогічним до відношення між людською машиною та недосконалою. Недосконала машина — наприклад, парова — абсолютно нездатна перетворювати роботу на тепло, виробляти горючу або поживну речовину без втручання людської м'язової та інтелектуальної праці. І навіть інтелектуальна праця стає продуктивною лише тоді, коли спонукає до відповідної м'язової роботи. Так само й капітал — продукт накопиченої праці минулих поколінь, — залишений сам на себе, не виробив би рівно нічого, не здійснив би жодного нового накопичення енергії на Землі без незамінної участі певної кількості наявної нині м'язової праці. З поступом промисловості ця кількість абсолютно необхідної м'язової праці, мабуть, знизиться до мінімуму, важковизначуваного наперед, але ми дуже сумніваємося, що вона коли-небудь буде зведена до нуля. Ось чому ми вважаємо, що лише праця — і справді м'язова праця — повинна зрештою слугувати підставою для визначення вартості виробництва і що, як наслідок, вона увійде як визначальний елемент у кожну соціалістичну теорію справедливого (або, що те саме, — рівнозначно зрівняльного) розподілу продуктів. Цей висновок є вироком усім системам виробництва, крім соціалізму. Залишається лише довести, що соціалізм є саме тим способом виробництва, здатним забезпечити найбільше накопичення енергії на Землі, — способом, що найлегше й найприємніше задовольняє всі потреби людства і дає нам найкращі шанси на безперервний прогрес, що простує дедалі більш гармонійним і мирним шляхом.

Обмежимося кількома прикладами.

Само собою зрозуміло, що спільна праця і спільне виробництво через об'єднання робочих сил є вигіднішими щодо накопичення енергії, ніж праця поодинці. Рівноправне об'єднання робітників є найкращим засобом розумно скористатися з усіх переваг поділу праці, уникаючи його згубного впливу на здоров'я та інтелектуальний розвиток працівників. Лише за такої системи машини стають справжніми органами суспільного організму, а не — як це часто буває за капіталізму — зброєю в руках привілейованих одиниць, спрямованою проти пролетарської більшості. За нинішньої системи кожне нове вдосконалення у великій промисловості позбавляє частину робітників роботи і тим самим прирікає їх на голодну смерть. Замість того, щоб збільшувати накопичення енергії на Землі, це прискорює марне розсіювання сили вилучених з виробництва. За соціалістичного ладу, навпаки, кожне механічне або інше вдосконалення матиме безпосереднім наслідком скорочення робочого часу для всіх і вивільнення часу для нового виробництва, або ж для освіти, мистецтва тощо.

Якщо вплив майбутнього соціалістичного ладу вже цілком виразний у сфері виробництва, то у сфері обміну він ще більш вирішальний. Цілий клас неробних і хижацьких посередників просто зникне.

Вищий рівень і рівномірніший розподіл кількості та якості харчування неминуче призведуть до зростання м'язових і розумових сил переважної більшості людей. Звідси — нове піднесення виробництва, нове накопичення сонячної енергії на поверхні Землі.

Точна і сумлінна система обліку, в якій цифри не приховуються і не спотворюються, безумовно, відіграватиме значну роль у більш рівному, а отже, більш справедливому розподілі виробничих зусиль і благ від задоволення наших потреб.

Раціональна охорона здоров'я і можливість для кожного узгоджувати власну гігієну з вимогами науки швидко підвищать тривалість життя і, паралельно, продуктивність людського організму до рівня, що нині трапляється лише як виняток.

Ми вже не можемо нехтувати перевагами в накопиченні енергії, які пропонує нам соціалістична система, — ані заради безпеки всіх нині живущих, ані заради тих, хто потребує допомоги: старих, хворих і немічних. Але треба також вказати на ту величезну перевагу, яку дасть соціалістичне виховання: м'язова праця і звичка виконувати її без надмірного напруження будуть прищеплені всім без винятку. На нашу думку, таке всебічне навчання слугуватиме не лише підвищенню продуктивності суспільного організму, а й — передусім — запобіганню нерозважливим претензіям з боку егоїстичної меншості на відновлення тієї олігархії, під гнітом якої ми нині живемо.

Такий у стислому й загальному вигляді зв'язок між теорією накопичення енергії і різними формами виробництва. Ми сподіваємося незабаром повернутися до цієї теми в докладнішій і краще унаочненій праці.