Знаєте ці відчуття, коли прокидаєшся серед ночі від абсолютної тиші, а шкірою одразу відчуваєш липкий холод? Сьогодні о четвертій годині я розплющив очі через те, що в кімнаті різко змінився запах. Замість звичного повітря повіяло чимось вологим, затхлим, так ніби посеред спальні раптом відкрили підвал, який стояв зачиненим років зо двадцять.
Я хотів увімкнути нічник, але рука не слухалася, типовий сонного паралічу жах, коли розум уже працює, а тіло прибите до матраца плитою. І в цей момент я почув його. З боку коридору донісся тихий, знайомий звук шарудіння тапок, які шаркають по паркету. Точно так само ходить мій батько. Проблема лише в тому, що він помер пів року тому.
Шаркання наблизилося до дверей. Ручка повільно, з характерним металевим клацанням, опустилася вниз. У проході між темрявою коридору та кімнатою щось заворушилося, затуляючи собою слабке світло ліхтаря з вулиці. Воно важко дихало, волого, хрипко, ніби легені забиті слизом. А потім над самим моїм вухом хтось дуже знайомим, але абсолютно чужим, надламаним голосом тихо прошепотів у саму темряву:
— Ти забув замкнути двері зсередини. А я ж просив
Підійняти голову чи подивитися у бік коридору я так і не зміг. Але просто зараз за моєю спиною повільно скрипить незастелене ліжко. І хтось лягає поруч.
