Глава 1. Війна СРСР в Афганістані та формування Аль-Каїди.
Після вторгнення СРСР до Афганістану, Сполучені Штати включилися в боротьбу. Президент Картер, який допомагав мирному процесу між Єгиптом та Ізраїлем і в той саме час не допоміг шаху утримати Іран від революції, затвердив указ про фінансування антикомуністичних сил в Афганістані. Діяти програма мала через пакистанську розвідку, яка виконувала роль проксі у постачанні зброї, навчанні бійців і фінансуванні. Крім США до фінансування через Пакистан долучилися також Велика Британія, Саудівська Аравія і Китай. Так, комуністичний Китай, який не хотів укріплення СРСР в гірських системах Афганістану, бо це могло створити загрозу для Тибету та сусідніх провінцій КНР.
Та нас тут цікавлять США, які протягом 1980-1987 років поступово збільшували свою допомогу афганцям, зі 100 до приблизно 700 млн доларів на рік. Сукупно США і Саудівська Аравія надали моджахедам по 2+ млрд, ще десь 3 млрд дали арабські фонди Перської затоки.
Крім самих афганців проти радянських військ воювали арабські добровольці, переважно з радикально релігійних рухів. Світські уряди Перської затоки з задоволенням давали дозволи їхати на війну найбільш радикальним елементам, де ці радикальні елементи спокійно гинули собі. Одним з каналів постачання людей і грошей була заснована 1984 року організація “Мактаб аль-Хидамат”. Заснували її палестинський проповідник Абдулла Аззам і син мільярдера, який кинув навчання, щоб у 22 роки долучитися до боротьби з СРСР в Афганістані. Звали цю ідейну людину Усама бен Ладен. І він витрачав на вербування і підготовку бійців власні кошти.
Аль-Каїда, яку ми знаємо, почала народжуватися після об'єднання зусиль бен Ладена й Аззама з більш впливовими за них хлопцями з “Єгипетського ісламського джихаду”. Це сталося 1988 року. Безпосередньої участі у формуванні Аль-Каїди й у фінансуванні бен Ладена США участі не брали, не зважаючи на розповсюджену з цього приводу міфологію. Але вони зіграли вирішальну роль у кристалізації радикальних рухів, які стали продуктом цієї війни. В тому числі шляхом фінансування купи інших сумнівних панів. Та на завершальному етапі Холодної війни про ризики радикального ісламізму думали небагато.
1989 бен Ладен повернеться на саудівську батьківщину. Коли 1990 Ірак напав на Кувейт, бен Ладен запропонував королю КСА Фахду перекинути союзних афганських моджахедів для захисту від потенційного вторгнення Саддама. Але король не для того відправляв якомога більше радикалів на війну, щоб зараз їх повертати та ще нових навезти. Тому він відмовився і доєднався до коаліції ООН зі звільнення Кувейту. Вступ армії США на територію королівства бен Ладен назвав зневагою до святинь мусульман у Мецці та Медині, після чого почав відкрито критикувати короля. За що і був висланий з країни. 1994 року його взагалі позбавлять підданства, а його родина вимушена буде його зректися. Саудівська Аравія і США саме тут стали для бен Ладена смертельними ворогами.
1992 Бен Ладен сформує нову базу в Судані, де його пригріє новий диктатор країни, Омар аль-Башир. Так, той саме друг Путіна, якого 2019 усунули від влади. 1993 Аль-Каїда реалізує перший теракт в США — в результаті вибуху у гаражі Всесвітнього торговельного центру постраждає понад 1000 людей. 1995 року Аль-Каїда атакувала американські військові об'єкти у Саудівській Аравії, в результаті чого загинули й американці, й саудівці.
1993-1995 союзники бен Ладена з “Єгипетського національного джихаду” здійснили замахи на президента і прем'єр-міністра Єгипту. Після цього єгипетська влада розгромить “Єгипетський ісламський джихад”, а суданці попросять бен Ладена залишити країну. Щоб не сваритися з Єгиптом. Так бен Ладен і опиниться в Афганістані, де його 1996 приймуть тільки-но прийдешні до влади таліби.
В Афганістані бен Ладен досягне успіху в торгівлі наркотиками, розгорне тренування нових людей і в лютому 1998 оголосить священну війну США. 7 серпня 1998 Аль-Каїда атакувала посольства США у Танзанії та Кенії. У 2000 році терористи атакують американський фрегат “Коул” у йеменському порті.
А потім прийшов чорний вересень 2001. 9 вересня 2001 Аль-Каїда допоможе Талібану вбити лідера афганської опозиції Ахмад Шах Масуда. А 11 вересня терористи атакують США. В результаті атак Всесвітнього торговельного центру в Нью-Йорку, Пентагону і падіння ще одного літака загинуло 2996 людей. Загалом, хоча США і зазнали кількох великих атак, в період з 1992 до 2004 понад 90% жертв терактів Аль-Каїди все одно були мусульманами. Але саме терористичні атаки 11 вересня призвели до карколомних змін і в американській політиці на Близькому Сході, і до змін самого регіону.
Глава 2. Наслідки 11 вересня.
З країн регіону Бахрейн, Ізраїль, Йорданія, Єгипет, ОАЕ, Оман, Кувейт в перший же день засудили терористичні атаки на Сполучені Штати. Співчуття висловили також і керівники Саудівської Аравії. Але коли Усама бен Ладен обирав виконавців теракту, він не випадково обрав 15 з 19 терористів саме зі своєї рідної країни, Саудівської Аравії. Він розраховував зруйнувати партнерство між двома країнами, спровокувавши хвилю фобії в США і в Саудівській Аравії. І справді на початку здавалося, що головним ворогом стане саудівська династія, а зовсім не Ірак чи режим талібів.
Саудівська Аравія стала головним об'єктом генерованої ненависті в перші тижні після трагедії. І це було цілком взаємно. Після терактів в королівстві злетіли антиамериканські настрої. Мільйони арабів по всьому регіону справді розглядали присутність американських військ як повзучу окупацію і втручання у справи суверенних держав і народів. І діяльність бен Ладена зустрічала підтримку. На початок 2002 антиамериканські настрої в Саудівській Аравії, а також патріотично-релігійна ейфорія досягли піку. А вторгнення в Афганістан розглядалося як війна проти ісламу.
У жовтні 2001 уряд КСА повідомив Бушу, що країна піде на дипломатичне дистанціювання від США через антиамериканські настрої, бо династія Саудів боїться повторення долі шаху в Ірані. Головна проблема для керівництва КСА полягала в тому, що вони критично залежали від американської зброї ззовні та від підтримки радикального ваххабітського істеблішменту всередині країни. А ціль ваххабізму, зрештою, ствердити глобальне домінування ісламу. Що завжди створювало неприємну розтяжку для династії Саудів.
У той саме час в США рефлексували союз із КСА, багато хто в адміністрації Буша і політичних колах згадав, що морально союз між демократичними США і ваххабітським режимом саудівських королів з його нехтуванням базовими правами виглядає НЕ ДУЖЕ. На слуханнях у Сенаті навіть звучали такі визначення щодо союзу з КСА: “жахлива помилка, продаж душі, нафтовий союз зі смертю”, а саме королівство характеризували як “нафтове серце темряви, джерело темної, ворожої системи цінностей, яка повністю протилежна американській”. РАПТОВО.
2001 і 2002 року розглядався навіть сценарій “виведення Саудів з Аравії”, який передбачав взяття під контроль нафтових родовищ КСА, повернення контролю над Хіджазом династії Хашимітів. За цим планом Мекка і Медина мали бути передані поміркованим мусульманам — неваххабітам. Але цей проєкт викликав забагато питань щодо доцільності: якщо в Афганістані й Іраку була опозиція, з якою можна було домовлятися і співпрацювати для усунення режимів талібів і Хусейна відповідно, то в КСА опозиція була налаштована до США набагато більш вороже, ніж панівний уряд.
Протягом 2003-2006 США знизили рівень дипломатичної напруги з Саудівською Аравією. Монархія не дозволила використати свою територію для атаки Іраку, а також назвала вторгнення до Іраку колоніальною війною “за ресурси”. Але зрештою КСА долучиться до боротьби з міжнародним тероризмом, після того, як країною пронеслась серія терактів. Це колихнуло суспільні настрої на сторону американців: до 2006 антиамериканські настрої зміняться на проамериканські. Зрештою, 2006 року США і КСА підтвердили стратегічне партнерство.
Тепер, власне, Афганістан. 20 вересня 2001 Талібан отримав від США ультиматум і мав видати бен Ладена і все керівництво Аль-Каїди. Після відмови Талібану 7 жовтня США і союзники по НАТО почали вторгнення в Афганістан, головним союзником став Північний альянс, антиталібанський рух, який контролював північ країни. В грудні 2001 ООН сформує тимчасову адміністрацію замість усунутих від влади талібів. Але головної мети вторгнення США на той момент не досягли — ані бен Ладен, ані його спільники не були ані ліквідовані, ані арештовані.
Чи можна було дезорганізувати Аль-Каїду без подібного вторгнення, а обмежившись лише повітряними атаками та підтримкою Північного альянсу? Цілком ймовірно. Але американське суспільство після 11 вересня вимагало сатисфакції. І повноцінне вторгнення його забезпечило.
США взяли на себе роль головного реконструктора Афганістану, постачаючи озброєння, гроші та спеціалістів для “молодої демократії”. Але вже на 2003 рік стало зрозуміло, що Талібан не розбито і протягом наступних 3 років війна набирала оберти. Піку це все досягне на рубежі десятиріч — втрати армії США й афганського уряду в 2011 році на місяць могли бути більшими, ніж за всю кампанію 2001 року.
29 січня 2002 Буш визначив основні ракурси своєї оновленої зовнішньої політики: основний акцент мав бути зроблений на боротьбі з міжнародним тероризмом як екзистенційною загрозою для Америки, а головним джерелом загрози оголошувалася “вісь зла” у складі Ірану, КНДР та Іраку. Президент США декларував, що боротьба з тероризмом буде безжальною і силовою. Крім того, саме з адміністрацією Буша пов'язане введення терміну Великого Близького Сходу, який де-факто об'єднав весь ісламський світ від Марокко до Пакистану. Що символізувало початок ще більш активного втручання США у справи регіону. Який треба було взяти під контроль для мінімізації ризиків.
Але про те, що такий намір матиме непередбачувані наслідки, ще 2002 року попереджав президент Єгипту Мубарак. До речі, поведінка і позиція Єгипту добре проілюструє те, наскільки краще місцеві розуміли наслідки агресивної політики, яких не розумів Буш і його адміністрація. Хоча Єгипет рішуче підтримав США після атак 2001, а також сам до того знищив філії Аль-Каїди та її союзників у себе, Мубарак активно виступав проти вторгнення в Ірак. Він застерігав, що воно “створить 100 нових бен Ладенів”. Правий був. Потім, коли США вторглися в Ірак і збиралися після встановлення нової влади Ірак полишити, Мубарак виступав вже проти цього, наполягаючи, що це тільки посилить хаос і призведе до ескалації насилля. Знову правий був. Але, хоча війну в Іраку Єгипет не підтримав, країна продовжила допомагати США в регіоні.
Глава 3. Вторгнення в Ірак.
Офіційно намір усунути Хусейна від влади став доктриною американської політики ще за Клінтона, про що було у 4 частині. А теракти 11 вересня дали додаткові приводи це зробити. Крім того, як і у випадку з Афганістаном, було на кого спиратися. Союзниками США мали стати курди, які контролювали північ країни. А також — гіпотетично — представники шиїтської більшості, дискредитованої світським режимом Хусейна і партії Баас.
Щодо цілей і мотивів вторгнення думок існує багато. Скоріше за все, як завжди, ми маємо справу з комбінацією факторів. Усунути давно набридлий режим. Знищити великого спонсора тероризму і режим, який може стати носієм зброї масового знищення (ЗМЗ), бо адміністрація США могла бути переконана або сама себе переконати, що він справді його розробляє чи має намір. Продемонструвати рольову модель іншим країнам регіону: ось що буває, якщо бути “поганим хлопцем”. Взяти під контроль іракську нафту (чого так і не вдалося). Побудувати в Іраку зразкову демократію. Коротше, можна багато чого вигадати чи логічно обґрунтувати. Та повернемось до фактажу.
Протягом 2002 року Буш неодноразово заявить, що Ірак розробляє нервово-паралітичні гази, ядерну зброю, культивує сибірську виразку у своїх біолаборато… таємних лабораторіях. Згадали й про геноцид курдів, які США раніше вішали на самих курдів і Іран, і про геноцид болотних арабів, і про недопуск комісій ООН після війни 1991 року. Коротше, весь 2002 рік готувалася кампанія проти Хусейна. У жовтні Конгрес дозволив Бушу використовувати ЗС США проти уряду Хусейна, а самого Хусейна закликав провести демілітаризацію Іраку.
Спочатку США намагалися отримати санкцію Радбезу ООН на вторгнення в Ірак. Для цього потрібно було довести, що Ірак знову розробляє ЗМЗ, що режим Хусейну заперечував. В листопаді 2002 була сформована нова комісія ООН з роззброєння Іраку, її керівники — Ханс Блікс і Мохамед Ель-Барадеї — вимагали від США дати більше часу для проведення неупередженої перевірки темпів роззброєння і перевірки, чи розробляє Ірак зброю масового знищення. Але за кілька днів до вторгнення Буш рекомендував їм залишити країну.
28 січня президент США заявить, що Хусейн — це жорстокий диктатор, який має за собою історію безглуздої агресії (насправді — двох, бо крім Кувейту, щодо Ірану він теж був агресором), зв'язки з тероризмом, а також є власником величезного потенційного багатства. Буш сказав, що не може дозволити Хусейну домінувати у важливому регіоні та загрожувати США. 17 березня Буш оголосив Іраку ультиматум, і 20 березня розпочав вторгнення. Щодо військових дій все було швидко: за підтримки курдів США швидко здобули перемогу, 9 квітня впав Багдад, 1 травня кампанію було завершено.
Режим Хусейну був насправді одним з найогидніших на той момент. Але далеко не єдиним людожерським, не єдиним агресивним і на момент вторгнення не був настільки небезпечним як 1980, коли напав на Іран чи 1990. коли напав на Кувейт. Розорений, розбомблений, під найжорстокішими санкціями — він не був серйозною загрозою ані для Кувейту, ані для Саудівської Аравії. Власне, саме тому ідею вторгнення в Ірак без доказів намірів отримати ОМЗ не підтримала більшість країн, які допомагали США 1991 року звільнювати Кувейт. До сил вторгнення відмовилась долучатися навіть Канада. Британський уряд Блера теж пережив розкол, його залишив спікер Палати громад Робін Кук. Він заявив, що розпочинати війну без широкої міжнародної підтримки — шкодити британським національним інтересам.
В самих штатах звертали увагу, що для США є більш важливі виклики — Афганістан, де ще не було досягнуто стабілізації (і не буде) і КНДР, яка працювала над реальною ядерною програмою і загрожувала двом ключовим союзникам США (Південній Кореї та Японії). Звучали голоси й на підтримку позиції Мубарака, про яку ми писали вище: окупація центральної та другої за населенням країни регіону (після Ірану) може призвести до дестабілізації всього регіону.
Крім того, дуже швидко розвалилися й усі декларовані причини для вторгнення.
Хоча Хусейн без сумніву планував теракти у США, його зв'язки з Аль-Каїдою так і не були доведені. Це підтвердила доповідь сенатора Карла Левіна 2004 року. А потім ще раз підтвердила доповідь Міністерства оборони 2006 року. Обидва документи підкреслювали, що адміністрація Буша маніпулювала доказами щодо контактів терористів бен Ладена з режимом Хусейна. (От за що люблю американські інституції, так це за таке — обидві доповіді були зроблені ще коли Буш був президентом. Так, в тому числі доповідь американського МО).
Ще більш болючим було спростування спроб Іраку розробити ядерну, бактеріологічну і хімічну зброю. Вже після вторгнення доказів знайдено не було. А потім була спростована й історія з купівлею нігерського урану. Єдиною хімічною зброєю, яку виявили після вторгнення, були застарілі хімікати часів ірано-іракської війни, які вже втратили функціональність ще на кінець 90-х.
2004 екс-міністр фінансів Пол ОʼНіл і експерт по боротьбі з тероризмом Річард Кларк надали докази, що адміністрація Буша шукала приводу атакувати Ірак з перших днів після 11 вересня. На підтвердження своїх слів ОʼНіл навів секретні та несекретні документи, в тому числі протоколи засідання Ради національної безпеки. Того ж 2004 комісія з розслідування терактів 11 вересня заявила, що ніяких доказів причетності Іраку до терактів не виявлено.
Вся ця сукупність скандалів, специфічних викриттів, а також події навколо Іраку мали великі довгострокові наслідки. Перше — вони серйозно підірвали довіру до США з боку Німеччини, Франції та інших союзників. Друге — вторгнення в Ірак дуже перелякало інші авторитарні режими, що змусило їх шукати прикриття у великих гравців, чим радо скористалися Китай і Росія. Третє — США, займаючись Іраком, втратили час щодо КНДР. 2006 року КНДР здобуде власну ядерну зброю.
Але головні наслідки все одно стосувалися Близького Сходу.
Глава 4. Дестабілізація регіону.
У попередній главі ми не відповіли на головне питання: а що планувалося робити з самим Іраком після усунення Хусейна? Таки будувати демократію і дієздатну адміністрацію. 2005 в Іраку відбулися перші за 50 років вільні вибори, того ж року ухвалили нову конституцію — за активної підтримки курдів та шиїтів.
Але це було на папері, в реальності з 2004 в Іраку розгорталася справжня громадянська війна, жертвами якої за наступні 10 років стане понад 250 тисяч іракців. Колишні чиновники Баас та військові Хусейна стали природною опозицією, а їх ізоляція і позбавлення права обіймати посади у новому, демократичному Іраку, зробить їх кадровою базою для радикальних політичних і релігійних рухів. А релігійні радикали, яких притискали при режимі, отримали достатньо свободи, щоб інституціоналізуватися.
Загострення призвело до введення 2006-2007 додаткових 20+ тисяч військових. В травні 2007 Буш відмовиться встановлювати термін виведення американських військ. На 2008 рік ситуацію вдалося більш-менш стабілізувати. Але на той момент вже палав увесь регіон.
Ще у квітні 2006 у звіті національної розвідки “Тенденції у глобальному тероризмі: наслідки для Сполучених Штатів” вказувалося, що в Іраку формується нове покоління терористичних лідерів та бойовиків. А їх приклад додатково стимулює зростання популярності радикального ісламізму і тероризму на фоні обурення втручанням США у справи мусульманського світу. 2015 року Тоні Блер визнає, що вторгнення в Ірак стало однією з основних причин виникнення і популярності ІДІЛ.
Тільки три арабські країни регіону беззаперечно зберігали лояльність до США — Кувейт, ОАЕ і Бахрейн.
Кувейт був єдиною країною регіону, яка відкрито підтримала вторгнення до Іраку і надала свою територію для розміщення американських сил. Це і зрозуміло — 1990 рік ніхто не забув. 2004 Кувейт отримав статус ключового союзника США в регіоні.
Бахрейн підтвердив статус найбільш стабільного союзника серед арабських країн, отримав у якості винагороди угоду про вільну торгівлю і статус “американського авіаносця” у Перській затоці.
ОАЕ домоглися глибокої інтеграції своїх збройних сил з американськими, що досі залишається головною гарантією безпеки країни, до якої вороже налаштований Іран.
Щодо Ізраїлю, то після терактів 2001 уряд країни був наляканий перспективою того, що заради сталої коаліції з арабськими країнами США принесуть його і його інтереси в жертву. Адже 2000 знову запалав конфлікт з палестинцями, так звана друга інтифада. Але Буш-молодший не наслідував свого батька. 2002 року Буш розкритикував палестинське керівництво, вимагаючи більш рішуче боротися з тероризмом. Але спроба реалізувати новий план врегулювання (який називався дуже просто — “Дорожня карта”) від 2003 року, який містив в собі 5 етапів, провалилася вже на першому етапі.
Буш продовжував лінію на підтримку Ізраїлю під час “розмежування” у Газі (2005), під час вторгнення Ізраїлю у Ліван (2006) і операції у Газі проти ХАМАС (2008). США була єдиною країною з Радбезу ООН, яка не засудила атаки цивільних районів Лівану касетними боєприпасами. До того ж адміністрація Буша принципово відмовився засуджувати продовження заселення Західного берега. Коли 2006 двопартійна комісія Бейкера — Гамільтона рекомендувала Буша ініціювати мирні перемовини між Ізраїлем та Сирією, а також з поміркованими палестинцями, президент відкинув цю ідею. Хоча Буш-молодший був найбільш проізраїльським американським президентом в історії, 2008 року він накладе вето на бомбардування іранських ядерних обʼєктів.
Керівництво Ірану доволі серйозно сприйняло заяву про вісь зла. По-перше, курс на помірковану лібералізацію було згорнуто. По-друге, з 2003 країна активно повернулася до ядерної програми. За власним твердженням, виключно у мирних цілях. Але єдиний чинний в Ірані атомний мирний реактор — на Бушерській АЕС — побудований Росією. Тому у мирну направленість програми ніхто особливо не вірив і не вірить. Але ще одна війна в регіоні США була вже не під силу, а громадська думка в США була вкрай негативно налаштована до самої ідеї втручання США у справи Ірану. Тому Буш обмежився виділенням 10 млн доларів щороку на підтримку іранської опозиції. І підтвердженням санкцій, накладених Клінтоном. У той саме час Іран інтенсифікував свою підтримку ісламістських рухів у Ємені та після удару Ізраїлю по Хезболлі в Лівані — самій Хезболлі. Крім того, Іран посилює свій вплив на президента Сирії Башара Асада, який 2000 року змінив на посаді свого померлого батька. Сирія в цей час теж перебуває під американськими санкціями.
В підсумку після блискучої ескалаційної політики Буша-молодшого на 2008 рік в регіоні сформувалася така диспозиція:
Режим Хусейна в Іраку повалено, але замість стабілізації країна стає чашкою Петрі для виникнення і кристалізації радикальних рухів. Шиїтська більшість добре підходить для іранської агітації, сунітська меншість — для роботи Аль-Каїди, єдиним стабільним союзником США в окупованій країні лишаються курди.
Конфлікт між палестинцями та ізраїльтянами різко загострюється. Всі спроби примирення сторін, яких докладати Буш-старший, Клінтон, і за яке Іцхак Рабін поклав життя було нівельовано.
Іран, який не хоче повторення долі Іраку, інтенсифікує діяльність своїх проксі по всьому регіону.
Між Саудівською Аравією та США пробігла чорна кішка взаємної недовіри. Зовсім скоро це призведе до того, що Саудівська Аравія почне віддалятися від США і шукати додаткового партнерства з Китаєм.
Власне, зростання ненависті й недовіри до США повернуло інтерес країн регіону до широкого партнерства з Росією, а також з новою потужною світовою силою — з Китаєм.
Афганська війна, а також забезпечення більш-менш стабільного існування Іраку забирало значну частку сил і засобів Сполучених Штатів, але ніяких бенефітів від того не було. Особливо це стало відчутне під час світової фінансової кризи, яка зі США і почалася.
Глава 5. Доктрина Обами.
Десь тут нам час прискоритися. Бо детально аналізувати американську близькосхідну політику за останні 15 років вкрай важко через те, що вона взагалі почала набувати ознак все більшого хаосу, до того ж багато документів нам зараз недоступні.
Буш-молодший залишив своєму наступнику тяжку спадщину в регіоні. Війна в Афганістані, війна в Іраку, активна війна з міжнародним тероризмом. Та і на інших полях було неспокійно. 8 років зовнішньої політики Буша, засновані на утвердженні сили зброї або сили шантажу, скасували статус США як головного світового арбітра. Статус, який вони старанно здобували з завершення війни у В'єтнамі.
Те саме стосується Близького Сходу, де звільнення Кувейту і показове покарання Саддама 1991 змінилося (за оцінками значної частки світу і регіону) надмірною агресією 2003. Тому коли Обама почав декларувати зміну політики з конфронтації й одностороннього застосування сили на перемовини та діалог, багато хто сприйняв це як гарний сигнал змін на краще. За що, власне, Обама й отримав Нобелівську премію миру 2009 року. Авансом.
Якщо намагатися вкласти погляди Обами тезово, то вони будуть виглядати приблизно отак:
Обама ніколи не відмовлявся від ідеї одностороннього застосування сили, але воно мало бути більш зваженим, ніж за Буша.
США має відмовитися від доктринерства у зовнішній політиці, а дивитися на світ як на більш складний.
США має розглядати власну безпеку як частину загальної світової безпеки, виходячи з балансу своїх інтересів та інтересів інших народів і країн.
Лозунг “просування демократії” має бути замінено на лозунг “просування гідності”, щоб знизити роздратування на США і знизити рівень антиамериканізму у світі.
Апологети Обами вважали, що його погляд на зовнішню політику реалістичний, який не боїться використовувати американську силу, але пам'ятає що будь-яке використання сили має обмежуватися практичною доцільністю і самоконтролем. Або, як це казав Рейнхольд Нибур, політичний філософ, який сильно вплинув на Обаму, “нація з надмірною політичною владою відчуває подвійну спокусу перевищити обмеження історичних можливостей”.
Ці принципи призвели до зміщення пріоритетів. Обама 2009 спробував піти на зниження напруги у відносинах з Росією, згорнувши програму протиракетної оборони у Польщі та Чехії, а також намагався перенести основну увагу зовнішньої політики США у Східну та Південно-Східну Азію. Для досягнення цілей внутрішньої політики та зовнішніх цілей треба було знизити напругу у відносинах з мусульманським світом. Під час презентації Стратегії національної безпеки 2010 оку Обама заявив, що США ведуть війну не проти ісламу, а проти Аль-Каїди та її терористичних філіалів. У тій саме промові він закликав до пошуку діалогу з “ворожими країнами”, до тісної співпраці з Індією та Китаєм, а головним пріоритетом назвав американську економіку.
З одного боку ковбойський підхід Буша дратував і багатьох американців, і європейців, і партнерів по світу, і “поганих хлопців”. І часто вів до дій, що створювали проблеми без рішень. Але у доктрини Обами теж була очевидна проблема: що робити, якщо “поганці” не йдуть на співпрацю? Як Іран.
Першим постраждалим від нової політики мав стати Ізраїль, який отримав забагато бенефітів за президентства Буша. Намагаючись перезавантажити стосунки з мусульманським світом, Обама спробував повернутися до формули “дві держави для двох народів”. Він поставив знак рівності між спробами радикалів на Близькому Сході “зіштовхнути ізраїльтян у море” і повзучу окупацію Західного берегу за допомоги колонізації ізраїльськими переселенцями, Голокост і важкі умови життя палестинців. Також Обама попросив не плутати інтереси партії Лікуд (партії Нетаньяху) з інтересами всього Ізраїлю. З Обамою солідаризувалися ліві в самому Ізраїлі, а також Єгипет і Йорданія.
У травні 2010 США підтримало заяву ООН про знищення ядерної зброї на Близькому Сході, що теж було сприйнято Ізраїлем як ворожий крок з боку США. Бо, нагадаю, ядерна зброя в регіоні є тільки в Ізраїлю. Після провалу спроби налагодити діалог між лідерами Ізраїлю та Палестинської Адміністрації (через відмову Ізраїлю продовжити мораторій на будівництво на спірних територіях) 2011 Обама вимагатиме повернутися до кордонів 1967 року, від чого Ізраїль теж відмовиться.
А паралельно буде розвиватися трек, який ледь не доведе країни до розриву партнерства — сталася “ядерна угода” з Іраном. На початку свого президентства Обама засудив придушення протестів опозиції після президентських виборів 2009 року, на яких на другий строк було обрано Махмуда Ахмадінежада, а 2010 ввів додаткові санкції проти країни.
Але коли 2013 в Ірані було обрано поміркованого президента Рухані, Іран ініціював перші контакти з США за багато десятиліть. Країни почали перемовини щодо ядерної програми Ірану і за два роки уклали угоду, за якою США почнуть згортати санкції в обмін на відмову Ірану від наміру отримати ядерну зброю. У відповідь на протести Ізраїлю та республіканців під час засідання радбезу ООН у грудні 2016 США вперше за 40 років не скористалися правом вето і Радбез ООН зумів засудити будівництво поселень на Західному березі Йордану.
Як нескладно здогадатися у 2024, вся ця комбінація з Ізраїлем, Палестиною й Іраном не вартувала приблизно нічого.
Інший ключовий гравець, який з великою пересторогою ставився до угод з Іраном — Саудівська Аравія. До угоди з Іраном США підтримали інтервенцію Саудівської Аравії у Ємен для придушення там ісламістів, а сам Обама намагався знизити напругу між країнами, яка сформувалася за правління Буша. Але і КСА з великою недовірою ставилися до діалогу з Іраном, і США постійно критикували королівство за нехтування правами людини. Одночасно з цим США розраховували на підтримку КСА у боротьбі з новою загрозою, яка значною мірою стала результатом останнього десятиліття. Цією загрозою був ІДІЛ.
Глава 6. Падіння авторитету США в регіоні.
17 грудня 2010 року торговець фруктами Мухаммед Буазізі з міста Сіді-Бузід, що у Тунісі, прийшов на центральну площу свого міста. дістав пляшку з горючою сумішшю і спалив себе на знак протесту проти дії місцевої адміністрації. З цього інциденту почнуться масові протести у Тунісі, які призведуть до Арабської весни. Про цю грандіозну серію протестів, повстань і революцій треба писати окремий лонгрід, аналізуючи її причини та наслідки.
Але головний підсумок для нас — три громадянські війни в регіоні та зміна влади у Єгипті. Лівія у нас поза зоною уваги, тому війну там ми опускаємо. Зміна влади у Єгипті й усунення від влади президента Єгипту викликало у США складну реакцію. ЄС і США вмовили Мубарака полишити посаду, в результаті виборів до влади прийшли “Брати-мусульмани” (антиамериканісти та борці з Ізраїлем), але за 11 місяців їх від влади усунули військові, фактично відновивши той саме режим правління. Цілком приязний для США, Заходу та Ізраїлю. А ось Сирія і Ємен нас цікавлять значно більше.
В Сирії громадянська війна проти “диктатури меншості” стала цілком природним результатом 40 років диктатури родини Асадів. Шиїти, суніти, алавіти (до яких належить сам Асад), курди та ще приблизно десяток фракцій стали її учасниками. Зрештою, боротьба Асада проти опозиції вилилася у застосування режимом Асада хімічної зброї влітку 2013 — опозиційні сили було атаковано зарином. До того Обама пообіцяв, що у разі застосування хімічної зброї Асада чекає удар з боку США. Але у вересні сам президент скасував анонсований удар “Томагавками”, і заявив, що домовився з Росією, що та забезпечить ліквідацію всієї сирійської хімічної зброї. Щось там справді було ліквідовано, але громадянська війна продовжилася.
Ще до подій Арабської весни США почали виведення військ з Іраку, паралельно вимагаючи від іракського уряду шиїтської більшості розширити права сунітської меншості та продовжити йти шляхом демократизації. Якраз на кінець 2011 виведення військ було завершено. Але всі ці декларації не змінювали того, що повзуча громадянська війна в Іраку не припинялася весь період з 2003 року. Дискредитована за нового режиму сунітська частина населення, в тому числі значна частина бюрократії, солдатів і офіцерів режиму Баас була набагато більш вразлива і соціально-економічно, і політично.
Це цілком логічно робило і досвідчених функціонерів, і молодих іракців ідеальним для вербування радикальними джихадистськими угрупуваннями. Однією з яких була “реформована” філія Аль-Каїди в Іраку, яка стала називатися “Ісламською державою Іраку”. Ще 2011 року, з початком громадянської війни у Сирії, організація почала поширювати свій вплив і там. На честь чого організація стала “Ісламською державою Іраку і Леванту”.
І 2013 — 2014 настав час ІДІЛ: повстання в Іраку на фоні слабкості іракського уряду з захопленням майже половини країни (влітку 2014 сили ІДІЛ підійшли до Багдаду) і паралельно — наступ в Сирії з захопленням великих міст Ідліб і Алеппо, загроза для сусідніх країн регіону. В регіоні зʼявилася нова потужна і небезпечна сила. Я вже писав, що поява ІДІЛ налякала усіх і в регіоні, і за його межами. Адже ідеологія організації радикальна навіть для ваххабітів і більшості джихадистів. Вона в принципі не передбачає способу взаємодії крім знищення незгодних.
Успіхи Ісламської держави змусили включитися навіть Обаму. В першу чергу через загрозу геноциду кількох іракських меншин. Завдяки авіаційній підтримці ситуація в Іраку спочатку стабілізувалася, а потім уряд Іраку зумів почати контрнаступ проти ІДІЛ. Останні території в країні ІДІЛ втратить лише в грудні 2017 року, хоча і досі продовжує влаштовувати теракти на території Іраку.
В Сирії, як ви, я думаю, знаєте, все було складніше. 2015 року на допомогу Асаду “героїчно” прийшов Путін. Росія, крім ІДІЛ, активно допомогла Асаду боротися і з демократичною опозицією, а потім у конфлікт втрутилася і Туреччина, і ображена на США Саудівська Аравія. Туреччина воювала у Сирії ще й з курдами, а КСА доводила свою субʼєктність і прихильність боротьбі з тероризмом і без США.
Обама фактично самоусунувся від сирійської проблеми, дозволивши Путіну, Асаду, якому ще й активно допомагає Іран, і Ердогану громити й ІДІЛ (що було добре), й опозицію. The Economist дасть таку оцінку сирійській політиці США того періоду: “Рідко американський президент так принижено відмовлявся від своєї глобальної відповідальності”. Агонія демократичних сил у Сирії була названа найбільшою моральною плямою президентства Обами, а також прецедентом створення другого після Іраку розсадника екстремізму.
Коли 2017 року Росія активізувала контакти з Туреччиною і Саудівською Аравією, а також закріпила партнерство з Іраном, в цьому звинуватили недолугість політики Обами. Та навіть в Іраку, власне, США не стала популярнішою від перемоги над ІДІЛ.
В підсумку політика Обами виявилася незбалансованою протилежністю політики Буша. США не зуміли забезпечити стабільність Іраку. Від перемоги над ІДІЛ виграли лише Росія, Іран і Туреччина, які значно посилили свій регіональний вплив. Іран став важливим постачальником нафти до Китаю. Саудівська Аравія почала все більше дистанціюватися від США і диверсифікувати свій політичний портфель. Та й стосунки з Ізраїлем перебували у найнижчій точці з часів Буша-старшого.
Тут я хочу поставити три крапки. Тому що останні 7-8 років на Близькому Сході треба розбирати у трохи іншому форматі.
Чи хочу я зробити якісь системні висновки? Та ні, насправді якусь одну лінію провести складно. Бо американська політика на Близькому Сході пережила як мінімум кілька карколомних переламів, які відбувалися зі зміною формату міжнародної політики чи під впливом суто внутрішньо американських факторів.
США довго — з кінця 30-х і приблизно до кінця 70-х років — старанно зберігали статус більш-менш неупередженого арбітра, порушуючи цей статус тільки для протидії комуністичній загрозі чи поширенню впливу прорадянських режимів. Але, як казав дядя Бен, “Чим більша сила — тим більша відповідальність”. І США відверто не впоралася з роллю єдиної наддержави, поступово переходячи з режиму арбітра в режим “я вам тут і поліцейський, і суддя, і прокурор”.
В кінці 70-х злякавшись перспективи підтримати ключового союзника в регіоні (шаха) проти його революційного руху, США поступово все більше і більше безпосередньо втягувалися у справи регіону, який не одну імперію згубив. І якщо звільнення Кувейту перекрило всі “гріхи” 80-х, то подальша непропорційна агресія і політика надмірного втручання не могли не призвести до всієї сукупності наслідків, які ми спостерігаємо зараз.
Зруйнований крихкий баланс регіону (через випадіння одного з балансувальних елементів, режиму Хусейна), подальші події Арабської весни, серія громадянських війн не могли не підірвати стабільності Близького Сходу. І не могли не сформувати у країн регіону запит на пошук альтернативи США як гаранта стабільності та чесного арбітра. Це запустило на поле Близького Сходу Росію (знову) і Китай, посилило позиції Ірану і ердоганівської Туреччини, віддалило від США частину союзників. Це зробило фактично неминучим появу ІДІЛ, який виріс з наслідків вторгнення в Ірак.
США, звісно, не втратили всього свого впливу в регіоні. Вони досі № 1 за військовим потенціалом не тільки у світі, але й у регіоні. Вони все ще - і події після 2017 це довели - спроможні, коли мають волю, бути силовим арбітром. Але їх політичних вплив в регіоні і близько не на рівні “арбітражних” 60х - 70х або “силових” 90х - 00х.
Це все зараз робить Близьких Схід набагато більш небезпечним місцем, ніж він був навіть у дуже спекотній другій половині 20 століття. Тим більше і лідери регіону — КСА, Туреччина, Іран, Ізраїль, Єгипет, ОАЕ, Катар, Оман — це більше не напівзалежні бідні напівдержави. Це потужні, місцями дуже технологічні, доволі досвідчені, цинічні політичні гравці. Які надто добре знають ціну зайвому зовнішньому контролю. Але які все ще мають справу зі своїми архаїчними й одночасно дуже молодими суспільствами, сповненими агресивного ресентименту в оточенні чашок Петрі політичного і релігійного екстремізму. А взяти на себе відповідальність за наведення ладу в регіоні більше нема кому.
Вся ця історія без моралі. Вона про те, що світ до біса складний.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
