Краса слів — це те, чим зачаровують українська поезія та пісня.
Краса вчинків — це містичне сяйво українського театру.
Народні мелодії влучні та невловимі, мов вітер.
Та вище за багато інших видів мистецтва стоїть незламна й загадкова жанрово-філософська місія українського нонконформізму.
Чому він є настільки популярним, що на його пошуки до України донедавна прибували цілі делегації та експедиції?
Чому він такий неповторний, що за кордоном до нього постійно звертаються митці?
Чому яскравість, самотність, відкритість і таїна поєднані в його елегантному вирі?
На ці запитання відповіді дає бурхлива, яскрава й складна теорія й історія візуальних мистецтв.
Нонконформізм у живописі — це не тільки примат форми над змістом, як може здатися.
Це не тільки інновації колористики й техніки, це ще й особлива життєва позиція митців.
Вони зображують світ не ідеальним і не постапокаліптичним, а дещо меланхолійним та неозоро самотнім — таким, яким його бачать звичайні подорожні в нашому світі буденності, коли ідуть автобусом чи навіть у метро.
Краса художньої деталі та філософія, яка стоїть за нею — ось чільні ознаки цього жанру.
З історичної ж точки зору нонконформізм — це не тільки бунт, це спроба знайти інші теми, жанри й технічні прийоми, ніж ті, котрі пропонував панівний за доби СРСР жанр соцреалізму.
Отже, по відношенню до святості української естетики соцреалізм був стандартом, а нонконформізм — апокрифом.
У його психологічній глибині та емоційній насиченості було щось від екзистенціалізму та бароко, а у формах — справжнє, але тихе свято гризайлю та лесірування.
Звісно, така “тепла й лампова” меланхолія як провідний настрій не змогла не привернути уваги британських, європейських та американських колекціонерів, а отже, не могла й не стати феноменом сучасності.
Відійти від стандартів світосприйняття й побачити за грою пензля внутрішній світ митця як Людини — також почасти є духовною місією цього жанру.
Гра ж пензля тут і дійсно неозора, зі значними зрушеннями тектонічних плит естетичної філософії.
Мотивація митця — продемонструвати окраси природи й урбаністики, при цьому не втрачаючи себе, вже давно досягнена.
Нині велику сцену стрімко завойовує стріт-арт з його муралами й графіті-тегами, але в ньому митцям “варитися” легше, адже субкультура грайливо підкидає їх угору, аж до перших шпальт газет.
Що є загальною рисою цих двох жанрів?
В першу чергу це загадковість.
Якщо за рівнем інтенсивності та, як кажуть кінокритики, саспенсу (драматичного зростання напруги сюжету) першість належить нонконформізму та його апостолам, таким як Алла Горська, то надалі звання поезії міських нетрів набуває стріт-арт. Хай переполохані серця критиків тьохкають у глибині грудної клітини, але здатність стріт-арту до критики соціоекономічних реалій є майже нелімітованою.
Повернімося до імен. У нонконформізмі виділяли одеську та київську школи, але ними цей жанр не обмежувався. Одеса та Київ як джерела українського нонконформізму були ще й культурними, транспортними вузлами, точками змін та розмаїття, хоча зберігати плюралізм за тих складних часів було важко. Йшлося про активність десятків художників, чия самобутність надихала глядачів, водночас ставлячи перед ними складні мультилеми, як естетичні, так і соціальні. Долаючи опір ригідної тоталітарної системи, йшли до своїх поціновувачів ці картини.
Відмінним від стилю Алли Горської є підхід, який сповідувала Зоя Лерман. Роботи Зої Наумівни були експоновані й зберігаються в музеях України, приватних колекціях Європи, США та Ізраїлю. Вражаючий доробок, до якого входили не тільки картини, а ще й цикли графічних робіт у поєднанні з новаторськими скульптурами неперевершеної якості.
“Київські анахорети”- це автори численних яскравих, неординарних, змістовних та духовно піднесених робіт.
Такі митці як Флоріан Юр'єв, Валерій Ламах, Григорій Гавриленко, Вадим Ігнатов, Яким Левич, Анатолій Лимарєв, Анатолій Сумар, Олександр Дубовик не тільки творили свої художні світи, вони чимдуж намагалися підкреслити своєрідність українського пензля в нефігуративному живописі. Такі роботи Григорія Гавриленка як “Морський берег”, “Біле вітрило”, “Композиція”, “Композиція (з Великим Колом)” є чимось спорідненими з поезією українських футуристів. Кола, відсилання до архаїки, перетворення міфології на абстракцію, привітання життю в кожній грані цих художніх робіт - все це нагадує дивовижний сон, від якого не хочеться прокидатися. Дотик пензля митця сповнений енергії та візуально розширює художній простір.
Не можна не згадати про натхненний творчий доробок Якима Левича. Походячи з Хмельниччини, цей митець додав монументальності та яскравих барв українському нонконформізму. Його підхід - рішучий, сповнений енергії, але й розмито-медитативний, саме бурхливістю, інтенсивністю кольорів, піднесеним настроєм зачаровує глядача. Йдеться про такі відомі, навіть культові, роботи як “Місто”, “Місто”, “Шлагбаум”, а також “Біблійний” та “Чорний” цикли. Фантастично насиченим було його творче життя, яке включало, крім виставок та невпинної самоосвіти, ще й фундаментальну роботу з проєктування скульптур та творення книжкових ілюстрацій.
Цей список, звісно, можна продовжувати. Грандіозним його можна назвати сміливо, адже для свого часу роботи нонконформістів були жагуче-яскравими, парадоксальними, інтелектуальними, абстрактними, неординарними та певною мірою загадковими. Таке поєднання емоцій було б ще яскравішим, якби не численні бюрократичні та ідеологічні перешкоди, які доводилося долати представникам нонконформістських художніх груп.
На відміну від “молодшого брата” (стріт-арту), нонконформізм поетизує індивідуальність, і в ньому, крім художніх деталей та настроїв, зачаровує ще й пласт підтекстів, глибокий та рясний.
Є щось тремтливо-непевне в картинах-сповідях — чи то ностальгія, чи то романтизм, чи то світла радість, чи то осяйне натхнення, і попри техніку сфумато, до серця реципієнта вливається сяйво.
Цьому сяйву в Україні й закордоном — жити й набувати нових відтінків, подекуди вивершуючи очікування публіки.
Повертайтеся до таємних сторінок українського мистецтва й знаходьте поруч дружню присутність Музи!
© Martinella, 27.01.23
