Що таке Україна на сьогоднішній день? Квазіліберальна тиранічна система правління, яка виглядає як піраміда, де на вершині “Пан Президент”? Або розгалужена і децентралізована кланова система олігополій, які утримують владу з часів початку незалежності? Наразі я буду розкривати наратив української політичної розгалуженості та любові до постійної боротьби за владу, що породжує фундамент сьогоднішнього республіканізму.
Головною особливістю на пострадянському просторі, яка є гострим лезом з обох сторін, для України є автономність та радикальний скептицизм, який в найгірших своїх проявах створює “тутовістів” ( соціальних паразитів простіше кажучи ) або інертну особистість яка не бажає вкладати власні сили кудись, окрім нарощування примітивних благ. Якщо звернутись до незалежного періоду, з трійки основних соціалістичних республік, саме українська була найбільш автономною. Російська соціалістична республіка не могла собі дозволити багато чого в плані свобод та ідентичності, через позицію головного “світила радянщини”, де навколо них по орбіті були інші. Білорусь же через слабкість своїх еліт, не змогла вибити з центру в боротьбі з ним хоч щось, окрім права на існування. Водночас Україна стала альтернативним політичним центром, Київ був в хорошому сенсі другим “червоним карликом” якщо порівнювати і надалі з планетами, який створював власну гравітацію та коливання на політичному просторі. Хоча влада більшовиків і була окупаційною, де партійні еліти передавали правління в успадкування більше русскім, що цілком логічно, бо вони були хребтом партії, але українські колабораціоністи зробили сильну внутрішньосистемну опозицію, поступово вибиваючи інші національні еліти, в першу чергу російські. Після падіння грузинського клану, правління якого завершується з Мінгрельською справою коли Берію, який переймав все більше впливу підрізав особисто наш Джугашвілі, натравивши першого секретаря компартії Грузії Мгеладзе, що призвело до етнічних чисток серед НКВД-КГБ. В цей момент, політична опозиція після смерті Сталіна в тимчасовій коаліції збила слабкого Берію, який будував з себе компромісного, “Доброго” більшовика. Але швидко коаліція між русскими та українцем Хрущовим призвела до того, що останній показав себе доволі сильним інтриганом, знищивши своїх партійних та етнічних конкурентів, спочатку Малєнкова а потім і інших, протягнувши до вищої влади Українську колонну у вигляді Кириченко-Підгорний-Брежнєв, при цьому ставлячи головою КПУ Щербицького, який створив надійний тил. Це призвело до посилення автономії( про що казати, в Другу світову УРСР була єдиною радянською республікою з власною армією, хоча і не довго ), яка була посилена червоним націоналізмом вище названих. Не вдаючись в глибину політичних рішень Хрущова, і його повалення Брежнєвим, але сам факт, що після утисків 30-40-их, з 50-их і впритул до кінця 70-их, є періодом відродження і ренесансу червоних націоналістів в рядах партії, які стали тією самою відцентрованою силою, яка вела до вигризання простору для Українців, та знищення окупаційного уряду, фактично, саме Хрущов став тією самою бомбою червоного націоналізму, яку була підкинута ще за часів революції нац.комами того ж штибу як ті ж боротьбісти. Підсумовуючи, Україна стала нульовим пацієнтом вірусу націоналізму та лібералізму, які провели реванш за часів кризи 80-их, знищивши свого комуністичного опонента, який до цього здобув тактичну перемогу в боротьбі за владу.
З розвалом СРСР як такого, старі партійні діячі, хто щиро а хто ні, під час побудови нової, демократичної України діставали дідові вишиванки, та символічно примирялися з різною опозицією, як внутрішньою, у вигляді дисидентів, так і зовнішньою, символічно наслідуючи спадщину “УНР”. Але фактично, Український період можна охарактеризувати на дві частини - Домайданна та післямайданна. Перші 23 роки існування України, фактично населення стикалася з засиллям кланових олігархічних еліт, які з’явилися з трансформацією соціалістичної-планової економіки до держ. капіталістичної, яку можна охарактеризувати періодом політичних гойдалок в боротьбі з інститутом президента ( тиранії кучми, яка закінчується з помаранчевою революцією ), і економічним відставанням через сильні регуляції, залежність банківської системи від держави, і ліво-центрична боротьба проти земельної реформи. Загалом період до 2013 року можна охарактеризувати як соціал-демократію з популістичною риторикою правого толку. Якщо відкинути фетишизацію Євромайдану, ми зможемо розібрати дві коаліційні сторони конфлікту.
Першою такою стороною є сам Євромайдан, який зібрав від бойовиків націоналістичних УНСО, Свободівців, членів народного фронту і старих обличь Української популістичної соціал-демократії. На противагу їм виступили сили проросійського характеру, кліки олігархату, частина старої бюрократії, та військові, що мали симпатії до Росії. До 2014 року в конфронтації впливів заходу і сходу ні одна сторона не могла виграти, бо в цьому і полягала суть стабілізації суспільства, отримання преференцій або того що здавалося таким з обох сторін. При цьому та сторона яка перша б пішла на ескалацію і програла б, через те, що перш за все, вона б отримала ярлик агресора і нападника на самість українця, на найбільший тригер психіки - відкритий напад на самостійність. Якби деякі з наших інтелектуалів, відкинули б зневагу до власного народу і до себе, і дійсно спробували б послухати постулати сьогодення, нашої культури минулого і теперішнього, вони б відкинули і думку, про неправдивість твердження про інертність сучасного “лінивого хохла”, який вони створили як відповідь кон'юнктури. Повертаючись до розмови, східна проросійська сторона допустила значущу поразку, коли через тиск російської сторони, пішла на ескалацію. Як здавалося на перший погляд, “успішне” блокування євроінтеграції Януковичем, повернулося до Партії Регіонів, потрійним ударом, їх вплив був підірваний, і на можливо, десятиліття наперед, вони б втратили можливість прийти до влади, але війна поставила велику крапку, делегітимізував будь-який варіант зближення або нормалізації відносин з сходом загалом і Росією конкретно. Перед тим як розібрати Зеленського, треба розібрати того, без кого він як фігура не з’явився б, та ту ситуацію, яка і створила Зеленського і Україну сьогодні — Петро Порошенко та постмайданний період. Головна проблема Порошенко була схожою як і у партії регіонів, а саме низька легітимність. Прийшовши на хвилі хаосу, він як обличчя старої системи, але більш опозиційно налаштований, він спробував зробити дві речі: Очолити західну хвилю та потушити пожежу, а наскільки це йому вдалося, питання дискусійне звісно. На мій погляд, Порошенко незважаючи на свою популярність досяг головного свого успіху, зсув дискурсу. Болючій перехід від соціал-демократії та гос.капіталізму до лібералізації економіки не завадив зсуву, хоча і припав на важку епоху АТО, яке стало тягарем для України. Не маючи сил завершити конфлікт через брак ресурсів та політичної підтримки, та відсутність вибору як такого відмовитися від війни, яке було б політичною смертю, та спричинило б новий віток хаосу в країні, уряд Порошенка впав в лімб боротьби з компромісами, які було неможливо вирішити чи змінити, але зміни були. Дискурс, який я згадав до цього, а саме питання боротьби з тиранією. Не приймаючи першого президента постмайдану, українці прийняли хоча і не завжди безболісно, ті ідеї які він ніс: децентралізацію, державну та національну суб'єктність, відхід від образу хохла, як прояв негативу, тіні української колективної особистості. Поразка порошенка була майже неминучою, бо він був втіленням кризи як і сам Янукович, а тому підлягав знищенню. Погіршило і те, що Порошенко вирішив обрати заздалегідь програшну позицію, боротьби з самим Зеленським, з його особистістю, а в цьому полі Порошенко грав по правилам опонента і свідомо програв. Сам Зеленський прийшов на хвилі майже абсолютного популізму, з додаванням легкого патріотичного і неоліберального, космополітичного забарвлення, і Зеленський як і “СН” коливалася разом з ним. По суті, ідеологічно, ми зсунулися в ліво від право-центричного ліберала Порошенка, до центристського популіста Зеленського, але курс постмайдану, децентралізація, зменшення фігури президента, посилення парламенту, вивільнення економіки від впливу держави, все це не змінилося. Але війна яка починається в лютому 22-го ламає цей період знову на дві частини. Епоха війни, яка тісно пов’язана з Зеленським і його успіхи та помилки ще довго будуть розглядатися нашим та майбутнім поколінням, ця епоха сповільнила темпи змін західного курсу, але я не вважаю, що він припинився, але відбулося повернення від парламентсько-президентської республіки яка існувала з часів Ющенка до фактично президентської республіки. Наростаючий авторитаризм та централізацію важко було б не помітити, та й це цілком зрозуміле явище під час війни для мобілізації ресурсів, але тут цікаве те, як організм Української політики знову і знову виділяє з себе захист проти персоналістської тиранії. Не зважаючи на проблеми нашого парламенту, його неефективність, корупцію, в’ялу роботу, він має плюс — він захищає себе, тобто має суб’єктність. Наразі парламент сам по собі слабше ніж президент в впливі, і особливо в популярності до недавнього часу. Але хитрість та жага суб'єктності, давала щоразу знайти ситуативний союз. В час з 2022 по 2024, який можна охарактеризувати як удар по опозиції, та захоплення парламенту “монобільшістю” особливо за рахунок поглинання помірного крила ОПЗЖ, ми стикнулися з ситуацією слабкості парламенту, коли сила президента і легітимність в очах населення була занадто небезпечною щоб їй протистояти, але парламентарії, вдало пішовши на симбіоз з президентом пережили перші роки патріотичного безумства, утримавши а в деяких моментах навіть посиливши свої зв’язки з заходом. Перша нагода повернення сили парламентарів, а саме боротьба з НАБУ Зеленського, яка збила Єрмака та його кабінет загалом, була в більшому сенсі втрачена, окрім того що був винесений урок: на фоні кризи в армії24-25 років і частково в 26 році, Зеленський перестав бути недоторканною фігурою “батька нації”. І саме це використали в цьому році, конфлікт Зеленського з населенням через відставку Федорова, запустило ефект торгів, коли парламент зміг вибити портфелі в уряді, чому сприяла навіть “стара гвардія” Слуги народу, а саме Арахамія та Стефанчук, хоча і опосередковано. Головна вразливість Зеленського це його мегаломанія та страх більшої популярності серед населення когось іншого, що вже не раз призводило до конфліктів, а залежність від минулого та стосунків з оточенням, призводило до чергових репутаційних ударів по ньому, що і є головним ресурсом президента насправді. Саме послаблення авторитарності можна побачити в зменшенні монобільшості, яке коливається на майже мінімальній висоті, яка допустима. Небажання миритися з Федоровим, якою б теж спірною фігурою він не був, є новим джерелом конфліктів, насправді, Зеленському, політично вже пустили кров, і хоча фактично цього ще не сталося, розкол “СН” як дуже сильно вираженої парасолькової партії , без конкретики, може перерости в боротьбу за вплив, і роз’єднання н сфери впливу всередині неї. Федоров є черговою але не останньою кризою, яка послаблює президентську фігуру в Україні, на фоні, вдалої кооперації депутатів з західними елітами, та населенням.
В підсумку, від червоних націоналістів 50-их переживших сталінські репресії і до двадцятих, з тиранією охлократичного популізму, єдине можна прослідкувати дуже великий зв’язок в безперервності боротьби децентралізованих і централістських сил, як всередині України з деспотами і тиранами так і в боротьбі України з червоним імперіалізмом і червоним націоналізмом Росії як в минулому так і в сьогоденні.
Автор: Хану Михайло
