Swarmhole — Visceral Void (LP, 2026). Рецензія

Інфекція якісного дезкору в українському металі за який не соромно

Ще з часів «агресивного рокера» інтернетом ходить прикол, що якість та брутальність дезкору можна виміряти тунелями учасників гурту. Якщо діаметр такий, що туди можна закинути триочковий баскетбольним м'ячем (як у вокаліста Suffokate) — то це «самий сік». Втім, на Suffokate наш український сабж не схожий від слова «ну, майже», але й не є чимось принципово новим — навіть більше, це схоже саме на данину шани епосі, що вже, здається, минула.

У нас безумовно не так багато унікальних та неповторних гуртів, але ще менше тих, хто просто робить канон, і одиниці тих, хто робить цей канон якісно. Скільки себе пам'ятаю, для СНД-гуртів 10-х завжди було проблемою відтворити «дезкорич» на піку його популярності — успішних прикладів, яким це вдалося, як кіт наплакав. Один із них, ім'я якого не можна згадувати, відомий зараз на весь світ (донедавна був ласий і в Україні виступати), зараз катається зі своєю братвою Штатами та кошмарить бідних вестернів усе тією ж бридно-гидкою старою казочкою про Бабу-Яґу. Куди доречніше згадати гітариста Acrania, що прописував та продюсував більшу частину того проєкту, і чиєю реальною заслугою цей успіх здебільшого і є.

Наш гурт працює у схожій слемовій стилістиці, тільки без «кря-кря-вокальної» подачі, і, що характерно, має реальний рівень (!) продакшену без сторонньої допомоги вестернів.

Swarmhole встигли охопити слухачів нестерпно колючою інтригою очікування, витримавши ну дуже розтягнутий такт перед релізом альбому кількома синглами з паузами у роки! Нарешті робота закінчена, і це праця на всіх етапах «від і до» вітчизняного виробництва: починаючи з приємного оформлення Анни Demise (Drift of Genes), що зустрічає нас перед прослуховуванням, закінчуючи щільним та насиченим зведенням Олександра Чернікова, що залишає по собі крутий посмак. Щоправда, за просування альбому відповідатиме UK-слем-розплідник Rotten Music. Що ж, сподіваюся, ця інфекція заразить побільше навушників у світі, оскільки матеріал «Visceral Void» можна без зайвих вагань назвати конкурентоспроможним або, як ще кажуть на старому сленгу, «фірмовим».

Мабуть, основною ознакою звучання «Visceral Void» можна назвати поєднання всього «смачного» з нещодавнього слем-дезкор-мейнстриму з перевіреними методиками класичної SBDM-школи. Можливо, Swarmhole і не вирізняються такою вираженою винахідливістю у побудові ритмічних малюнків та пошуках груву, як ті ж Acrania (на що тут, скоріше, і не було акценту в задумі), проте й не скажеш, що партії цього слемового «нарізалова» нецікаві чи позбавлені креативного пошуку — це в міру технічна, якісна та вивірена «довба».

Альбом швидко налаштовує на свій вайб, занурює у подорож темними закутками тваринної агресії десь у незвіданих областях мозку. У це неважко «в’їхати» і тим паче неважко слідувати інстинкту качатися (в усіх сенсах — спробуйте потягати під це залізо) протягом усього хронометражу. Навіть більше: у такому темпі здається, що альбом закінчується занадто швидко. Тож, таким чином виникає питання для музичних експертів: це все-таки мініальбом, зважаючи на його тривалість, чи усе ж повноформатний альбом?

Структурно ми маємо композиції, побудовані на брейкдаунах та динамічних переходах між ними. Ще швидше тут хіба що змінюється сітка нот барабанів: від чітких, майже машинальних «качалок» до бластбітного мінігана та автоматних черг збивок. Глибокий, майже утробний гроул та семпли тектонічних бас- чи кік-дропів, схожих на землетрус, що щедро розкидані перед брейкдаунами, створюють навколо звучання масштаб чи то космічної, чи то інфернальної епічності, що ідейно «молодить» саунд.

Якщо відстежити, звідки альбом бере свою структуру та форму, неважко, то доволі цікавою видається його динаміка. Вона не копіює, але досить наближена (як мінімум за вайбом) до хаотично бурхливого US-way BDM зразка, на кшталт Putridity та подібної швидкісної навколо технічної «гурятини». Хоча насправді вона залишається досить передбачуваною і чітко окресленою повторюваними рифами та їхнім ритмом. Тут справа не стільки в кількості нот у цьому киплячому рифовому казані, скільки у швидкості та кількості змін, що зберігають при цьому досить «дружній» квадратний патерн. Це більше нагадує чіткі черги з автомата по свіжому м'ясу, ніж його перемелювання на фарш чи кашу з пережованих кишок, як зазвичай відчувається USBDM.

Це навряд чи той альбом, що потішить наших шукачів айдентики, як і навряд чи робота, що справить вау-ефект на жанровій сцені. Він не переверне чиїсь уявлення про стиль, не поверне дезкор у мейнстрим і не дасть поштовху до його ревайвлу в Україні найближчим часом. Але він сам по собі дуже міцно стоїть на своєму місці й здається непорушним у своїй впевненості та чіткості.

Як мінімум, при детальному розгляді архітектури цього моноліта і вслуховуванні в його вібрації, він може ненадовго повернути слухача в недалеке минуле. Це не та музика, що втамує дофамінову спрагу «вакуумних» оглядачів та критиків сьогодення, бо вона банально не є продуктом свого часу. Проте це однозначно продукт свого місця — нашої української локальної дезкор/БДМ-сцени, яка хоч і виглядає непорушною, проте є живою і зарядженою стріляти якісними релізами, подібними до «Visceral Void». Без щирої любові до своєї справи така музика не з'являється нізвідки. Це саме та річ, що наситить наших голодних дезкорщиків та SBDM-щиків тут і зараз. І ті, скоріше за все, попросять добавки, бо це до біса смачно!