1
Я відчуваю цю втрату неймовірно гостро. Утрату сяйва, що згасло й завмерло на німих сторінках минулого. Тепер у серці панує холод, а пам’ять сумнівається, чи всі репетиції, виступи, подорожі з моїм танцювальним колективом відбувалися насправді. Сумно усвідомлювати, як тривале дистанційне навчання перетворює людину на жалюгідну комаху — неначе комп’ютери, смартфони й телевізори назавжди спіймали світ у свої підступні міцні тенета. Починаю забувати живу радість юних відчуттів: міцні обійми друзів, ласкавий дотик дівочої руки, веселі іскорки в очах найрідніших…
Саме тому дуже зрадів, коли несподівано зустрів ЇХ, адже в мене з’явилася нагода знову побачити справжнє життя — на сцені. Ішов сірою вулицею
під сивим небом, дивився на безбарвних людей. І не одразу розгледів знайомих танцюристів серед байдужого натовпу.
— Іване? — здивовано підходжу до високого юнака в сонцезахисних окулярах, який раніше був моїм колегою.
— Привіт, так давно не зустрічалися! Як ти? Що ти? — посипалися запитання від Івана, коли він мене впізнав.
Бачу знайомі лиця біля нього, які, проте, так змінилися за два роки!
— Ви недавно десь вдало виступили, я чув...
— Та ми й сьогодні танцюватимемо біля палацу Потоцьких. Приходь
о сьомій годині вечора, якщо можеш.
— Прийду. Успіху вам! — я помахав рукою колишнім одногрупникам,
які замислено й здивовано дивилися на мене.
А колись дивилися... не так. Ще кілька років тому приходив після уроків на вечірню репетицію, із задоволенням робив вправи, старанно відпрацьовував рухи, а потім зливався в спільному пориві з партнеркою,
бо справжні солісти мають постійно думати одне про одного під час танцю, щоб не помилитися. Не можна стояти в парі й танцювати «окремо». Хореографи часто навчають дітей розуміння, що тільки згуртована команда може боротися за тріумф. Хіба велика сила в самотньої людини, яка цурається всіх?
Коли ми зовсім малими починали наш шлях у «Левеняті», то виконували вправи на старих подертих килимках, кривій і брудній дерев’яній підлозі, тому балетки після репетицій ставали жахливо липкими. Спочатку в залі панували сутінки та вбогість, однак у нашому дошкільному віці можна було «не маючи нічого, мати всьо». Згодом підлогу застелили лінолеумом, поставили нові балетні станки, тож умови репетицій значно покращилися.
Добре пам’ятаю себе вже трохи старшим — десятирічним хлопцем, який дуже хвилюється перед виходом на сцену, адже вперше танцює «Для танго потрібні двоє» на очах у численних глядачів. Як учень, що боїться забути уривок вірша, я боявся забути чи переплутати правильну послідовність рухів, бо розумів, що моя помилка стане також дебютною катастрофою для партнерки. Усі елементи танцю тоді становили для мене велику павутину, яку, на щастя, успішно вдалося розплутати, тому пізніше я вже нервувався трішечки менше, зате радости відчував більше.
«Для танго потрібні двоє» — це було моє друге дихання. Коли колеги вже певний час завзято вивчали початок цього танцю, я щойно повернувся на репетиції після складної операції, яка на кілька тижнів ув’язнила мене в чужому лікарняному світі. Досі згадую, як ішов до палати, сутулячись від гострого болю, як читав «Книгу джунглів», щоб урятуватися від травматичної реальности, і як бабуся, щоб мене розрадити, приносила до ліжка гральні карти з героями мультфільму «Льодовиковий період».
Тому спочатку сильно відставав від друзів, відчував себе невдахою і слабаком, але дівчинка, з якою мене поставили танцювати в парі, на диво терпляче ставилася до моїх помилок. Я досі щиро вдячний цій людині за те, що подарувала мені час і мотивацію для відновлення втраченої форми. Незабаром ми стали солістами завдяки наполегливим тренуванням, а я знову насолоджувався смаком життя здорової людини.
Раніше я не любив усміхатися на сцені, хоча всі просили «трішки підтягнути кутики губ». Сприймав кожний виступ як велике завдання, яке потрібно виконати передусім технічно правильно. Але романтична атмосфера «Для танго потрібні двоє» стала фундаментом позитивних змін у моєму ставленні до сценічного життя. Я почав відчувати ритм танцю, експериментувати з акторськими прийомами, намагався бути харизматичним, неповторним, навіть непередбачуваним, бо мені так не вистачало цієї творчої сміливости раніше!
Ніколи не згасне спогад про неймовірну легкість, яку я відчував від повернення повноцінного контролю над фізичними можливостями свого тіла, коли стрибав вище за всіх, легко робив «мостики», «берізки», «жабки» й «рибки», змагався з хлопцями за перше місце на танцювальному рингу. До речі, концертмейстер часто навмисне починала акомпанувати повільніше, коли я зависав у повітрі, притискаючи коліна до грудей, адже мені був потрібний додатковий час, щоб знову приземлитися. Ці стрибки-польоти пробуджували потужну віру в суперсилу, яку мені дарували танці
Так цінно усвідомлювати, що ти знов учасник великої команди, друзі — поруч, з тобою танцює солістка, навколо лунає дзвінкий сміх і бринять безтурботні жарти, енергії яких не може затьмарити сувора спортивна дисципліна! Ці емоції, мабуть, неможливо описати: література — лише відображення, віддзеркалення, відбиток зовнішнього або внутрішнього життя особистости, але аж ніяк не самé життя.
2
А вечір сьогодні теплий, але якийсь сумний. Літо закінчується...
Кінець серпня. О сьомій годині, мабуть, уже буде холодно й вітряно, хіба чудовий виступ мого улюбленого «Левеняти» зігріє серце.
О, раніше, після репетицій, я відчував потужну життєву енергію. Скільки її було в м’язах і думках! Адже знав, що для танцю потрібні наполегливість і витривалість, які робили життя по-справжньому насиченим чудовими моментами.
У вікно вже заглядали сутінки, але танцювальний зал був залитий світлом, наповнений сміхом, завзяттям, енергією, теплом дружби, хоча годинник на стіні показував шосту годину вечора.
Перша, друга, третя позиції. Батман, пліє, релєве, жете. І до болю знайомий голос Наталі Володимирівни: «Маркіяне, вище ноги! Радіку, не поспішай! Максиме, посунься трохи вперед!»
А тоді розминка завершувалася й гучно ревів Луї Армстронг: «Takes two to tango, two to tango». Потім — українська тематика: веселі «Черевички», улюблена «Сопілочка», складні «Поліські викрутаси». І ми, успішно завершивши репетицію, поверталися додому, а Львів поступово поринав у таємничу вечірню темряву, серед якої, немов дороговказ, світився оперний театр.
«Черевички» спочатку придумали навмисне «під мене», я був першим солістом в історії цього танцю. Колись глядачі мали можливість вдосталь надивитися на серйозного карапуза, який стрімко вилітав із-за лаштунків у компанії двох дівчат, на голову вищих і на рік старших за нього.
На щастя, згодом я танцював «Черевички» з партнерками мого віку й дуже радів, бо раніше комплексував через значну різницю в зрості зі старшими колегами.
Коли наша група починала ознайомлюватися з першими рухами «Сопілочки», я боровся за місце соліста з Русланом, який ще змалечку показав себе старанним, кмітливим і дуже вмілим танцюристом. Цікаво, що учасником «Левеняти» хлопець став у три з половиною роки, тож досвіду йому не бракувало. У нашій конкуренції справедливо переміг саме Руслан, однак я не засмутився, бо дуже любив українську душу «Сопілочки» з її гуцульськими костюмами та «коломийковим» ритмом.
Танець складався з двох частин: повільної і швидкої (саме так ми «неофіційно» називали їх). Мені більше подобалася швидка частина, бо хлопці й дівчата крутилися, мов дзиґи, різнобарвне вбрання перетворювалося на мерехтливу веселку, тож навіть на репетиціях ми були червоні, як стиглі помідори, а піт лився гарячими струмками. Шалений темп танцю захоплював нас в ураганні обійми, переносив на своїх крилах в ірреальний світ п’янкої свободи й неприборканої енергії.
Натомість «Поліські викрутаси» стали для мене справжнім нічним кошмаром. Річ у тім, що під час цього танцю траплялися різні непередбачувані халепи. Наприклад, якось я не знайшов свого капелюха в костюмі, тому взяв перед виступом капелюх, який належав синові керівниці колективу й був, звісно, завеликим для мене.
На сцені я одразу випадково врізався головою в живіт колеги, невдало намагаючись пройти під стіною рук інших танцюристів. Упродовж двох-трьох неймовірно жахливих секунд стояв посеред сцени, загороджуючи дорогу бідолашній дівчині, коли всі інші продовжували танцювати. Ще встиг панічно подумати: «Пригоди починаються!»
І пригоди справді почалися. Від зіткнення капелюх насунувся мені на очі, тому я нічого не бачив: схопив якусь танцівницю, не знаючи, чи це справді моя партнерка, і вперто танцював далі, хоча було соромно. Незабаром у мене народилася млява надія, що зможу «гідно» завершити виступ, але нещасний капелюх урешті-решт просто злетів із голови. Коли вже йшов переодягатися, почув грізний крик: «Радіку, іди сюди!!» Довелося витримати заслужену виховну бесіду. Тому що танці — це завжди про відповідальність.
У Львівській опері ми теж виступали. Посіли третє місце на Всеукраїнському фестивалі-конкурсі народної хореографії імені Героя України Мирослава Вантуха.
Третє місце... Колись це було успіхом, але тепер Левенята звикли до абсолютних перемог. Колектив вийшов на новий рівень, бо його учасники не втомлюються приймати нові виклики, не бояться труднощів. Досвід та завзяття, сполучені в гармонії. І гарними костюмами мої друзі завжди могли похвалитися, адже задоволення від усвідомлення того, що ти маєш чудовий сценічний вигляд, також допомагає не розгубитися під час виступу.
Часто згадую подорож на великому човні, який плив назустріч легеньким хвилькам Мазурських озер. Тоді так весело було в товаристві танцюристів-колег милуватися чудовими пейзажами літа, насолоджуватися відчуттям сили й молодости, вдихати на повні груди свіже повітря. Адже ми щойно успішно виступили на Малій сцені міста Мронгово, тому ніщо не могло затьмарити нашої радости. Погода, щоправда, була не дуже сонячна, але яке це мало значення, якщо серце співало? Так мандрівки допомагали юним учасникам «Левеняти» ставати щасливішими й більш згуртованими.
Одного разу, повертаючись після вечірнього виступу до автобуса, я ніяк не міг упізнати його в темряві чужого міста, бо цілий день думав про костюми й генеральну репетицію, а на колір та особливі прикмети транспорту не звернув уваги. На щастя, інші учасники колективу були пильніші, тому допомогли знайти рятівну зону комфорту на колесах.
А ось тоді мені несподівано стало дуже гарно на душі. За вікнами автобуса пропливав таємничий вечірній часопростір, а я сидів поруч із Максимом — не найкращим танцюристом, але сміливим і харизматичним другом. Максим натхненно читав «лекцію» про життя і творчість Фредді Мерк’юрі, яким дуже захоплювався, і ця лекція була значно цікавішою, ніж ті нудні повчання, що слухав пізніше на першому курсі навчання в університеті (хоча насправді я ніколи не був фанатом британської рок-зірки). Найбільше запам’яталися слова Максима про трагічні останні дні співака, які минали в нерівній боротьбі з безжальною хворобою. Сумно було думати про те, що на світанку життя в людини так багато енергії і планів, а наприкінці часто не залишається нічого — лише неміч з’їдає виснажене болем тіло.
Я обожнював дрімати в автобусі чи поїзді, що мчав крізь ніч назустріч невідомості. Легеньке погойдування сидіння чи ліжка й ритмічне постукування коліс заколисували мене. Тому слова хореографів «Прокидайтеся, ми вже майже приїхали додому!» завжди спочатку дуже дратували й засмучували, адже було таке відчуття, наче несподівано обірвалася казкова подорож.
Люблю згадувати нашу перемогу на танцювальному конкурсі в Скоморохах. Можливо, навіть не так перемогу, а самé життя в селі.
Нам було 12–13 років, ми грали у футбол і волейбол, навколо панував безмежний літній простір, бо репетиції, на щастя, не забирали забагато часу. Я жив в одній кімнаті з танцівниками Максимом і Маркіяном, які були безмежно закохані (кожен у свою Настю), тому дуже страждали щодня, бо дівчата не поспішали відповідати взаємністю. Маркіян боявся спати вночі без світла, тому, коли він умикав ліхтарик у пітьмі, я починав грати роль лютого привида, щоб трішки полякати «маминого синочка».
Ми тоді щиро вірили, що попереду чекають незліченні моменти щастя й великі творчі можливості. На жаль, це була певна ілюзія: сьогодні я розповідаю про закарбовані в пам’яті спалахи лагідного світла, якого більше нема. Тепер є лише стіл, крісло, смартфон, комп’ютер і дистанційне навчання…
3
Ми з батьком таки пішли на гала-концерт, що мав відбутися біля палацу з участю колективу «Левеня». Заздалегідь подбали про теплий одяг. У серпневому вечорі вже відчувалося дихання сумної львівської осени.
Так, тепер навіть осінь сумна, а колись і взимку було тепло й затишно. Наприклад, під час зйомок новорічної реклами в аеропорту «Львів». Скільки разів доводилося бігти до мерехтливої ялинки, під якою було багато «живих іграшок» — юних учасників колективу! Знімальна група не могла вгамуватися: то біжимо занадто повільно, то не надто радісні лиця в «іграшок», то поспішаємо зі знайомством із новорічними подарунками... Але настрій справді був магічний, а результат перевершив очікування.
У фіналі всі танцюристи, стоячи в чудових різнобарвних костюмах, дружно кричали: «Happy New Year!» Можна було нескінченно насолоджуватися атмосферою свята й казки.
В одному мюзиклі я грав роль наймолодшого гнома — друга Білосніжки. Це теж був цікавий досвід, адже зйомки реклами чи короткого фільму — завжди складна робота. Однак згуртований колектив не боїться нових творчих викликів! Щороку «Левеня» здобувало все більше перемог, ставало сильнішим. Але в певний момент я відчув, що сам уже не можу стати сильнішим. Сяйво руху почало згасати. Ми тепер вивчали складніші танці: «Молдовську сюїту», «Сюїту шльонських танців», «Буковинський парубоцький».
Іноді прокидалася надія. Знову й знову приходив до станка, працював, але розумів, що епоха моїх танців закінчується. Було сумно це усвідомлювати.
Під час одного заняття подивився на стіну. Там висіла фотографія, на якій я побачив себе. Раптом відчув гострий біль у правій руці. Партнерка зробила різкий рух і випадково вдарила мене по скарлюченій, хворій кінцівці. Ось таке нагадування, що за успіхами й цілеспрямованою роботою часто ховається біль. Щоб бути хорошим танцюристом, потрібно вміти щоразу долати власні слабкості. Справжній артист завжди хвилюється перед виступом, бо прагне все зробити якнайкраще. Коли ти знаєш, ЩО саме хочеш показати глядачам на сцені, то мусиш навчитися не боятися вірити в себе та у своїх друзів.
4
Біля палацу Потоцьких було дуже багато людей. Вони стояли, сиділи, бігали навколо тимчасово спорудженої сцени, на якій мали виступати різні колективи, а серед них — «Левеня». І майже відразу впізнав своїх: усюди бачив знайомі костюми та улюблених танцюристів. Як мої друзі виросли! Стільки сили й завзяття, що приємно дивитися.
— Радий тебе бачити! — привітався Руслан, з яким я раніше довго дружив. Тепер він перетворився на справжнього чоловіка. Високий зріст, широкі плечі, благородний погляд — усе свідчило, що Руслан старанно працює і постійно вдосконалюється на тренуваннях та репетиціях.
Великою несподіванкою стала зустріч із Максимом, який кілька років тому переїхав до Варшави. Він сумував за львівськими друзями.
— Я на місяць до Львова приїхав. І сьогодні теж хочу побачити виступ наших. А вже завтра буду повертатися до Польщі, — пояснив він мені.
Важко описати ту радість, яку я відчув, коли Левенята вийшли на сцену. Так, це був новий рівень. Жоден колектив не міг сьогодні зрівнятися з ними.
Дуже сподобався танець «Скокі», який нагадував гопак. Я зауважив, що старші танцюристи записали власну фонограму до «Турянського», яка підсилила позитивне враження від танцю. Краєм ока встиг поглянути навіть на розминку та нетривалу репетицію колег. О, таке відчуття, наче просто продовжується заняття, яке завершилося два роки тому!
— Пізно ввечері ми танцюватимемо разом з усіма іншими колективами. Це буде спільний виступ. Залишишся дивитися? — запитав Іван.
Щось похмуре я відчув у собі після цих слів. Вже була дев’ята година вечора, а Львів уночі — гарне, але небезпечне місто. Якщо залишуся, то доведеться повертатися додому в цілковитій темряві.
— Ні, на жаль. Мушу ще результати фольклористичної практики оформлювати, — тихо відповів я. — Але ти продовжуватимеш танцювати й наступного року?
І почув гарну, влучну, правильну відповідь:
— Так. Танці для мене — це вже традиція, а традиції потрібно шанувати...
Була майже ніч, коли я повернувся додому. Тиша, темрява, холод.
Левенята! Мені з вами... затишніше.
