Розділ 1
Палац Фрайтів Де Крейдів, Лондон 1802р.
Мітчелл просинавшись кожного дня в тій самій ложниці почав відчувати меланхолію, наче птах в золотій клітці. Птах який буквально міг і мав усе що забажає, окрім свободи. За кілка тижнів йому вже виповниться вісімнадцять але він досі не може навіть вирішувати яку сорочку йому одягнути. Ця заможність яка вимагала чимало слуг та служниць які роблять усе замість нього та будь якого члена його родини тепер здавалася опікою над людиною з обмеженими можливостями. Це позбавляло його можливості подорослішати, крім того нав’язувало почуття інфантильності. Не дивлячись на те що більшість людей мріють про таке життя, не всім воно припадає до душі, або ж тільки тим хто іншого не знав.
Коли ти живеш за золотими завісами театру „Заможній” доводиться грати без антракту, протягом цілого життя. Мешканці міста бачать тільки гарну обгортку, виставу яка починається коли представник їхнього роду виходить на вулицю. Їх життя виглядає легким та безтурботним в той час, як вони повинні дотримуватися цілої низки (на перший погляд несусвітніх) правил. Наприклад: Ходити з ідеальною осанкою, усміхатися так щоб один кутик вуст не був вище чи нижче іншого, підборіддя має відлягати від шиї на 40 градусів, пережовувати їжу потрібно 22 рази, не допускається жодної складки на одязі а ні тим більше плями. І це далеко не всі правила які потрібно опанувати кожному в чиїх жилах тече голуба кров.
Перше що робить Мітчелл після пробудження, дивився крізь величезне вікно у даличинь, де видніється один з районів міста. Не тому що йому там щось подобається чи хоче щось побачити а щоб забути свої нічні жахіття що снилися йому доволі часто але він не надавав цьому значення тому, що навіть не розумів чи це добре чи погано. Потім він дивився на годинник та розумів коли почує кроки Белфорда, дворецького який завжди приходить у один і той самий час. Зрештою тут усе відбувається у один і той же час, інакше і бути не може. Белфорд приносить йому одяг у якому Мітчелл має прийти на сніданок, адже це один з небагатьох моментів коли вся сім’я збирається разом і не дай Бог хтось прийде хоч з пом’ятим комірцем сорочки, буде вважатися невігласом і ганьбою їхнього роду.
Отож коли Мітчелл подивився на часи, зрозумів що зараз почує тупотіння Белфорда. Тільки дворецький підняв руку щоб постукати, двері відчинилися і перед ним постав Принц Мітчел Фрайд де Крейд. Хоча Белфорд був злегка здивований, він не міг проявляти своїх емоцій перед родиною Фрайдів.
- Доброго ранку, Сер!,- сказав Белфорд глибоким голосом.
- Доброго, - злегка сонливо відповів Мітчелл.
- Я приніс вбрання, Сер. Вам потрібно з’явитися на трапезі через 30 хвилин 23 секунди.
- Дякую Белфорде,- сказав Мітчел. Після чого закрив двері та обдивився вбрання. Він швидко
одягнувся та розвернувшись поглянув у дзеркало. Сьогоднішній наряд нагадував йому костюм клоуна. Розуміючи що йому прийдеться так ходити цілий день він розчаровано похитав голово. Коли його погляд зупинився на дзеркалі в очі йому потрапила книга на обкладинці якої був зображений клоун вдягнутий у схожий одяг. Він задумався і втратив відчуття часу. Зиркнувши на годинник Мітчелл зрозумів що міг спізнитися тож провівши незастелену одрину поглядом вийшов з кімнати.
За столом вже зібралася вся сім’я: Рудольф та Хелена були найбагатшими людьми у Лондоні і неймовірно цінували свій час, тож у їхньому палаці усе повинно було бути розплановане до секунди. Це правило незлюбилося нікому але найбільше його не любила Сʼюзен, сестра Мітчелла яка сиділа поруч з ним навпроти батьків щоб вони могли контролювати чи вони дотримуються усіх правил етикету. Хелена дивилася на годинник і її лице ставало все більш незадоволене з кожною секундою. Поглянувши на неї Рудольф зрозумів що на тихий спокійний сніданок годі й сподіватися. Раптом відчинилися вхідні двері, всі повернули голови. Мітчелл побачивши що вся увага спрямована на нього застиг на кілька секунд після чого сказав.
- Доброго ранку, сім’я. Сподіваюся ви не…
- Ти запізнився на 44 секунди,- перебила його Хелена,- хотів нас голодом зморити?
- Мені дуже шкода, що…
- Що за 18 років ти таки не навчився ні пунктуальності ні манер?
- Хелено годі,- сказав Рудольф,- Думаю він розуміє.
Сʼюзен проводила його зі співчуттям в очах, поки він йшов до громісткого обіднього столу. Вона багато читала романтичної літератури, набагато більше ніж спілкувалася з людьми і це формувало їй трохи хибне уявлення про світ. Вона думала що всі люди ідеальні а проблем не існує, особливо для таких як вони. Можливо просто її батьки вже давно живуть разом і пристрасть вже не така палка як колись тому часом вони здаються суворі але інші люди точно всі ідеальні й хороші. Сівши Мітчелл поглянув на столові прибори серед яких були чотири види ложок, три різні виделки та два ножі. За ці роки життя вся розкіш навколо нього навчила його мінімалізму, все почалося з усвідомлення що багаті купують речі не тому що вони їх потребують а тому що можуть. Вони не мусили користуватися усіма столовими приборами але робили це тому, що так роблять багаті люди.
Протягом сніданку, Белфорд стояв коло вхідних дверей на випадок якщо хтось буде потребувати його допомоги. Його лице завжди залишалося без емоційне. Це було впроваджено на прохання Рудольфа, щоб він не міг зауважити його думку з приводу якихось дій чи рішень але найбільше він боявся побачити осуд. За довгий час поки Белфорд тут працював, він і справді став майже без емоційним, навіть на самоті було важко вичавити посмішку. Зараз він стояв нерухомо і нагадував скоріше статую ніж живу людину.
- Белфорде,- звернулася до нього Хелена,- що скажеш з приводу ходьби нашого молодого принца?
- Вже краще, Мадам! Але ще потрібно попрацювати.
- Мітчелле ти б краще надгонив свою поставу, яку мав виробити давно тому. А то на твоєму
балу жодна дівчина не побачить в тобі потенційного нареченого. А я нагадую і наголошую що це те заради чого ми і всі вельможні влаштовують бали. Тобі потрібно знайти гідну, тобто найбагатшу дівчину щоб наші родини могли об’єднатися і як наслідок розшири свій вплив.
- Так я відчуваю це на своїх плечах. А-ал-але я не розумію як можна пов’язати своє життя з
людиною яку я бачу вперше. Хіба це не повинний бути природній процес?
- Ти повинен думати про щось більше важливе ніж природні процеси,- Твердим голосом сказав
Рудольф,- наприклад про імперію яку ми будували протягом всього життя, а мої батьки будували протягом їхнього. Ти не можеш це все перевернути на свій лад і жити як заманеться. Ми всі деталі одного великого механізму. В кожного титулу є свій обов’язок у принців і принцес найпростіший, одружитися і насолоджуватися владою. А бал буде хорошою нагодою для твоє сестри підготуватися щоб знала що робити наступного року.
- Яким чином це може служити мені підготовкою,- Запитала Сʼюз. Рудольф підніс руку до
підборіддя, погладив його та на мить задумався. Він був консервативним, старомодним правителем який дбав тільки про свої статки. Все ж таки він хотів пояснити їй усе при іншій обстановці але вирішив чим раніше тим краще.
- Розумієш, коли ти одружуєш з кимось принца важко знайти когось його ж польоту з такими
самими статками як у нього але коли ти видаєш дочку то можна зірвати куш, особливо з такою вродою як у тебе., - Він поглянув в її очі надіючись побачити там розуміння й сприйняття, натомість очі Сʼюзен були наповнені шоком, вона на мить перестала жувати їжу. Для неї це звучало наче (Коли настане твій час я оберу тобі найбагатшого нареченого. Вийдеш за нього щоб всі були щасливі). Знаючи батька він вже знайшов для неї підходящого кандидата. Вона була вражена від почутого та сумно дивилася в тарілку. Це не нагадувало жодного романтичного сюжету з книг які вона прочитала. А прочитала вона багато романтичних історій та й сама хотіла одного дня пережити свою. Ця мрія осіла в її голові уже давно, ще коли до них приїжджали гості котрі мали дочок її віку, вони завжди вигадували та обговорювали романтичні сценарії а часом старші дівчата оповідали свої історії знайомства з нареченими. Вони самі обирали за кого їм вийти, зрештою серед їх кола не було поганих варіантів. Бали звичайно були але це не були намагання зловити крупну рибу, швидше приємне час проведення.
- Не гоже дівчині з титулом де Крейд втуплюватися розпаченими очима в тарілку, вона на те не
Заслуговує,- сказала Хелена і додала.- Батько знає як краще.- Хоч Мітчелл ще не наївся, він хотів як найшвидше покинути бенкетну. Тож вставши він проголосив.
- Було дуже смачно та приємно розділити цей сніданок з усіма вами але мені вже час йти.
- Невже у тебе раптом з’явилися якісь термінові справи?
- Ні батьку, просто хочу сьогодні краще підготуватися до тренування.
- Це добре,- Усміхнувшись сказав Рудольф,- Ми з тобою хоч і не зовсім однакові, часом ти
нагадуєш мені мене молодого, жага до перемоги, кров кипить.
Справді, Мітчелл відчув як всередині нього почала кипіти кров але не через фехтування. Він досі чув ці слова у своїй голові ( Часом ти нагадуєш мені мене молодого), знову і знову.
- Бажаю усім вдалого дня,- Сказавши це із злегка награною посмішкою та ледве вклонившись
він покинув трапезу.
Насправді, він не збирався готуватися до занять з фехтування, просто під час сніданку назбиралося занадто багато речей на які йому б хотілось порозважати. Повертаючись до кімнати його почали охоплювати дивні відчуття. Він ввійшов та провернув ключ у дверній скважині. Погляд у дзеркало, він дивився так що зміг побачити свою сутність. На нього дивилася млява істота, не квола але і не міцна, не добра і не погана. Глиняна істота з якої можна ліпити, подумав він. Влігшись на ліжко Мітчелл втупився в стелю і думав, копирсався у спогадах свого життя намагаючись знайти відповіді на питання який ще навіть не мав але відчував їх присутність. За мить він почув тупотіння. Белфорд не повинен був зараз навідатися. Ні це не були його кроки, він розпізнав стиль ходьби Сʼюзен, коли вона вже підійшла до дверей. Тихий стук в двері змусив його піднятися з ліжка. Він відчинив двері і Сʼюз швидко зайшла всередину.
- Я не хочу такого! - з гіркотою в горлі сказала Сʼюзен,- не так я собі уявляла доросле життя.
- Я навіть не уявляв дорослого життя і чесно кажучи не думаю що ми колись дізнаємося що це таке.
- Що ти маєш на увазі?
- Я тут подумав і, нічого не зміниться.
- Як на мене, усе починає змінюватися і не в найкращу сторону.
- Ми маємо владу?
- Звичайно ми найвпливовіші люди в місті.
- Ти колись обирала що ти будеш їсти на сніданок?
- У нас завжди безліч їжі на столі, ми їмо що забажаємо. Мені говорили що люди в місті так не можуть.
- Але ти можеш сказати щоб замість чаю з молоком тобі принесли сік?
- Не думаю, що це має якесь значення. Взагалі я не хочу виходити за когось вже через рік! Я хочу пережити власну історію кохання як Джулєта але з хепі ендом.
- Сʼюзен, мені здається наші батьки не впоралися зі своїми обов’язками.
- Якими обов’язками?
- Нашим вихованням, останнім часом я починаю задумуватися про дивні речі і ці речі мене лякають.
Величезне дякую усім за прочитання!
Друга частина роману уже у профілі.
Буду вдячний за будь-який коментар)
