У цьому тексті буде розглянуто не так психологічний як історичний та культурний контекст в якому формується психіка людини.
Кожна епоха має свої провідні психічні стани. Річ в тім, що не тільки індивідуальні особливості та генетичні схильності, а й вплив середовища буде визначати і формувати основні способи реагування. Тобто те як ми живемо впливає на наші поведінкові та емоційні стани. Наше середовище формує не лише цінності та стиль життя, а й те, яким чином психіка навчається справлятися з напругою.
Тривожне суспільство як новий стан сучасності
Давайте охарактеризуємо наше сучасне суспільство, яке воно? Особисто для мене сучасне життя нагадує швидку чернетку в записнику, десь щось почув важливе, десь щось згадав, десь побачив, накреслив й погнав далі. І навряд колись відкриєш цю сторінку, бо взавтра напишеш щось ще і вже те, що було записано вчора або не важливе або не актуальне для сьогодні. Це час коли наповнення важливіше за зміст, коли всі зосереджені на дрібних деталях, не помічаючи цілісний образ.
Полишаючи метафори і повертаючись до суспільства та психіки в ньому, можна сказати, що темп інноваційного розвитку швидкий, а от відчуття впевненості та задоволеності від такого темпу доволі низьке. Тому провідним станом психіки сьогодення є тривожність та тривожні стани (думаю це не варто доводити, якщо зазирнути в статистику поширених розладів). Це відповідь організму на темп життя.
Життя, що вимагає від нас включеності, бути всюди, натомість підсилюючи невідомість і невпевненість. Активізується стан активних учасників з пасивною участю. Тобто ми залучені у велику кількість соціальних процесів, створюючи при цьому хибне відчуття контролю і залученості.
Наша психіка є адаптивною навіть якщо результат цієї адаптації нам не подобається. Саме в цій логіці можна зрозуміти й зростання діагностики РДУГ. Бо мозок пристосовується до того середовища, в якому він перебуває і реагує відповідно до нього. Реальність вимагає багатофункціональності, креативності, гнучкого мислення, миттєвого реагування. Таким чином, РДУГ можна розглядати не лише як порушення, а як альтернативну нейропсихологічну адаптацію до світу постійних змін.
Істерія як психічна адаптація ХІХ століття
Таке явище як істерія було одним з центральних психічних феноменів в кінці 19 початку 20 століття, і найчастіше діагностувалось у жінок. Істерія була адаптацією до репресивного соціального порядку: психіка зберігала цілісність, переводячи внутрішній конфлікт у тілесну форму. Це була епоха жорсткої соціальної регламентації, особливо щодо тілесності, сексуальності та емоцій, де людина існувала в системі суворих норм, а пряме вираження внутрішніх конфліктів було практично неможливим. Істерія була емоційно надлишковою, експресивною, драматичною - і цим самим точно відповідала напрузі епохи, яка зовні вимагала стриманості й порядку.
Істерія зникла не тому, що люди «вилікувалися», а тому що змінилися умови: з’явилася мова для говоріння про бажання, тіло, травму. Психіка більше не мусить говорити лише симптомом. Тобто істерія не зникла в класичному сенсі, її прояви перейшли в інші психічні розлади та стани, а її симптомам дали необхідний вихід: змінилися гендерні ролі та зобовʼязання, сексуальна революція та нові підходи до розуміння і прийняття бажань.
Депресія як провідний стан ХХ століття
Якщо психіка 19 – початку 20 століття «кричала», то далі вона зайняла позицію «мовчання» і її новим станом стала депресія. І знову ж таки така реакція не є випадковою, адже традиційні структури сенсу почали активно руйнуватися, а будувати нові самостійно люди були не в силах. Більшість людей були зневірені і втомлені. Індустріалізація, війни, тоталітарні режими, масове виробництво, конвеєрна логіка праці сприяли відчуженню людини від результатів своєї діяльності. Людина перестає бачити себе як суб’єкта - вона стає функцією. Депресія в цьому сенсі - психічна відповідь на втрату суб’єктності.
Депресія все ще один з поширених психічних станів, але втрачає статус “головного фону епохи”, бо сучасна людина вже не має часу на загальмованість. Швидкість, конкуренція і постійна стимуляція не дають можливості «застрягнути» у порожнечі - замість цього виникає тривога і гіперзбудження. Також тривожність та депресія часто співіснують, поєднуючись в коморбідності.
Емоційний вакуум і механізованість як прогнози на майбутнє
Отож якщо зараз психіка знову знаходиться на стадії гіперзбудження тоді можливо припустити що наступним станом буде не посилення тривоги, а навпаки емоційне згасання. І приклади такого стану ми можемо простежити вже зараз: відчуття «життя на автопілоті»; емоційна відстороненість; зниження глибини переживань; надання переваги віртуальним стимулам. Це не класична депресія, а радше емоційний вакуум - захисна реакція на надмірність стимулів, де «порожнечу» замінює «байдужість». Ключовою відмінністю стану емоційного вакууму є те, що це буде захисною реакцією саме на надмірність, а не на нестачу, примус, злам чи невідомість. Хронічне перенавантаження та неможливість інтегрувати досвід може призвести до «іннервації» психічних процесів.
Ймовірно, майбутня психіка буде менш афективною, менш чутливою, більш інструментальною. «Механізованість» не обов’язково означає дегуманізацію - радше нову форму виживання в умовах перевантаження. Це буде формою, де не зовсім зрозуміло чи то машини серед людей чи люди серед машин.
Якщо істерія була тілесним криком, депресія - мовчазним згасанням, а тривожність - постійною мобілізацією, то наступною фазою може стати емоційний мінімалізм.
Хочу також окреслити, що опис цих психічних станів не є спробою їх нормалізації. Це не спроба показати що «ми всі тривожні і це ок, зачекайте кілька десятків років і наша психіка змінить мову реагування». Це спроба наблизитись до розуміння чому наша психіка так реагує, на які виклики сучасності ми можемо вплинути і які реакції нам варто коректувати. Ця праця направлена на глибинне «чому» яке дасть вектор наступному «а що з цим робити».
