Сонячний промінь знову вдарив в очі. Маленький носик скривився, почувся раптовий чих.
-Чіх!
Через мить знову запанувала тиша. Збоку почулись звуки шурхоту.
-Мамо!
На вигук ніхто не обізвався.
-Мамо... В мене ж напевно немає... Хааа... Дурнюха.
Почулись тихі кроки по землі. Крок. Крок. Тиша.
-А хто це взагалі? Хмм, насниця ж.
Цікавість заполонила думки.
-Напевно хтось важливий, якщо вони завжди кличуть.
Знову кроки, шурхіт трави і листя, легкий вітерець роздуває короткі кучерики. Теплий дотик до крони дерева.
-Тре наступного разу запитати в когось. Сьогодні знову буде спекотно, фууух,- маленькі ручки помахали на обличчя, однак це мало що дало.
Раптовий звук здалля привернув її увагу.
-Що це? Варто глянути? Але він казав далеко не відходити. Хоча це відносно близько. Ну... я одним оком гляну і назад.
Маленькі кроки залишали сліди на прим’ятій траві, кожен новий був швидшим, ніби щось штовхало вперед і кричало: “Ти повинна це побачити!”. Бігти було легко і весело, вітер гуляв довкола маленького тільця і також підтримував.
“Там точно щось цікаве, я відчуваю, це був не звичайний звук”, - думки збивали одина одну.
Майже долетівши до джерела, біг перейшов в обережні кроки, а потім і взагалі затихли. Тоненькі пальчики вхопили гілку куща, за яким все ховалось, зелені оченнята бігали в пошуку чогось поки не зрозумілого, але до стабіса цікавого.
-Звідси нічого не видно.- шепотів тихий голос собі під носик.
Піднявшись навшпиньки, щоб побачити більше, маленьке тільце не втримало рівновагу і з грацією мішка картоплі брязнулось з-за куща наполовину викотившись на галявину.
-Йой!
Тихий писк пробігся по галявині, після чого всі звуки стихли. Зажмуренні оченнята перші секунди не наважувалися відкритися, але страх незвіданого наполовину з цікавістю взяло верх. Розплющивши по черзі кожне, погляд одразу зачепився за...
-Ееем...
Те що вона побачила перед собою збентежило. На окраїні галявини тече річка, над якою схилилась жінка, вона бурмотіла щось собі під ніс і здавалося плакала. Зрозуміти було складно, маленькі оченята бігали по галявині в пошуках підказок, але погляд натикався лише на річку і жінку. Так через хвилину дивоглядок, було прийнято рішення тихенько, не привертаючи уваги, встати. Однак, навіть коли почала підійматися, жінка ніяк не відреагувала.
“Якась вона дивна і що то був за звук такий, не бачу нічого що могло б видавати його”.
Крихітні пальчики почесали за вухом, а ніжки зробили обережний крок вперед. Вона не була впевнена в своєму виборі, але щось підштовхувало вперед. Підходячи, вона почала розбирати більше деталей, але розуміння ситуації - ні.
- Так буде краще для нас обох, вибач, вибач, вибач свою матусю, вибач...- тихе бурмотіння постійно повторювало вибачення.
-”Перед ким вона вибачається і знову це слово? Тут же ж нікого немає”, - думки з різними ідеями заповнили кудряву голівку.
Зробивши ще декілька кроків, дівчинка помітила, що руки жінки повністю занурені у воду, ніби вона там щось тримала, а з очей текли сльози, це ще більше спантеличило її. Бажання поставити безліч питань просто роїлись в її голові, але дивне передчуття змушувало мовчати. Через мить атмосфера різко змінилась, жінка почала хитатись зі сторони в сторону, продовжуючи бурмотіти, одночасно з цим, здаля почулись крики людей.
- Знайдіть їх! - грізний крик явно не обіцяв нічого хорошого, крихітка злякалась.
Не розуміння ситуації і страх, заціпили маленьке тільце. Однак набравши повітря в легені вона збиралась окликнути жінку, але раптовий ривок в сторону кущів вибив всю ту малу кількість сміливості і повітря, на їх місце прийшла паніка. Хтось схопив її і побіг в гущу темного лісу, звідки не так давно викотилась вона. Останнє що вона почула перед тим як зникнути з галявини - плескіт води і грізні голоси, які здавались ближчими.
Стукіт серця перебивав думки, ліс пробігав перед очима, рухи - сковані дужою рукою покритою густою шерстю, а звуки все віддалялися і віддалялися. Пробігши так хвилину невідомий хтось зупинився. Від раптової зупинки в крихітки запаморочилося в голові. Через декілька секунд вона вже стояла на землі з заплющеними очима, збираючи докупи розтрушені думки.
-Я здається говорив не відходити далеко, - від знайомого голосу одразу відлягло.
-Щеку, фух, це ти, та я ж недалечко і... - однак їй не дали договорити.
-Хочеш, щоб ми повернулись в гори? Ти ж знаєш, що ліс небезпечний, коли мене поряд немає.
-Я вже не маленька, тобі не потрібно так сильно хвилюватися, - дві тоненькі брівки звелись до купи в спробі довести свою правоту.
-Крихітко, тобі лише 8 років, як мені не хвилюватися, ще й не посидюча, ніби шило в одному місці, - легка посмішка заграла на вустах незнайомця.
- Що таке шило? - насуплені брови вигнулись тепер вже в подиві.
Легкий сміх немов вітерець рознісся довкола. Щек підійшов до крихітки і присів коло неї, взявши її руку.
- Дещо колюче що не дає сісти. - він перевів багатозначний погляд на її дупцю.
- Щооо?! Нічого там не коле, не брехунькай мені.
-Добре-добре, - він продовжував сміятися, однак потім раптово зупинився, - сильно злякалася?
-Не дуже, напевно, жінка звісно була лячна і крики також, але здається не встигла, ти мене більше налякав.
-Знач ти нічого не зрозуміла, добре, - скоріше собі чим їй з полегшенням прошепотів Щек.
-Що ти там бурмочеш?
-Нічого, ходімо додому. - він встав, не відпускаючи її руки, пішов далі по лісу.
-А як ти мене знайшов? - маленькі ніжки дріботіли намагаючись не відставати від нього.
-Пішов на звук і запах, - збавивши швидкість, він продовжив: - І як бачиш не прогадав, але чому ти туди пішла?
-Пролунав якийсь дивний звук, який я ніколи не чула в лісі і він здавалося пролунав недалеко, от я і вирішила перевірити,щось ніби тягнуло мене туди.
Після цих слів Щек нахмурив брови поринаючи у свої думки, однак питання на яке б він волів не відповідати повертає його у реальність.
-А що робила та жінка? Складалося враження, що вона щось тримала під водою і крики якісь, нічого не зрозуміло, можливо нам варто їй допомогти? - питання сипались лавиною.
-Їй ми вже нічим не допоможемо, то не наша справа, моя задача полягала в тому, щоб витягти тебе якомога швидше, що я власне і зробив. Ліс був проти мого втручання, однак...
“Навіщо він показав тобі це?”
Так неквапно вони пішли по лісу далі, а дзвінкий голосок продовжував сипати запитання. Тим часом на галявині, куди не так давно закотилася Крихітка, стало голосніше, однак жінки там вже не було...
Тихий сплеск води. Полум’я свічі освітлювало невелику кімнатку з ліжком. Маленькі каплі котились по кругленьких щоках, крихітні руки підносили нову порцію води до обличчя. Проходячи повз, Щек поклав на голову м’яке полотно, поставивши горнятко з чимось білим на припічок, підійшов назад і допоміг їй витерти обличчя.
-Щеку, я можу сама, - тихий писк лунав десь під полотном.
-Звичайно можеш, але ти швидше заснеш з ним на голові чим витрешся, - легка посмішка грала на обличчі, показуючи набір непоганих ікол.
-Не заснууууаа, - смачне позіхання сказало саме за себе.
Щек хмикнув, піднявши дівчинку, пішов у сторону ліжка. Малеча за цю хвилину вже майже заснула.
-Не засне вона, ага, тепле молоко напевно мені доведеться пити.
-Ні, я вип’ююю.
Посадивши її на ліжко, Щек подав горнятко з молоком, крихітка випила за декілька ковтків і почала моститися під ковдру. Він бувало хотів вже піти, але його руку схопили.
-Можеш сьогодні полежати трішки зі мною, будь лаааска? - зелень весни дивились в його чорні, немов крила ворони очі.
-Хух, добре, - не роблячи спротиву, він ліг збоку, крихітка одразу підсунулась і зарилася лицем у його м’яку шерсть.
-Дякую за молоко, ти за ним ходив зранку?
-Так, але якби знав, що ти вирішиш піти на поводу лісу, то лишився і пила б узвар якийсь, можливо варто задуматись і повернутися в гори?
-Ні ні ні, тільки не узвар і не гори, там мокро, холодно і майже нікого немає, - тихі протести долетіли до його гострих вух.
-Майже нікого немає, як то добре звучить, - від солодких спогадів, Щек аж зажмурив очі.
-Тобі не подобаються люди?
-А мають?
-А я людина?
-Ти крихітка
-Це як? - від нерозуміння вона припіднялась і зазирнула в його темні очі.
-А так, що є одна малеча, яка є невеличким винятком.- кігтиста рука м’яко торкнулась носика, від чого крихітка зморщила його.
-Я не малеча!
-Мій хвіст довший ніж ти, точно впевнена? - хитра посмішка виблискувала в напівосвітленій кімнаті.
-Точно, а то зараз вкорочу його!
-Добре-добре, лягай вже чи збираєшся до ранку пихтіти?
-Лягаю, - малеча знову закопалась під ковдру і притулилась до Щека, той в свою чергу обійняв її одною рукою, - але я дійсно не хочу в гори...
-Я знаю, тому ми й тут, ти там часто хворіла, що змушувало мене хвилюватись...
-Я не пам’ятаю цього.
-Ти тоді була дуже маленька, я тебе тік знайшов.
-А як ти мене знайшов?
-Йшов, йшов і щось вхопилось за ногу, так і не зміг віддерти.
-Хеей, брехунькаєш, - тихий сміх вирвався, коли малеча почала штурхатися під ковдрою, - кажи правду!
-Ну взагалі-то, ти дійсно вхопила мене за ногу, ледь не посивів, стояв нікого не чіпав і тут з куща рука така, ХАП, - після цих слів, Щек почав лоскотати крихітку, сміх залив напівтемряву кімнати.
-Хахах, досить, здаюсь!
-А тепер спати, швиденько, - схопивши в міцні обійми, промовив кудлатик.
-Добре, тільки зроблю дещо, - вилізши, не без зусиль, вона схопила його обличчя і поцілувала в носа, - а тепер солодких снів.
Юркнувши швидко під ковдру, малеча знову зарилась в його обіймах, сон швидко взяв верх, на межі дрімоти, відчула поцілунок у маківку.
-Солодких, крихітко.
Почувши тихе сопіння, він спокійно видихнув і сам задрімав, але спокійний вечір, не обіцяв такі ж сни... Спогади, які він хотів би забути, але і одночасно ні, догнали його вже тут.
