– Мамо, все гаразд? – Анна прочинила двері в кабінет, у якому Іванна усамітнилась одразу після РАГСУ. Донька тривожилась, для матері було не звичним зачинятись так на довго самій.
В робочому кабінеті, який колись ділили між собою мати Іванна і тато Арсен, віяло вологою. Осінь, що вступала в свої права на вулиці, проникала крізь прочинене вікно у приміщення. Опалення мали дати місяці за два, тому в приміщенні було вогко і не затишно.
– Мам, може ввімкнути камін? – Анна попрямувала до розетки, але зупинилась на пів дороги, вона побачила на обличчі матері те, чого не бачила за все своє двадцятирічне життя – сльози. – Мамо, мамуся, ти через батька плачеш?
Іванна декілька годин тому повернулась з РАГСУ не просто так, вона розлучилась з чоловіком, з яким прожила більше двадцяти п’яти років. Сказати, що це була розривна новина для їх спільного оточення, то це не так. Це було несподівано, як вибух атомної бомби. Родичі, сусіди і колеги, друзі, хресні батьки Анни, всі цю звістку не усвідомлювали до сих пір. Вважали, що це жарт, про який подружжя оголосило за святковим столом з нагоди двадцять п’ятої річниці весілля. Для Анни це теж було несподівано, але вона знала, відчувала точніше, щось між батьками було таке…Чого вона не могла пояснити, та все ж, десь в глибині це рішення було для неї логічним.
Ні, батьки ніколи не сварились, не влаштовували сцен, чи побоїщ, борони боже, як наприклад у її подруги Софії. Навпаки, вони були напрочуд спокійним, лагідним та мирним подружжям. До нестями любили її, свою єдину дочку. Вкладали в неї багато часу та фінансів. Кемпінги, табори, лекції і екскурсії з особистісного розвитку, увійшли в життя дівчинки ще з дитинства. Історичні, інтелектуальні, психологічні лекції, форуми, семінари. Все це було і все це подобалось самій Анні. Батьки завжди радились з нею, навіть з маленькою, чи хоче вона відвідати обрані заходи, і лише після згоди доньки відправляли її туди. Та попри всю цю турботу і видиму ідеальність їхнього життя, Анна знала – батьки не кохають один одного.
Вперше, вона подумала про це років сім тому, за святкуванням чогось, скоріш за все не надто важливого. Святкування найдрібніших подій, було традицією їх сім’ї. На ці бенкети запрошувались всі бажаючі, а надто найближчі сусіди і найкращі друзі родини, дядько Бен та його дружина Гвен Чіттенгі. Анна знала, сім’ї дружили ще до її появи, і до появи Кетрін, дочки цього подружжя. Тому й не дивно, що Анна та Кетрін теж були найкращими подругами з самого дитинства.
Це був звичайний день. Мама та тітка Гвен готували на кухні закуски, гарніри, салати, ну і все у такому дусі, а тато та дядько Бен розпалювали барбекю на задньому дворику. Аж тут тато звернувся до мами з проханням, а мама, завжди ласкава та привітна, тим більше на людях, по дивному суворо глянула у вічі татові, і не відповіла. Ніби дрібничка. Та дівчинці це чомусь добряче врізалось у пам’ять. Потім, Анна не одноразово ловила себе на думці, що між батьками немає того кохання, про яке вона читала у книжках. Та це були дорослі справи, ззовні все було гаразд, тому Анна намагалась гнати від себе нічим не обґрунтовані підозри. Аж до того самого вечора.
На святкування річниці зібрались всі родичі з обох боків. Друзі. Сусіди. Свято на пів району як зазвичай влаштували її батьки. Наприкінці вечора, підійнявшись разом для тосту, серед повної тиші, сказали наступне:
– Це були не погані двадцять п’ять років спільної історії, та як і все у світі, вона має своє завершення. Ми вирішили, що сьогоднішнє святкування, чудовий привід на добрій ноті закінчити цю главу спільного життя. Ми розлучаємось, щасливі, що були одне одному підтримкою такий тривалий час, але мусимо йти далі, кожен своїм шляхом. Дякуємо, що були з нами весь цей час.
В абсолютній тиші, Іванна та Арсен підняли келихи ігристого, цокнулись один з одним, випили, і як нібито нічого не відбулось, розійшлись кожен у своїх справах.
Приголомшена Анна побігла спочатку за мамою, але та виявилось поїхала надвечір нібито терміново на роботу. Тато, мовчки глянув на Анну коли та зайшла до їх спальні з німим питанням в очах, узяв до рук дві дорожні зібрані сумки, обійняв дівчину і поцілував у лоба, як завжди робив перед відрядженням, розвернувся і пішов. Анна заклякла. В той вечір, вона не знала як і коли розійшлись всі гості, хто прибирав столи та викидав сміття. Вона закрилась у своїй кімнаті, намагаючись збагнути що пішло не так, та коли, але не знаходила відповіді. Так сидячі на підлозі біля шафи у кімнаті вона і заснула.
Минуло два тижні, і от Іванна повернулась після оформлення розлучення і закрилась в кабінеті. Тут панував все ж більше дух Арсена, шкіряні високі крісла, шафи в стелю, заповнені книгами. Хоча, книги колекціонував тут не тільки батько. Величезна бібліотека, це надбання обох, і мами і тата. Письмовий стіл, незвично пустий, після того, як батько забрав всі свої робочі папери. Велике вікно, прочинене і похмуре, в обрамлені важких портьєр. І маленька, тендітна мама у великому, надто великому для неї кріслі. Зі сльозами на очах.
Мама не плакала ніколи. Принаймні Анна не бачила цього жодного разу. Ні на похоронах своєї мами, ні після найважчого періоду на роботі, кризи постковідного часу. Ні в часи війни. Жодної сльозинки під час повномасштабної, а тут…
– Мамусь, ти як? – Анна підійшла і доторкнулась до рук Іванни, у яких та тримала книгу.
Ця книга була знайома дівчині. Мама доставала її доволі часто, з різних нагод. І коли була чимось засмучена, і коли була дуже щаслива. Книга була у яскравій рожевій обкладинці. Вже відчутно потерта. Листи всередині були пожовклі. На них ледь виднілись літери. Це була суто мамина книга. В сім’ї ніхто не мав права чіпати її без дозволу. Єдине у чому Іванна була сувора і непохитна. Це її річ, і тільки її.
Іванна ніби повернулась з далекої мандрівки, подивилась на дочку і очі поступово починали фокусуватись саме на ній. Здається вона навіть не усвідомлювала що плаче. Обтерши щоки, по яким все ще текли сльози, вона простягнула руки до Анни.
– Сідай моя хороша. Так, щось я трошки задумалась. І сльози? Дивно, може це від вітру, що добряче задуває з вікна?
– Мамо, ти через тата?
– І так і ні, моя люба. Я просто думками повернулась на початок свого життя. Згадувала, все-все що було.
– Ти розкажеш мені хоч коли небудь, чому ви прийняли з татом таке дивне рішення? – обережно спитала Анна.
– Дивне? Ти справді вважаєш його дивним? – спитала Іванна.
– Я не знаю мамо. Все ж було так чудово. Ми були гарною родиною. Щасливою. – поволі розтягуючи слова, обережно відповіла Анна.
– Так, ти права доню. Ми були гарною родиною. Та чи були ми щасливою родиною? Ти як гадаєш?
– Я не знаю, мені здавалось, що так. Чи в тата хтось з’явився? – несподівана думка обпекла Анну з середини. Вона здригнулась.
– Ой ні, що ти люба. Наш тато надто інтелігентний і правильний, щоб утнути щось подібне. – з сумною посмішкою промовила Іванна. – Тут річ зовсім в іншому. Не знаю, чи зрозумієш ти всю складність.
– Я спробую мам, я все ж таки вже не маленька.
– Так, вірно доню. Ти не маленька. І якщо спробуєш зрозуміти, я буду щаслива і дуже вдячна. Можливо моя історія стане прикладом для тебе, як чинити не варто.
– Мамо, звісно, все що ти казала чи робила, сама ти і є для мене прикладом і завжди будеш! – із запалом вигукнула Анна.
– Не поспішай доню, спочатку послухай. Хоча, чесно кажучи, я навіть не знаю з чого розпочати.
На декілька хвилин Іванна замовчала. Видно було, що в ній йде внутрішня боротьба. Розповісти чи ні. Страх, що донька не зрозуміє. Вона напружилась, піджала губи. Це був не гарний знак. Анна знала, якщо мама піджимає губи, значить точно сталось щось не добре. Але в силу того, що мама була надто стримана, вона ніколи в такі моменти не кричала, та навіть тон не підвищувала. Просто була зібраніша ніж зазвичай, і голос набував сталевого відтінку, ніби невидимі струни в середині були на межі натяжіння.
�
– Ти знаєш доню, що я присвятила все своє життя улюбленій роботі. Ресторанному бізнесу. Починала з прибиральниці, а тепер? Тепер я власниця мережі найтоповіших ресторанів по Україні. Нас не здолав ні ковід, ні повномасштабна. Звісно було всяке, але я ніколи не здавалась, йшла до кінця. Створювала, будувала, оберігала. В якийсь період життя, мені здається я жила на роботі. Та між тим, я завжди знаходила час для тебе і для тата. Для тебе трохи більше. Бо ти найважливіше і найкраще, що є, було і буде у моєму житті.
Слова Іванни текли розмірено, спокійно. Вона вдивлялась в стелю, і ніби звідти читала давно заготований текст. Вона гладила довге, хвилясте волосся доньки, але думками вона була далеко. Анна відчувала, мама давно була готова до цієї розмови і мабуть тільки чекала, коли готова буде донька. Не знаючи куди заведе ця історія, дівчина відчувала напругу, але разом з тим і неймовірну цікавість. Мама для неї завжди лишалась таємничою. І їй кортіло хоч трошки зрозуміти цю тендітну, красиву в свої роки, сильну жінку, яку вона мала за честь називати «Мама».
– Але ти не знаєш, що попри всю удавану міць і силу які в мені бачиш ти, та й мабуть всі навкруги, я не є такою. В середині себе, я лишилась маленькою і беззахисною, ніби мені не, ой навіть не хочу називати цю цифру, так, ніби насправді мені досі двадцять п’ять і я на самому початку своєї кар’єри та життя, як такого. Коли мені дійсно було стільки, я була закохана доню. Закохана в життя, в світ, в своє оточення, а надто, в одного чарівного хлопця, на рік старшого за мене. Та це було кохання не таке як описують в романах. І не таке, звичне у широкому колі поняття – закоханість. Це було щось більше. Це був трепет, зачарування, і шалене захоплення. Він був для мене повітрям. Він був моїм сонцем. Він був моїм диханням. Він був сенсом. Він був натхненням. Він був уособленням всього, що я так любила у житті. Освічений, інтелігентний, працьовитий, ерудований, креативний. Я можу без кінця перелічувати його звичайні незвичайні якості. Він просто був, і я вже від розуміння цього, була закохання в життя.
Анна дивилась на маму, і з подивом розуміла, що цю, в мить натхненну, з палаючими від захвату очима, і дійсно шалено закохану жінку вона бачить вперше. Це ж мама. Її завжди спокійна, лагідна, розумна, освічена і гостинна мама, зараз нагадувала підлітка, не на жарт захопленого чимось. Дівчина навіть не уявляла, що ця красива не по літам жінка, може відчувати щось подібне. А надто проживати колись такі потужні відчуття. Вона була зачарована, приголомшена, але боялась нагадати про свою присутність, щоб Іванна не перервала свою історію, так старанно поховану всередині, і яку, так легко вивільняла зараз. Дочка відчула, мамі це вкрай потрібно.
– Ти напевно подумала, що мова йде про твого тата? – посміхнувшись і швидко глянувши на дочку, спитала Іванна.
Анна лише кивнула у відповідь.
– Як би у тебе була звичайна мати, то так воно і мало б статись. Юна дівчина і хлопець, що зустрілись на роботі, зацікавились одне одним, закохались, почали зустрічатись, ну там ще якісь пригоди, а потім весілля, і жили вони довго і щасливо. Так зазвичай в казках, вірно?
Іванна знов швидко поглянула на дочку і відвела погляд. Знов занурилась у спогади. Та Анна вловила зміну. Далі мала йти не така приємна історія, як могла б здатись. Хоч мати й продовжувала гладити доньчине волосся, та рухи ставали повільніше. Частіше і довше були паузи між дотиками.
– Ні моя люба, це на жаль був не твій тато. З твоїм батьком ми познайомились за рік чи два після того. Він був … Він був зрозумілим. Простим. Прямим, якщо хочеш. Я не була закохана, але погодилась на шлюб. Тоді мені здавалось, що це найкраще рішення з усіх можливих. Я сподівалась, що нове життя зможе прогнати спогади і тугу за коханням, яке на сталось. Тепер я знаю, що помилялась. Та напрочуд непогані вийшли все ж роки життя з твоїм батьком, чи не так? – ніби повернувшись різко з далеких мандрів, у які її віднесли спогади, спитала Іванна.
– Я вважала, що вони чудові. – обережно відповіла Анна.
– Так і мало бути. Ілюзію, яку я створила в нашій родині, я підтримувала здається дуже вдало. Вірно ж?
– Так мамо. – збентежено-обережно відповідала Анна. Вона не розуміла як має реагувати. Вона не впізнавала ту жінку, що зараз лагідно тримала її волосся і милувалась ним. – Тато знав?
– Не думаю. Хоча певно він відчував, та був надто ввічливий і захоплений, щоб спитати про це на самому початку, а потім, потім це вже не мало сенсу. Я була гарною дружиною всі ці роки.
– А той, інший, він знав?
– А ось це гарне питання. Я не знаю на нього відповіді. Це моя найголовніша помилка і найбільша біль життя – я жодного разу не спитала, коли була нагода. А потім, потім було пізно питати. Я вийшла заміж, народила тебе, облаштувала своє життя. І все пішло так, як мало йти.
– Так ви і не поговорили?
– Ні, я була молода і м’яко кажучи не смілива. Я споглядала на нього, ніби на божество. І мені так не хотілось потворити його образ, земними, брудними почуттями. Я дуже боялась. Боялась, що якщо скажу йому, він зникне, ніби його і не було. І я втрачу навіть можливість бути йому подругою. Я не могла цього допустити, я б не витримала цього.
На декілька хвилин мати і донька замовчали. Кожна думала про своє. Анна намагалась збагнути, як вона не помічала, як вона не відчула. Мама була для неї всім, і усвідомлення того, що мама була не такою, як вона все життя уявляла, не приходило повною мірою. Іванна ж знов поринула у спогади, між тим, силкуючись зрозуміти, чи вірно вона зробила, розказавши доньці найпотаємнішу історію свого життя.
В кабінеті було темно. Вечір повністю заволодів простором. Єдиним світлом, що вихоплював силуети двох, вже добряче промерзших біля прочиненого вікна жінок, був ліхтар на дворі. Анна і Іванна мовчали. Пірнувши у власні думки. Першою тишу порушила донька.
– Ти. Ти скажеш цьому чоловіку зараз? Коли ти вільна? Ти хочеш знайти його?
– Ні.
– Що ні?
– Немає потреби шукати його. Я ніколи його не губила. Він все життя був поруч. Умовно, але поруч. І це давало мені сил жити і рухатись. Бо він не переставав ні на мить бути мої диханням і повітрям. Та все ж, зараз, все зміниться. Він поїде невдовзі на інший континент, у сонячний Сан-Франциско, а я залишусь тут. І я не знаю, чи зможу дихати… – останні слова Іванна ледь вимовила. Вона чекала реакції доньки, бо тільки що, промовила те, що було найбільшою і найпотаємнішою її таїною. Більшою навіть з всю попередньо розказану історію.
Анна спочатку не помітила знов запавшої тиші. Вона була занурена в дивовижну історію, що завдяки її розвинутій уяві, оживала як вже колись відзнятий фільм, що вона бачила. Досить живо вона уявила молоду маму, закохану у невідомого хлопця. Він точно був красенем. Мама завжди вирізнялась гарним смаком. Зі слів Іанни, Анна розуміла, він був точно ексклюзивним. Бо такі почуття не виникають до будь кого пересічного. Хоча не в’язалась ніяк не смілива мама в цю історію. Жінка, яка змогла втримати на плаву мережу ресторанів під час повномасштабної у прифронтовому місті, просто не могла бути «не сміливою», вона була незламною. Анна намагалась осягнути, ким же був насправді чоловік, який багато років тому, полонив назавжди її мати, але який так і не спромігся між тим, відчути сильні почуття, які жінка до нього так вдало приховувала. Так багато питань і так мало відповідей. Сан-Франциско. Назва міста різко увірвалась у думки Анни. Чим більше вона крутила в голові цю назву, тим дивніші відчуття її охоплювали. Щось стукало у думках, наче намагалось звернути на себе всю можливу увагу Анни. Та вона ніяк не могла збагнути, чому ця звична назва, так її бентежить.
– Сан-Франциско. Сан-Франциско… – майже як мантру розтягувала по складах дівчина, навіть не розуміючи, що робить це в голос. А мати між тим, уважно вдивлялась в доньчине обличчя. – Сан- Францискооооо…. Мама! – Анна підплигнула і схопилась на ноги, вражена тим, що усвідомила. – Мама, дядько Бен з сім’єю скоро переїжджає у Сан-Франциско, Кетрін їде назавжди. Мамо, господи, мамо, тільки не кажи мені, що це дядько Бен! – очі дівчини розширились і вперіщились в обличчя матері.
Іванна поволі вирівнялась у кріслі, дивлячись прямо у вічі доньки, зітхнула. А потім впевнено відповіла:
– Так. Це він. Це завжди був він.
