Чудовим осіннім ранком, мати й донька прямували до церкви. Погода була сонячною. Але вже відчувався подих прохолоди. Листя, тільки починало змінювати свій, такий звичний за літо колір. Маленькі пташки дзвінко гомоніли у вирі неба. Так затишно і спокійно було навкруги…
– Ти не будеш проти, якщо ми з Валентином одружимось? – спитала мати у семирічної доньки.
– Я ؘ– проти.
Служба у церкві відбулась як зазвичай. Хористи співали голосно і піднесено. Проповідники проголошували свої заздалегідь обмірковані і виважені тексти. Дитина, натхненно і зацікавлено вбирала все те дійство у себе. Для неї, все було природньо і зрозуміло, не зважаючи на вік. Здавалося, що іншого життя поза цим «святим» місцем просто не існує.
– Що скажете лікарю? – спитала двадцяти семирічна дівчина.
– Діагноз насправді мало втішний. Проте, навіть з ним, людина може прожити багато років. Хоча вони навряд чи будуть належно оцінені, з огляду на невпинний біль, який потрібно буде гамувати ліками. Дедалі сильнішими за дією.
Валентин навряд чи сподівався на зустріч. Як і давно вже доросла, сорока річна жінка. Це було надто несподівано та геть випадково. Перетнувшись поглядом у натовпі, зупинились. Декілька хвилин, але здавалось життів, просто дивились один на одного. Сивий літній чоловік та вона, дуже знічена бо заскочена зненацька .
– Поговоримо?
– Так, гадаю настав час.
Вони пішли пліч-о-пліч у протилежний бік від початкового вектору кожного. Побачивши кав’ярню, не змовляючись, зайшли. Розмістились у дальньому кутку.
– Як твоє життя? – спитала жінка, та навіть не знала, чи потрібна їй та відповідь.
– Як і у всіх літніх людей, день прожив і слава богу. А як ти?
Це «ти», було сказано з натиском. З силою. З болем. З розчаруванням.
– Як і всі, намагаюсь пережити те, що сталося.
Сльози мимоволі почали стікати по її обличчю.
– Не треба дитинко, – несподівано, як і раніше лагідно, промовим старий, – не картай себе. Ти не могла нічого вдіяти.
– Могла! Могла! Це ж я стала на заваді… Сам знаєш… А потім поїхала… Будувати своє життя. Вона залишилась зовсім одна. Якби… Хоч хтось…
В цих словах та сльозах, не очікувано для неї самої, вилилось все. Все, що так багато років… А втім. Чи мало це хоч якийсь сенс?
– То стара подія, – задумливо промовив чоловік. Не має жодних причин аби намагатись зрозуміти чи виправити ті слова. Недарма, – по старечі філософсько, промовив він, – люди кажуть «Слово не горобець…».
