Кожного літа, з малечку, мене відправляли на відпочинок до дитячого табору. Ну як, відправляли. Зазвичай, маму запрошували працювати кухарем, а я їхала як дитина співробітника. Та не цього разу.
Мені було вже дванадцять. Я – висока та струнка. З довгим каштановим волоссям, що сягає попереку. В мене – карі очі, надто серйозні для мого віку, а також бліда шкіра, майже прозора.
Зазвичай, я дуже мало контактувала з однолітками. Моє оточення складалося зі знайомих матері, а вони всі були дорослі. Тож і захоплення в мене були не звичайні як для дитини. Найбільше, подобалось читати книжки. Пригоди, мандрівки, героїчні оповідання, все це, дозволяло втекти від реальності, яка була не надто добра, як мені здавалось. У школі мене прозвали «Дівчина з книжкою». Гадаю, більшість школярів навіть не знали моє ім’я, але образ точно пам’ятають.
Зміна у таборі починалась наприкінці травня. У мальовничому селі під Одесою. Пора, коли вже тепло на природі, але ще надто холодно для плавання у морі. Та це не стало перешкодою для відпочинку, бо на море ми їздили лише раз. Це була частина екскурсії до міста. Міста, яке вразило мене дужче за море, бо було разюче не схоже на Харків. Та гадаю мене вразило б тоді будь-що. Адже це був чи не перший у житті виїзд з рідної домівки.
Одного дня, всі групи зібралися на прохання директора Олена Миколаївна у загальному залі. Вона повідомила:
– Діти, ми йдемо у похід. Будемо знайомитись з оточуючою нас природою. Прошу вас бути уважними і запам'ятовувати все, що ви побачите. В мене для вас буде два завдання. Перше – скласти оповідь про нашу мандрівку, друге – збирати квіти. Так, саме квіти. Зразки рослин, які вам сподобаються. З них ви маєте зробити букет. Ввечері влаштуємо конкурс, чий виявиться найгарнішим – отримає приз!
Всі рушили в дорогу. Радо наввипередки бігали полем, збирали квіти. Я йшла повільно. Уважно придивлялась до узбіччя. Час від часу схилялася та брала до рук нову квітку або травинку. Майже ні з ким не говорила, занурилась у творче завдання. Та ось промайнула дівчинка Таня. Вона, якщо б я була уважна до дітей, пробігала поруч не вперше. І от коли мій букет вже майже було зібрано, Таня знов опинилась поруч і вигукнула:
– Ой боже, що це за сміття у тебе в руках? Хіба це букет? Він не красивий!
Сказала і зникла. А я заклякла. В цілому, була звична, що мене взагалі-то не помічають. Не схвалюють, але й не ображають. Завжди наодинці з собою, не знала як реагувати на критику чи похвалу. Та й на рахунок букету, мабуть, Таня все ж права. Ну хто я така, аби вважати, що мій витвір гідний перемогти? Думки стали діями, тому викинувши букет просто під ноги, понуро пішла далі. Бо дійсно, збирала ж ті квіти як вміла, але з душею.
Ввечері у таборі були загальні збори. Співали пісень, палили багаття, грали в ігри. Було затишно, гомінко, весело. Директор підвелась зі свого місця наприкінці розваг.
– Діти, я обіцяла винагороду тому, хто збере найкращій букет сьогодні. Ми переглянули всі ваші роботи, але я не знайшла головного – Марійка, де твої квіти?
Я зніяковіла. При всіх Олена Миколаївна звернулась просто до мене! Мене, саме мене, помітила найголовніша особа у таборі!
– Я його викинула, – відповіла майже пошепки.
– Дуже прикро! Не варто було! Діти, Марійчин букет – переможець у нашому змаганні. Хоча ви його не бачите, але повірте мені, він був найкращим!
З того літа, минуло вже десь двадцять, а може й більше. Я доросла, висока та все ще тендітна жінка, сиджу у своєму кабінеті. На столі стоїть власноруч мною зібраний на минулому вікенді – букет. Він суттєво відрізняється від того, самого першого, перможного. Бо тепер, він дійсно гідний конкурсів та винагород. Я навчилася робити букетні композиції професійно, але все ще вкладаю туди не тільки знання, а й свою душу.
«Слава Богу, що на моєму житті зустрілась Олена Миколаївна! Як би не та перемога, як би не її увага, як би не та віра в мене, хтозна де б я була. А зараз – зараз я тут. І це місце, перевершило всі мої найсміливіші мрії!»
